На твердих церковних лавах із високими спинками могло поміститися чоловік триста; церква була маленька, без жодних прикрас, із дзвіницею на даху, схожою на вузький дерев’яний ящик. У дверях Том трохи відстав, щоб поговорити з одним приятелем, також вбраним по-недільному:

— Слухай, Біллі, в тебе є жовтий квиточок?

— Є.

— А що ти за нього просиш?

— А що даси?

— Шмат лакриці й рибальський гачок.

— Покажи.

Том показав. Приятеля побачене вдовольнило, і хлопці обмінялися цінностями. Після цього Том обміняв дві білі кульки на три червоних квиточки і ще різний дріб’язок — на два синіх.

Він ще хвилин п’ятнадцять підстерігав на вході хлопців і купував у них квитки різних кольорів. Тоді зайшов до церкви разом із ватагою чистеньких і галасливих дітлахів, вмостився на своєму місці й почав сваритися з тим хлопцем, який сидів найближче. Втрутився поважний літній вчитель, але щойно він повернувся спиною, Том смикнув за волосся хлопчика, котрий сидів перед ним, і втупився в книжку, коли той озирнувся; тут же він кольнув шпилькою іншого хлопчика, бо йому було цікаво почути, як той верескне: «Ой!» — і отримав ще одне зауваження від учителя. Увесь клас Тома був, як на підбір, — усі неспокійні, галасливі та неслухняні. Виходячи розповідати урок, вони не знали віршів як слід — всім доводилося підказувати. Проте вони все ж якось дотягували до кінця, і кожен отримував нагороду — маленький синій квиточок із текстом зі Святого Письма; кожен синій квиток був платнею за два вивчених вірші з Біблії. Десять синіх квитків дорівнювали одному червоному, їх можна було обміняти; десять червоних квиточків дорівнювали одному жовтому; а за десять жовтих директор школи вручав учневі Біблію в дешевій палітурці (яка коштувала в ті старі добрі часи сорок центів). Чи ж у багатьох із моїх читачів знайдеться досить терпіння та посидючості, щоб вивчити напам’ять дві тисячі віршів, навіть за Біблію з малюнками Доре? Але Мері заробила таким чином дві Біблії в результаті двох років ретельної праці, а один німецький хлопчик — навіть чотири чи п’ять. Він якось розказав напам’ять три тисячі віршів поспіль — навіть без перепочинку; але таке напруження розумових здібностей виявилося для нього непосильним, і з того часу він став ідіотом — велике нещастя для школи, адже у всіх урочистих випадках, при відвідувачах, директор завжди викликав цього учня і примушував його «зі шкіри лізти», як казав Том. Лише старші учні примудрялися зберегти свої квиточки і нидіти над зубрінням досить довго, аби отримати у подарунок Біблію, тому вручення цієї нагороди було рідкісною і пам’ятною подією; учень-щасливчик цього дня відігравав таку почесну й помітну роль, що серце кожного школяра спалахувало честолюбством, якого вистачало іноді на цілих два тижні. Можливо, Том не був одержимий духовною спрагою настільки, щоб прагнути цієї нагороди, але можна не сумніватися в тому, що він усім своїм єством прагнув слави і блиску, які приходили разом із нею.

Директор школи, як водиться, став перед кафедрою, тримаючи молитовник у руках, заклав його пальцем і попросив уваги. Коли директор недільної школи виголошує свою звичну коротеньку промову, молитовник у руках йому так само потрібен, як ноти співачці, що стоїть на естраді, готуючись проспівати соло, — хоча чому це потрібно, залишається загадкою: обидва ці мученики ніколи не зазирають ні до молитовника, ні в ноти. Директором був безбарвний чоловічок років тридцяти п’яти, з руденькою козлиною борідкою та коротко підстриженим рудуватим волоссям, у цупкому стоячому комірці, верхній край якого підпирав йому вуха, а гострі кути випиналися вперед аж до кутиків рота. Цей комірець, наче паркан, змушував його дивитися лише прямо перед собою і повертатися усім тілом, коли треба було поглянути вбік. Підборіддям учитель впирався в краватку, що була завширшки з банкноту й закінчувалась бахромою; носаки його черевиків були за тодішньою модою сильно загнуті догори, наче лижі, — результат, якого тогочасні молодики досягали завдяки наполегливій праці та терпінню, годинами просиджуючи біля стіни із притиснутими до неї носаками. Вигляд містер Волтерс мав дуже серйозний, а в душі був дуже чесним і щирим; він відчував такий побожний трепет перед усім святим і настільки відділяв духовне від світського, що непомітно для себе самого в недільній школі навіть говорив іншим голосом, не таким, як у будні. Свою промову він почав так:

— А тепер, діти, я попрошу вас сидіти якомога тихше та рівніше і кілька хвилин слухати мене якомога уважніше. Ось так. Саме так і повинні поводитися чемні діти. Я бачу, одна дівчинка дивиться у вікно; здається, вона думає, що я десь там, — може, сиджу на дереві та балакаю з пташечками. (Схвальне хихотіння.) Мені хочеться сказати вам, як приємно бачити, що стільки чистеньких веселих дитячих облич зібралося тут для того, щоб навчитися бути чемними.

І так далі. Не варто наводити тут завершення цієї промови. Вона складена за усталеним взірцем, і тому всі ми з нею знайомі.

Остання третина його промови була дещо затьмарена колотнечею та іншими розвагами, які знову почали бешкетники, а також перешіптуванням та рухом, що поступово поширювалися все далі й далі, докотившись навіть до підніжжя таких непорушних і одиноких стовпів, як Сід і Мері. Але з останнім словом містера Волтерса весь шум вгамувався, і завершення промови аудиторія зустріла вдячним мовчанням.

Перешіптування було частково викликане подією, яка траплялась не так і часто, — появою гостей: адвоката Тетчера у супроводі якогось зовсім старенького дідка, ставного сивуватого джентльмена середніх років і величної дами, певно, його дружини. Дама вела за руку дівчинку. Тому Сойєру не сиділося на місці, він був стривожений і не в гуморі, а ще його мучила совість — він уникав закоханих поглядів Емі Лоуренс, бо хлопцеві ставало не по собі, коли вона на нього дивилася. Проте щойно він побачив маленьку незнайомку, як вся душа його сповнилася блаженством. Наступної миті він уже старався з усіх сил: штурхав хлопців, смикав їх за волосся, корчив гримаси, — словом, робив усе можливе, щоб причарувати дівчинку і заслужити її схвалення. Його радість псувало лише одне — спогад про те, як його облили помиями в саду цього янгола, та навіть цей спогад швидко змили хвилі щастя, що нахлинули на його душу. Гостей посадили на почесне місце, і щойно промова містера Волтерса завершилася, їх представили всій школі. Джентльмен середніх років виявився дуже поважною особою — аж окружним суддею, найбільш високопоставленою особою, яку доводилося бачити дітям. Їм було цікаво знати, з якої глини він зліплений, і хотілося вивідати, чим він дише, але разом із тим було страшно. Він приїхав із Константинополя, за дванадцять миль звідси, — отже, мандрував і бачив світ: ось цими очима він бачив будівлю окружного суду, про яку ходили чутки, нібито вона покрита залізним дахом. Про шанобу, яку викликали такі думки, свідчило урочисте мовчання та ряди вражених очей. Адже це був знаменитий суддя Тетчер, брат тутешнього адвоката. Джеф Тетчер негайно вийшов уперед, на заздрість усій школі, і показав, що добре знайомий із цією великою людиною. Якби він міг чути шепіт, що здійнявся навколо, то цей шепіт тішив би його душу, як музика:

— Гляди-но, Джиме! Йде туди. Дивись — простягнув йому руку. Вітається! Оце так! А скажи, мабуть, хочеться бути на місці Джефа?

Містер Волтерс хизувався перед високими гостями, проявляючи незвичну для себе моторність, — він віддавав накази, робив зауваження, розсипав догани всім, хто потрапляв йому під руку. Бібліотекар хизувався, бігаючи то туди, то сюди зі стосами книг і зчиняючи непотрібний шум, який люблять зчиняти маленькі начальнички. Молоденькі вчительки хизувалися, ласкаво нахиляючись над учнями, яких не так давно тягали за вуха, киваючи пальчиком на маленьких пустунів і гладячи по голівці слухняних. Молоді вчителі хизувалися тим, що робили суворі догани і всіляко підкреслювали: вони мають владу і підтримують дисципліну. Майже всім учителям одразу щось знадобилося у книжковій шафі, поряд із кафедрою, і вони навідувалися туди двічі, тричі, щоразу ніби знехотя. Дівчатка теж хизувалися щосили, а хлопчики хизувалися так ревно, що кульки з пожованого паперу та запотиличники сипалися градом. І над усім цим підносився великий чоловік, прихильно посміхаючись усій школі поблажливою посмішкою судді та гріючись у променях власної слави, — він також хизувався.