І Том заходився лупцювати уявного ворога — молотив у повітрі кулаками, замахувався і брикався. «Ага, ось ти як! Проси пощади! Так тобі й треба, будеш знати!» І уявна бійка закінчилася повною його перемогою.

На великій перерві Том утік додому. Совість не дозволила йому більше дивитися на простодушну радість Емі, а ревнощі стали просто нестерпними. Беккі знову сіла розглядати малюнки разом з Альфредом, але час ішов, Том більше не з’являвся і мучити було нікого, тому відчуття перемоги потьмарилось. Дівчинці стало нецікаво; з’явились розгубленість, нудьга, а за ними й туга; кілька разів дівчинка насторожувалась, прислухаючись до чиїхось кроків, але надія не справджувалась — Том так і не прийшов. Нарешті вона зовсім занепала духом і почала шкодувати, що завела справу так далеко. Бідолаха Альфред, який бачив, що вона з ним нудьгує, хоча й не розумів причини, досі не вгавав:

— Дивіться, який малюнок! А цей ще кращий! Зрештою Беккі не витримала:

— Ой, відчепіться, будь ласка! Не потрібні мені ваші малюнки! — вона розридалась, підхопилась і втекла від нього.

Альфред поплівся за нею і збирався було втішати, але вона сказала:

— Та облиште мене, нарешті! Я вас терпіти не можу!

І хлопчик розгублено зупинився, не розуміючи, що ж він такого зробив. Адже вона сама сказала, що буде всю велику перерву дивитися з ним малюнки, а тепер у сльозах втекла від нього. Не знаючи, що й думати, Альфред побрів до пустої школи. Він розсердився і образився. Докопатися до правди було нескладно: Беккі просто використала його, щоб дійняти Тома Сойєра. Коли він про це здогадався, то ще більше зненавидів Тома. Йому захотілося зробити супернику якусь капость, але так, щоб самому не перепало. Тут йому на очі потрапив підручник Тома. Це була нагода помститися! Альфред відкрив книжку на тій сторінці, де було задано урок, і залив її чорнилом.

У цей час Беккі зазирнула у вікно й побачила, що він робить, але пройшла далі, не промовивши Альфреду ні слова. Вона попрямувала додому: дівчинці хотілося знайти Тома і все йому розказати. Том, звісно, буде їй вдячний, і вони помиряться. Однак на півдорозі Беккі передумала. Вона згадала, як Том повівся з нею, коли вона розповідала про пікнік, і образа обпекла її, мов вогнем. Вона вирішила не виручати Тома, більш того, зненавидіти його на все життя. Нехай його покарають за зіпсований підручник.

Коли похмурий Том повернувся додому, він з перших же слів тітоньки Поллі зрозумів, що прийшов зі своїми прикрощами в найбільш непідходяще місце:

— Оце б відшмагати тебе як слід!

— Тьотю, та що я зробив?!

— Та достатньо зробив! Я ж, стара дурепа, біжу до Сіріні Гарпер — думаю, зараз розповім їй про твій сон. І — здрастуйте! Вона, виявляється, дізналася від Джо, що ти був тут того вечора і чув усі наші розмови. Не знаю навіть, що може вирости з хлопчика, який таке робить. Мені просто в голові не вкладається: як ти міг допустити, щоб я пішла до місіс Гарпер і вдавала з себе ідіотку, й ні слова не сказав!

Тепер уся ця справа набула іншого забарвлення. Якщо досі Том вважав свою ранкову вигадку справжньою знахідкою, то тепер вона задалась йому вбогим і злим жартом. Том похнюпився — він нічого не міг придумати на своє виправдання. Тоді сказав:

— Тітонько, мені дуже шкода, що я це зробив. Я не подумав якось…

— Ой, хлопче, ти ніколи не думаєш! Ти ніколи ні про кого не думаєш, тільки про себе самого. Ти не задумуючись поплив так далеко з острова, вночі, лише для того, аби посміятися з нашого горя. Потім не задумуючись виставив мене на посміховисько, коли вигадав цей сон. А ось пожаліти нас, щоб ми менше плакали, тобі й на думку не спало.

— Тітонько, зараз я розумію, що це було недобре, але я ж не думав… Я не хотів, чесно! Я взагалі приходив додому зовсім не для того, щоб над вами сміятися.

— Чого ж ти тоді приходив?

— Мені хотілося сказати вам, щоб ви не хвилювались за нас, що ми не потонули.

— Ой, Томе, Томе, якби я лише могла повірити, що ти мав такі хороші наміри, я б від усієї душі подякувала Богу. Але ти ж сам знаєш, що все було не так; і я теж це знаю, Томе.

— Ні, правда, тітонько, це так! Щоб я з цього місця не зійшов, якщо не так!

— Томе, не вигадуй, це ні до чого! Ти тільки робиш в сто разів гірше.

— Я не вигадую, тітонько, це правда! Я хотів, щоб ви не журилися, того й приплив.

— Я б усе на світі віддала, щоб цьому повірити, — лише за це всі твої гріхи можна пробачити, Томе. Навіть те, що ти втік і поводився, як останній шибеник. Але ж перевірити неможливо; чого ти мені не сказав, га?

— Знаєте, тітонько, коли ви почали говорити про похорон, мені раптом страшенно закортіло сховатися в церкві й подивитись, як усе буде. Як же можна було сказати? Тому я заховав кору назад до кишені й вирішив нічого не говорити.

— Яку кору?

— На якій я написав, що ми пішли в пірати. Шкода, що ви не прокинулись, коли я вас поцілував, правда, шкода.

Суворі зморшки на обличчі тітоньки Поллі розгладились, і очі засяяли ніжністю.

— А ти справді мене поцілував, Томе?

— Звісно, аякже.

— Це ти правду кажеш, Томе?

— Аякже, тітонько, звісно, правду.

— Чому ж ти мене поцілував, Томе?

— Тому що я вас дуже люблю; а ви стогнали уві сні, й мені було вас шкода.

Це було схоже на правду. Тітонька Поллі, не в силах стримати тремтіння у голосі, сказала:

— Поцілуй мене ще раз, Томе! А тепер марш до школи і не заважай мені.

Щойно він пішов, як тітонька Поллі кинулась до комори й дістала стару куртку, в якій Том утік з дому. Потім зупинилась, тримаючи куртку в руках, і сказала сама собі:

— Ні, рука не піднімається. Бідолашний хлопчик, він, певно, збрехав мені. Але це святий обман, обман заради спасіння, він мене так порадував. Сподіваюсь, що Господь… Ні, я знаю, що Господь пробачить йому, адже це він вигадав від доброти своєї. Якщо він збрехав, я не хочу про це знати. Не буду дивитись.

Вона поклала куртку й замислилась на хвилинку. Двічі протягувала руку до куртки і двічі відсмикувала її. Потім подумала: «Це обман заради спасіння, святий обман, і я не буду через нього засмучуватись» — ці слова додали їй рішучості, й вона засунула руку до кишені. За мить тітонька Поллі вже заливалась сльозами, дивлячись на нашкрябані на шматку кори слова і примовляючи:

— Тепер я все йому пробачу, що б він не накоїв, хоч мільйон гріхів!

Тітонька Поллі поцілувала Тома так ласкаво, що всю його тугу неначе рукою зняло і на серці знову стало легко й весело. Він помчав до школи, і йому пощастило наздогнати Беккі на самому початку провулку. Вчинки Тома завжди залежали від його настрою. Тож він без вагання підбіг до дівчинки і сказав:

— Я дуже погано поводився сьогодні, Беккі, й шкодую про це. Я ніколи, ніколи більше не буду, ніколи, скільки житиму. Давай помиримось, згода?

Дівчинка зупинилась і з презирством подивилася йому в очі:

— Я буду вам дуже вдячна, якщо ви залишите мене в спокої, містере Томас Сойєр. Я з вами більше не розмовляю.

Вона задерла носик і гордо проминула хлопця. Том так розгубився, що йому навіть на думку не спало сказати щось на кшталт: «Ну і будь ласка! Глянь, як кирпу дере!» А коли він зібрався щось відповісти, було вже пізно. Він так нічого й не сказав. Натомість розізлився неймовірно. Ох, була б вона хлопцем, він би її так відлупцював!

На шкільному дворі Том знову зіштовхнувся з Беккі і сказав їй навздогін щось прикре. Вона теж не лишилася в боргу, тож розрив був повний. Обуреній Беккі здалося, що вона ніколи не дочекається початку уроків, так їй хотілося, щоб Тома відшмагали за зіпсовану книжку. Якщо в неї й промайнула було думка викрити Альфреда Темпла, то після образливих слів Тома вона безслідно зникла.