— Мерщій, хлопці, ховаймося! — крикнув Том.

Вони підхопилися й побігли, перечіплюючись у темряві об корені дерев та плутаючись у дикому винограді. Сліпуча блискавка розрізала ніч, гуркотіли розкати грому. І раптом линув рясний дощ, і вітрисько, зірвавшись, погнав його по землі суцільною смугою. Хлопчики щось кричали один одному, але шум вітру й гуркіт грому зовсім заглушали їхні голоси. Нарешті вони один за одним добігли до навісу й забились під нього — геть замерзлі, перелякані й мокрі до нитки; але їх втішало те, що лихо вони тепер терпіли всі разом. Стареньке вітрило скидалося від вітру так люто, що навіть говорити не можна було, навіть якби їм вдалося перекричати решту звуків. Гроза бушувала дедалі сильніше, й раптом вітрило зірвалося, і порив вітру поніс його геть. Хлопчики схопилися за руки й побігли, раз по раз перечіплюючись і набиваючи собі ґулі, — вони поспішали до кремезного дуба на березі ріки. Тепер гроза була в розпалі. Від безупинних спалахів блискавок у небі все на землі було видно дуже чітко, різко й без тіней: дерева, що гнулися від вітру, хвилі на річці та білі гребені на них; клоччя піни, неясні обриси високих скель на березі, що ледве виднілися через хмари та пелену косого дощу. Ледь не щохвилини якесь велетенське дерево, не витримавши натиску бурі, з тріском падало, ламало молоду поросль, а безупинні розкати грому бахкали, немов вибухи, сильно, оглушливо і так страшно, що й не передати. Потім гроза зібрала всі свої сили і забушувала над островом з такою люттю, що, здавалося, ось-ось рознесе його на друзки, спалить, заллє до верхівок дерев, знесе вітром та оглушить кожну живу істоту на ньому — і все це одночасно. Страшно було такої ночі залишатися під відкритим небом.

Але зрештою битва скінчилася, війська відступили, хоча ще десь віддалік бахкали та гримали зброєю, і на землі знову запанував мир. Хлопчики повернулися до табору, дуже перелякані; виявилося, що великий платан, під яким вони спали, був ущент розбитий блискавкою, і хлопчикам залишилося радіти, що їх не було під деревом, коли воно впало.

Усе в таборі залила вода, і вогнище теж, адже хлопці з легковажності, притаманної їхньому вікові, не здогадалися чимось прикрити вогонь від дощу. Було більш ніж достатньо причин, аби впасти у відчай, так вони змокли і змерзли. Хлопці красномовно висловлювали своє горе, аж доки не помітили, що вогонь зачаївся під товстою колодою. Там, де вона піднімалася, віддалившись від землі, від дощу сховалася смуга завширшки з долоню, яка й досі тліла. Втікачі терпляче роздмухували вогонь і підкладали тріски та кору, вишукуючи їх під сухими знизу колодами, доки вогнище не розгорілося знову. Тоді вони навалили зверху товстого хмизу, полум’я заревіло, як у горн, і настрій хлопчиків знову поліпшився. Вони висушили варений окіст і наїлися досита, а потім ще довго, до самого світанку сиділи біля багаття, вихваляючись та прикрашаючи нічну пригоду, адже спати все одно не було де — жодної сухої місцини навколо.

Тільки-но перші промені сонця прокралися крізь плетиво гілок, хлопчиків почав зморювати сон; вони попрямували на відмілину і повкладалися там. Потроху почало припікати сонце, пірати знехотя підвелися й пішли готувати собі сніданок. Після їжі вони знову розкисли — їм знову закортіло додому. Том це помітив і заходився розважати піратів, як тільки міг. Але їх не радували ні кульки, ні цирк, ні купання — ніщо на світі. Тоді Том нагадав їм про важливий секрет, і це викликало проблиск радості. Доки він не згас, хлопчисько встиг зацікавити їх новою вигадкою. Він запропонував облишили на якийсь час гру в піратів і для різноманітності стати індіанцями. Товаришам ця думка сподобалась — вони вмить роздягнулися, вимастилися з ніг до голови чорним болотом, ставши смугастими, наче зебри, й помчали лісом, щоб напасти на англійських поселенців. Кожен з них, звісно, був вождем.

Потім вони розбилися на три ворогуючих племені й нападали один на одного із засідок. Усе це супроводжувалося страшними криками, вбивством ворогів та зняттям тисяч скальпів. День випав кровопролитний, а отже, дуже вдалий.

На вечерю вони зібралися в таборі, голодні та веселі, але тут виникла перепона: ворожі племена не могли проявляти гостинність один до одного, доки не уклали між собою мир, а укласти його було неможливо без люльки миру. Де ж це таке було, щоб мир укладали без люльки? Двоє індіанців пошкодували навіть, що не лишилися піратами на все життя. Однак вибирати не доводилось, тому, вдаючи, ніби це їм дуже до вподоби, вони взяли люльку й затягнулися по черзі, передаючи її один одному. Зрештою вони навіть зраділи, що стали індіанцями, бо це їх дечому навчило: виявилося, що тепер вони можуть курити потроху, не відчуваючи потреби пошукати загублений ножик. Щоправда, їх і тепер трохи нудило, але до великих неприємностей діло не дійшло. Вони вирішили скористатися такою чудовою нагодою. Після вечері вони знову спробували курити, й цього разу успішно, тому вечір пройшов дуже добре. Вони так пишалися й тішились своїм новим досягненням, ніби зняли скальпи та здерли шкіру з шести племен. А тепер ми їх полишимо курити, балакати і хвалитися, бо поки що зможемо обійтися і без них.

Зовсім не так весело було в містечку цього тихого суботнього вечора. Всі Гарпери та родина тітоньки Поллі одягли траур, заливаючись сльозами від безмежного горя. В містечку було неймовірно тихо, хоча, правду кажучи, у ньому завжди стояла тиша. Жителі займалися своїми справами якось неуважно і майже не розмовляли між собою, натомість дуже часто зітхали. Для дітей суботній відпочинок виявився важким тягарем. Їм узагалі не хотілося бавитись та веселитися, і потроху всі розваги самі припинились.

Наприкінці дня Беккі Тетчер забрела на порожній шкільний двір, сама не своя від горя. Але там не знайшлося нічого, що могло б її втішити. «Ох, якби в мене була хоч би та мідна шишечка! — думала вона. — Але в мене нічого не лишилося на пам’ять про нього!».

Вона проковтнула сльози, які підступили до горла. Тоді, зупинившись, сказала собі:

— Це було якраз тут. Якби все повторилося знову, я б цього ніколи не сказала, нізащо на світі не сказала б. Але його вже немає; я ніколи, ніколи, ніколи більше його не побачу.

Ця думка остаточно добила Беккі, й вона побрела геть, заливаючись гіркими сльозами. Потім підійшов гурт хлопчиків та дівчаток — товаришів Тома та Джо; вони зупинилися біля паркана і почали дивитися у двір. З поваги до покійних притишивши голос, вони пригадували, де востаннє бачили Тома, і як він тоді зробив те й те, і як Джо сказав такі й такі слова (певно, вони нічого не означали, але віщували біду, як усі тепер розуміли), — і кожен із співрозмовників вказував на місце, де тоді стояли загиблі, додаючи щось на кшталт: а я стояв ось тут, де саме зараз стою, а він зовсім поруч — де ти стоїш, а він посміхнувся ось так — і в мене дрижаки спиною раптом побігли, настільки моторошно стало, — а я тоді, звісно, не зрозумів, до чого це, але зараз розумію.

Потім засперечалися щодо того, хто останнім бачив хлопчиків живими, і одразу знайшлося багато претендентів на цю сумну честь. Всі наводили докази, які подекуди заперечувалися свідками; й коли зрештою було остаточно встановлено, хто останнім бачив загиблих та говорив із ними, то ці щасливці одразу відчули себе на голову вищими, а решта витріщалися на них і заздрили. Один бідолаха, який не міг похвалитися нічим іншим, сказав, явно пишаючись цим спогадом:

— А мене Том Сойєр добряче відлупцював якось!

Але ця претензія на славу не принесла бажаного успіху. Майже кожен із хлопчиків міг сказати про себе те саме, тож ця репліка нічого не була варта. Діти пішли далі, поштиво обмінюючись спогадами про загиблих героїв.

Наступного ранку, коли заняття в недільній школі закінчилися, вдарив дзвін — але не весело, як зазвичай, а повільно та скорботно. Ці жалібні, похоронні звуки, здавалось, були втіленням того суму, який панував у природі і в місті. Жителі міста почали збиратися у церкві, зупиняючись на паперті, щоб пошепки перемовитися про трагічну подію. Але в самій церкві ніхто не шепотівся; тишу порушував лише шурхіт траурних суконь, коли жінки пробиралися до своїх місць. Ніхто не міг пригадати, коли ще в маленькій церкві було стільки людей. Ось зайшли тітонька Поллі з Сідом та Мері, а за ними родина Гарперів у глибокому траурі; й усі віруючі, навіть старенький пастор, шанобливо піднялися їм назустріч та стояли весь час, доки родичі загиблих не зайняли місця на передній лаві. Знову запала урочиста тиша, яку час від часу переривали глухі ридання, а тоді пастор почав читати молитву, простягнувши поперед себе руки. Проспівали зворушливий гімн, за яким пролунав текст: «Я є воскресіння і життя».