— Ой, — сказала Беккі, — як це я зразу не звернула уваги? Здається, ми вже давно не чуємо нічиїх голосів.
— Ще б пак! Подумай сама, Беккі, ми ж дуже глибоко під ними. Я навіть не знаю, в який бік ми пішли: на північ, на південь чи на схід… Звідси ми й не можемо їх чути.
Беккі почала хвилюватися.
— Слухай, Томе, а давно ми вже тут, внизу? Може, нам краще повернутися?
— Так, мабуть, краще повернутися.
— А ти можеш знайти дорогу, Томе? Все тут так заплутано, я нічого не пам’ятаю.
— Дорогу я знайшов би, але ж кажани… Ще погасять нам свічки — що тоді будемо робити? Давай підемо якимось іншим шляхом, щоб тільки не повз них.
— Добре, тільки б ми не заблукати. Це було б жахливо! — і дівчинка здригнулася від самої лише думки про таку небезпеку.
Вони повернули в якийсь коридор і довго йшли мовчки, зазираючи до кожного переходу: чи не побували вони вже тут? Але ні, все це були невідомі місця. Щоразу, коли Том починав оглядати новий хід, Беккі слідкувала за виразом його обличчя, сподіваючись побачити на ньому якусь втішну ознаку, і щоразу Том безтурботно говорив їй:
— Нічого, все гаразд. Це ще не той, але незабаром ми знайдемо потрібний!
Однак кожна невдача дедалі більше пригнічувала Тома, і він незабаром почав повертати навмання ліворуч і праворуч, у відчаї сподіваючись натрапити на потрібну дорогу. Він продовжував заспокоювати Беккі, але страх свинцевим тягарем ліг йому на серце, і голос хлопчика втратив колишню безтурботність, так наче він говорив не «все гаразд», а «все пропало». Беккі перелякано притискалася до Тома, щосили намагаючись стримати сльози, але вони текли самі по собі. Нарешті вона сказала:
— Томе, нічого, що там кажани, давай все ж таки повернемося тим шляхом! Бо так ми ще більше заблукаємо.
Том зупинився.
— Прислухайся! — сказав він.
Навколо панувала така глибока тиша, що діти чули навіть своє дихання. Том крикнув. Луна відгукнулася, прокотилася порожніми коридорами і, завмерши десь далеко, перейшла в тихий гул, схожий на чийсь насмішкуватий регіт.
— Ой, припини, Томе, бо мені вже страшно, — сказала Беккі.
— Хоча й страшно, а треба кричати, Беккі. Може, вони нас почують, — і хлопчик знову крикнув.
Це «може» було страшнішим за диявольський регіт: воно було визнанням того, що надії втрачено. Діти довго стояли і прислухалися, але їм ніхто не відповів. Том повернув назад і наддав ходи. Але якась нерішучість в усіх його рухах і поглядах відкрила Беккі іншу страшну істину: він не міг знайти дороги назад, до тієї печери з кажанами!
— Ох, Томе, чому ти не робив відмітки?
— Беккі, я зробив дурницю! Таку дурницю! Я навіть не подумав, що нам, можливо, доведеться повертатися тим самим шляхом. Я не можу знайти дорогу. Зовсім заплутався…
— Томе, Томе, ми заблукали! Заблукали! Нам ніколи не вибратися з цієї страшної печери! Ой, нащо тільки ми пішли від решти дітей!
Беккі сіла на землю й так гірко заплакала, що Том злякався: йому здалося, що вона зараз помре або збожеволіє. Він сів поруч із дівчинкою і обійняв її; вона сховала обличчя в нього на грудях, притиснулась до нього й крізь сльози продовжувала говорити, як їй страшно і як вона тепер про все шкодує, а далека луна перетворювала її ридання в насмішкуватий регіт. Том умовляв її заспокоїтись і не втрачати надії, а вона відповідала, що це понад її сили. Тоді він почав докоряти собі й лаяти за те, що довів її до такої біди, і це подіяло. Дівчинка сказала, що спробує взяти себе в руки, підведеться і піде за ним куди завгодно, аби тільки він перестав собі докоряти. Він винен не більше, ніж вона.
І вони знову пішли далі — куди очі бачили, навмання, просто, щоб іти, а не сидіти на місці. Що вони ще могли зробити? Надія знову ожила в них на якийсь час — не тому, що для цього з’явились причини, а через властивість надії оживати, поки людина ще молода і не звикла до невдач.
Трохи згодом Том взяв у Беккі свічку і погасив її. Така ощадливість означала дуже багато: слова були не потрібні. Беккі все зрозуміла і знову засмутилася. Вона знала, що Том має в кишені ще цілу свічку і три чи чотири недогарки, та все ж він вирішив бути ощадливим.
Потроху втома почала нагадувати про себе; діти не хотіли їй піддаватися, бо їм страшно було навіть подумати, як це вони будуть сидіти, коли дорога кожна хвилина. Рухаючись куди-небудь, хоч навмання, вони все ж ішли кудись, можливо, до виходу, а сидіти — це означало приректи себе на смерть, пришвидшити її прихід.
Зрештою стомлені ноги Беккі відмовились їй служити. Вона сіла відпочити. Том примостився поруч із нею, і вони почали згадувати рідних, друзів, зручні ліжка, а головне — сонячне світло! Беккі плакала, Том намагався якось її втішити, говорив, що все буде добре, але він стільки разів уже це повторював, що слова не діяли і скидалися на знущання. Беккі так змучилась, що задрімала. Том зрадів цьому. Він сидів, вдивляючись у її сумне обличчя, і бачив, як від приємних снів воно стає спокійним, таким, як завжди. Незабаром на її губах з’явилася посмішка і залишилась надовго. Безтурботний вираз обличчя Беккі трохи заспокоїв Тома, і його душевний біль вгамувався. Він почав думати про минуле й цілком поринув у дрімотні спогади. Він довго сидів у глибокій задумі, аж раптом Беккі прокинулася й тихенько засміялась. Однак сміх миттю завмер у неї на губах і змінився жалібним стогоном.
— Як це я могла заснути! Мені хочеться ніколи, ніколи не прокидатися! Ні, ні! Я більше не буду, Томе! Не дивися на мене так! Я більше так не казатиму!
— Я радий, що тобі вдалося заснути, Беккі; тепер ти відпочила, і ми з тобою знайдемо шлях до виходу.
— Спробуємо, Томе. Тільки я бачила уві сні таку чудову країну! Мені здається, ми скоро там будемо.
— Може, будемо, а може, ні. Вище носа, Беккі, й ходімо шукати вихід!
Діти підвелися і попрямували далі, взявшись за руки, але вже не плекаючи надій. Вони намагалися вгадати, скільки часу провели в печері, — їм здавалося, що кілька днів, а то й тижнів. Однак цього не могло бути, бо свічки ще не згоріли.
Минуло багато часу — скільки саме, вони не знали. Том сказав, що треба йти тихо-тихо і прислухуватися, чи не капає вода, — їм треба було знайти джерело. Незабаром діти знайшли струмочок, і Том сказав, що час зробити новий привал. Вони обоє страшенно втомилися, але Беккі сказала, що могла б пройти ще трохи. Її здивувало, що Том на це не погодився, — вона не розуміла чому. Діти сіли. Шматочком глини Том приліпив свічку до стіни. Вони знову задумалися кожен про своє і довго мовчали. Беккі першою порушила мовчанку:
— Томе, мені дуже хочеться їсти! Том дістав щось із кишені.
— Дивись, що в мене є! Беккі через силу посміхнулася.
— Це наш весільний пиріг, Томе.
— Так, шкода тільки, що він не завбільшки з колесо, тому що в нас більше нічого немає.
— Я сховала його на пікніку, щоб потім покласти під подушку, як роблять дорослі з весільним пирогом, але для нас це буде…
Вона не договорила. Хлопець розділив шматок навпіл, і Беккі з задоволенням з’їла свою частину, а Том лише відщипнув від своєї. Холодної води було скільки завгодно — знайшлося чим запити їжу.
За якийсь час Беккі запропонувала рухатися далі. Том помовчав хвилину, а тоді сказав:
— Беккі, ти можеш спокійно вислухати те, що я тобі скажу?
Беккі зблідла, але сказала, що може.
— Ось що, Беккі, нам треба залишатися тут, де є питна вода. Цей недогарок у нас останній.
Беккі заплакала. Том втішав її, як тільки міг, але це погано допомагало. Зрештою Беккі промовила:
— Томе!
— Що, Беккі?
— Вони побачать, що нас нема, і почнуть шукати?
— А то ні! Звісно, шукатимуть.
— Може, вони нас уже шукають, Томе?
— Може, й шукають. Мабуть, так і є.
— А коли ж вони помітили, що нас немає? Як ти думаєш, Томе?
— Думаю, тоді, коли повернулись на пароплав.
— Томе, тоді вже було темно. Думаєш, вони побачили, що нас нема?
— Ну, не знаю. Значить, твоя мама підняла тривогу, коли всі повернулись додому.
