— Доброго ранку, місіс Тетчер! Доброго ранку, місіс Гарпер! А в мене хлопчисько кудись зник. Я думаю, він учора лишився ночувати у когось із вас, а тепер боїться йти до церкви. Треба буде йому всипати добряче.

Місіс Тетчер зблідла ще сильніше і заперечно похитала головою.

— Він не ночував у нас, — сказала місіс Гарпер, теж починаючи хвилюватись.

На обличчі тітоньки Поллі проступило занепокоєння.

— Джо Гарпер, чи не бачив ти мого Тома сьогодні вранці?

— Ні, не бачив.

— А коли ти його бачив востаннє?

Хлопчик намагався згадати, але напевно сказати не міг. Прихожани, які виходили з церкви, почали зупинятися. У натовпі стали перешіптуватись, усі занепокоїлись. Почали розпитувати дітей і молодих учителів. Ніхто з них не зауважив, чи були Том і Беккі на пароплаві, коли поверталися до міста. Вже стемніло, і ніхто не додумався запитати, чи всі на місці. Нарешті якийсь молодий чоловік висловив побоювання, що діти могли лишитися в печері. Місіс Тетчер знепритомніла. Тітонька Поллі заридала, заламуючи руки.

Тривожна звістка переходила із вуст в уста, від гурту до гурту, із вулиці на вулицю, й за п’ять хвилин вже дзвонили в усі дзвони і все містечко було на ногах. Випадок на Кардіфському пагорбі тепер здавався зовсім незначним, про злочинців взагалі забули. Сідлали коней, сідали в човни, послали за пароплавом — і не минуло й півгодини, як близько двохсот чоловік прямували до печери по воді й по суші.

Містечко спорожніло, наче вимерло. Жінки провідували тітоньку Поллі та місіс Тетчер, намагаючись їх втішити. Вони плакали разом із ними, й це було значно краще за слова. Всю тривожну ніч місто чекало новин, але коли зайнявся ранок, то з печери передали лише кілька слів: «Пришліть іще свічок та харчів». Місіс Тетчер ледь не збожеволіла від горя, тітонька Поллі також. Суддя Тетчер передавав із печери бадьорі і сповнені надій записки, але вони нікого не радували.

Старий валлієць повернувся додому на світанку, ледь тримаючись на ногах від утоми, закапаний свічковим салом та вимазаний глиною. Він застав Гека в ліжку, куди його вклали вчора. Хлопчик палав від жару й марив. Усі лікарі були в печері, тож доглядати за хворим прийшла вдова Дуглас. Вона сказала, що зробить для нього все, що тільки зможе, бо, який би він не був — поганий чи хороший, а все ж таки це Боже дитя, і не можна його полишити без догляду. Валлієць зауважив, що Гек має й гарні риси, а вдова сказала:

— Безсумнівно! Бог нікого не забуває. Кожне творіння його рук несе на собі Божу благодать.

Ще до обіду окремі групи змучених людей почали стікатися до містечка, проте всі, в кого лишалися сили, продовжували пошуки. Стало відомо, що обшукали найвіддаленіші закутки печери, куди раніше ніхто не заглядав; що шукати будуть і далі, не минаючи жодного закутка, жодної розщелини; що в лабіринті коридорів там і тут зблискують вдалині вогні й темними переходами час від часу прокочується відлуння криків і пістолетних вистрілів. У одному місці, далеко від тих галерей, які зазвичай відвідують туристи, знайшли на скелі імена «Беккі» та «Том», виведені кіптявою від свічки, а неподалік підібрали стрічечку, закапану свічкою. Місіс Тетчер упізнала стрічечку і розридалася над нею. Вона сказала, що це остання пам’ять про її бідолашну дівчинку. Мовляв, ніщо інше вона так не цінує, як цю стрічечку, яка була на живій Беккі до останньої хвилини, до того, як дівчинка померла такою жахливою смертю. Дехто розповідав, що під час пошуків іноді вдалині починало мерехтіти світло, чоловік зо двадцять із радісними криками кидалися туди лункими переходами, але їх чекало гірке розчарування: виявлялося, що це хтось зі своїх.

Так минуло три страшних дні та три страшні ночі. Тужливі години тягнулися за годинами, і зрештою все містечко охопило безнадійне заціпеніння. У всіх опустилися руки. Коли випадково виявилося, що в трактирі продають з-під поли віскі, це майже нікого не схвилювало, хоча сама по собі подія була вражаюча. Коли хворому Гекові стало краще, він почав розмову про трактир і запитав між іншим, в душі побоюючись найгіршого, чи не знайшли там чого, доки він хворів.

— Так, знайшли, — відповіла вдова.

Гек підскочив на ліжку, широко розплющивши очі:

— Що? Що знайшли?

— Міцні напої. Віскі… Тепер трактир закрили. Лягай, дитино. Як ти мене налякав!

— Скажіть мені тільки одне, тільки одне слово, будь ласка! Хто знайшов — Том Сойєр?

Вдова гірко заплакала.

— Заспокойся, хлопчику мій! Я ж говорила, що тобі не можна так багато розмовляти! Ти дуже хворий!

«Отже, нічого не знайшли, крім віскі. Певно, якби знайшли золото, сполошилося б усе місто. Виходить, що скарб зник, зник назавжди! Тоді чого ж вона плаче? Дивина! Цікаво, чого б їй плакати?»

Ці думки туманно ворушилися в голові Гека і так стомили його, що він заснув. «Ну, ось він і спить, бідолашний, — сказала сама собі вдова. — „Том Сойєр знайшов“! Добре було б, якби хтось знайшов Тома Сойєра! Небагато лишилося таких, хто ще сподівається його знайти і має сили продовжувати пошуки».

Тепер ми повернемось до Тома та Беккі й подивимось, що вони робили на пікніку. Спочатку вони йшли разом із усією компанією темними коридорами, оглядаючи вже знайомі їм дива печери, що мали пишні назви: «Вітальня», «Собор», «Палац Аладдіна»… Потім усі почали гратися в хованки, і Том із Беккі теж захопилися цією веселою грою, але зрештою вона їм трохи набридла. Тоді вони спустилися звивистою галереєю, тримаючи свічки над головою й розбираючи плутанину імен, чисел, адрес та девізів, що були виведені кіптявою на кам’янистих стінах. Так вони йшли все далі та далі й за розмовою не помітили, як опинилися в тій частині печери, де на стінах вже не було жодних написів. Вони вивели свої імена кіптявою на виступі стіни й рушили далі. Незабаром їм трапилась місцина, де маленький струмочок, падаючи зі скелі, поступово вирізьбив вапняк і за століття створив справжню мереживну Ніагару із блискучого та міцного каменю. Худенький Том легко протиснувся у розщелину за водоспадом і освітив його свічкою, щоб порадувати Беккі. За водоспадом він побачив круті природні сходи у вузенькому проході між стінами, й хлопчиськом одразу опанував потяг до відкриттів. Він покликав подружку, зробив кіптявою знак, щоб не заблукати, і діти попрямували на розвідку. Вони довго йшли цим коридором, звертаючи то ліворуч, то праворуч, проникали дедалі глибше в печеру, зробили ще одну позначку, повернули вбік у пошуках нових чудес, про які можна було б розказати товаришам. В одному місці вони натрапили на велику печеру, де зі стелі звисало безліч сталактитів,[8] довгих і товстих, як людська нога.

Том і Беккі оглянули цю печеру, милуючись і захоплюючись її красою. В печеру вело чимало коридорів; вони пішли одним із них і незабаром побачили чудове джерело, дно якого було викладене блискучими, наче іній, кристалами. Струмок, що витікав із джерела, звивався посеред високої печери. Її склепіння підтримували ряди фантастичних колон, утворених із сталактитів і сталагмітів завдяки краплям води, які, століттями стікаючи донизу, з’єднали їх між собою. Під склепіннями печери величезним гірляндами висіли кажани, по кілька тисяч у кожній. Світло злякало їх, і вони ринули донизу — цілі сотні кажанів! З вищанням вони почали люто кидатися на свічки. Том знав звички кажанів і розумів, якими небезпечними можуть бути ці тварини. Він схопив Беккі за руку і потягнув її в перший-ліпший коридор; це було якраз вчасно, бо кажан загасив крилом свічку Беккі в ту мить, коли вона вибігала з печери. Кажани гналися за дітьми досить довго, але втікачі весь час повертали у нові проходи, що з’являлися перед ними, і зрештою позбулися цих небезпечних тварюк. Незабаром Том побачив підземне озеро, туманні обриси якого губилися вдалині в мороці. Хлопцеві закортіло обстежити береги озера, але він вирішив, що спочатку треба посидіти і трошки відпочити. Тут уперше гнітюча тиша підземелля поклала на душі дітей свою холодну руку.