Літні вечори тягнуться довго. Було ще зовсім світло. Раптом Том перестав свистіти. Перед ним стояв незнайомий хлопчик, трохи більший за нього самого. Приїжджі будь-якого віку та статі були рідкістю в небагатому маленькому містечку Сент-Пітерсберзі. А цей хлопчак був іще й гарно вбраний — подумати тільки, гарно вбраний у будень! Дивина! На ньому були зовсім новий чепурний капелюх, нарядна суконна куртка, застібнута на всі ґудзики, й такі ж новенькі штани. Він був у черевиках — і це в п’ятницю! Навіть краватка в нього була — зав’язана із якоїсь строкатої стрічки. І загалом вигляд у нього був столичний, чого Том стерпіти аж ніяк не міг. Чим довше Том дивився на це лощене диво, тим вище він задирав носа перед франтом-чужаком і тим жалюгіднішим йому здавався власний костюм. Обоє хлопчаків мовчали. Якщо рухався один, починав рухатися й другий — але боком, по колу; вони весь час стояли навпроти й не зводили очей один з одного. Зрештою Том сказав:

— Хочеш, відлупцюю?

— Ану, спробуй! Кишка тонка — не зможеш!

— Сказав, що відлупцюю, значить, зможу.

— А ось і не зможеш.

— Зможу.

— Не зможеш!

— Зможу.

— Не зможеш!

Гнітюче мовчання. Першим його порушив Том:

— Як тебе звати?

— Не твоє діло.

— Захочу — буде моє.

— Ну, так чого не починаєш битися?

— Поговори мені більше — заробиш.

— І поговорю, і поговорю — ось тобі!

— Ти ба, який розумний! Та я, коли захочу, тебе однією лівою відлупцюю!

— То чого ж не лупцюєш? Тільки говориш.

— Будеш дурня клеїти — таки відлупцюю.

— Ну-ну! Знаємо ми таких.

— Ач, вирядився! Подумаєш, який пишний! Ще й у капелюсі!

— То збий, якщо не подобається. Ну, спробуй, збий — тоді побачиш.

— Брешеш!

— Сам брешеш!

— Де вже тобі битись — не посмієш.

— Йди до біса!

— Поговори ще, я тобі голову цеглиною провалю!

— Ага, так і провалив!

— І провалю.

— То чого стоїш? Тільки й умієш, що говорити. Чого ж не б’єшся? Боїшся, значить?

— Ні, не боюсь.

— Боїшся!

— Ні, не боюсь.

— Боїшся!

Знову мовчанка, знову обидва починають наступати боком, косують один на одного. Нарешті зійшлися плечем до плеча. Том сказав:

— Збирайся геть!

— Сам забирайся!

— Не хочу.

— І я не хочу.

Кожен стояв, виставивши ногу вперед, як опору, щосили штовхаючи суперника і з ненавистю дивлячись на нього. Однак сили виявилися рівними. Нарешті вони, червоні й розпаленілі від боротьби, обережно відступили один від одного, і Том сказав:

— Ти боягуз і щеня. Ось скажу своєму старшому братові, щоб він тобі дав прочуханки, то він тебе одним мізинцем поборе.

— А мені плювати на твого старшого брата! У мене теж є брат, ще старший. Візьме та як перекине твого через паркан! (Обидва брати існували лишень в уяві).

— Усе це брехня.

— Говори що хочеш — не брехня!

Великим пальцем ноги Том провів у пилюці риску й сказав:

— Тільки переступи через цю лінію, і я тебе так відлупцюю — мало не здасться. Спробуй тільки, побачиш, що буде.

Новенький хлопчик хутко переступив риску і сказав:

— Ану, спробуй зачепи мене!

— Ти не штовхайся, бо як дам!

— Хочу подивитися, як ти мені даси! Чого ж ти не б’єшся?

— Давай два центи, відлупцюю.

Новенький дістав із кишені два великих мідяки й насмішкувато простягнув Тому. Том ударив його по руці, й мідяки полетіли на землю. Тієї ж миті обидва хлопчики покотилися в багнюку, зчепившись по-котячому. Вони тягали і смикали один одного за волосся й одяг, дряпали носи, пригощали один одного стусанами — і покрили себе курявою і славою. Незабаром колотнеча припинилась, і крізь дим бою стало видно, що Том сидить верхи на новому хлопчикові й дубасить його кулаками.

— Проси пощади!

Хлопчик лише заборсався, намагаючись звільнитись. Він плакав більше від злості.

— Проси пощади! — і кулаки запрацювали знову. Нарешті чужинець здавленим голосом попросив пощади, і Том відпустив його, сказавши вслід:

— Це тобі наука. Іншого разу дивися, з ким зв’язуєшся.

Чепурун пошкандибав геть, струшуючи пил із костюмчика. Він схлипував, сопів і обіцяв Тому доброї прочуханки, «коли спіймає його ще раз».

Том посміявся над ним і рушив додому в якнайліпшому настрої. Але щойно Том повернувся спиною до хлопчиська, як той схопив камінь і кинув у нього, поціливши межи лопаток, а тоді кинувся навтьоки, стрибаючи, як антилопа. Том переслідував його до самого будинку й таким чином дізнався, де він живе. Якийсь час він вартував біля хвіртки, викликаючи ворога на вулицю, але той лише кривлявся у вікні, відхиляючи виклик. Нарешті з’явилася мати чужака, обізвала Тома поганим, грубим, невихованим хлопчиськом і веліла йому забиратися геть. І він пішов, попередивши, щоб її синок більше ніколи йому не потрапляв на очі.

Том повернувся додому дуже пізно й, обережно залізаючи в вікно, виявив засаду в особі тітоньки Поллі; а коли вона помітила, в якому стані його костюм, то її рішення замінити йому суботній відпочинок каторжною роботою стало твердішим за граніт.

Настав суботній ранок, і все на світі дихало свіжістю, сяяло та вирувало життям. У кожному серці звучала музика, а якщо це серце було молодим, то пісня рвалася з губ. Радість була на кожному обличчі, й весна — у ході кожного. Біла акація стояла, заквітчана цвітом, і її пахощі розливалися в повітрі. Кардіфський пагорб, що виднівся звідусіль, увесь зеленів і здаля здавався дивовижною, звабливою країною, сповненою миру та спокою.

Том з’явився на тротуарі з відром вапна та довгою щіткою в руках. Він оглянув паркан, і вся радість відлетіла від нього, а душа занурилась у глибокий смуток. Тридцять ярдів дощаного паркану десять футів заввишки! Життя здалося хлопцеві порожнім, а існування — непосильним тягарем.

Зітхаючи, він занурив щітку в відро і провів нею по верхній дошці, повторив цю операцію, порівняв мізерну побілену смужечку із неозорим материком нефарбованого паркана і понуро сів під деревом. Із хвіртки вибіг Джим із жерстяним відром у руці, наспівуючи «Дівчата з Буффало». Том раніше думав, що носити воду з міської криниці — нудна справа, але сьогодні він поглянув на це з іншої точки зору. Він пригадав, що біля криниці завжди збирається товариство. Білі й чорні хлопці та дівчата завжди стовбичили там, очікуючи на свою чергу, відпочивали, обмінювалися іграшками, сварилися, билися, пустували. Ще він пригадав, що Джим, хоча до криниці від будинку було лише зо півтори сотні кроків, ніколи не повертався додому раніше як за годину, та й то неодмінно доводилося когось за ним посилати.

Том сказав:

— Слухай, Джиме, я сходжу по воду, а ти побіли тут трохи.

— Не можу, містере Том. Стара хазяйка веліла мені хутенько сходити по воду і не зупинятися ні з ким по дорозі. Вона казала, що містер Том, певно, покличе мене білити паркан, то щоб я йшов, куди маю іти, й не сунув носа не в свої справи, а про паркан вона сама потурбується.

— А ти її не слухай, Джиме. Мало що вона там каже. Давай мені відро, я миттю збігаю. Вона навіть не дізнається.

— Ой, боюся я, містере Томе. Стара хазяйка мені за це голову відірве. Їй-богу, відірве.

— Це ж хто, вона? Та вона ніколи й руки не піднімає! Цюкне по голові наперстком, та й по тому — ото біда! Говорить вона казна-що, але ж від слів нічого не станеться, хіба що сама заплаче. Джиме, я тобі кульку подарую! Білу з мармуровими прожилками!

Джим завагався.

— Білу мармурову, Джиме! Це тобі не якась дурничка!

— Ой, як здорово блищить! Тільки дуже вже я боюсь старої хазяйки, містере Том…

— А ще, якщо хочеш, я тобі покажу свій хворий палець.

Джим був звичайною людиною — він не зміг протистояти такій спокусі. Він поставив відро на землю, взяв білу кульку і, знемагаючи від цікавості, нахилився над хворим пальцем, поки Том розмотував бинт. Та за мить він уже летів по вулиці, калатаючи відром і почухуючи спину, Том ретельно білив паркан, а тітонька Поллі залишала театр воєнних дій із пантофлею в руці та тріумфальним блиском в очах.