Герцогиня огледіла напівтемну залу. 

— Є тут якийсь вартовий? — вона почекала, очікуючи на швидкий вихід для своєї злоби. — Я знаю, що десь тутє вартові! 

Почулися невпевнені кроки — Престон, вартовий-стажер, вигулькнув із тіней і нервовою ходою попрямував до Тіфані з Герцогинею. Ну звісно, це і мав бути саме Престон, подумала Тіфані; решта вартових занадто досвідчені, щоб підставитися під щедру порцію люті Герцогині. А цей ще й нервово всміхається — не добре, коли маєш справу з такими, як Герцогиня. Принаймні йому вистачило клепки відсалютувати, коли він дійшов до неї; за стандартами людей, яких ніколи не вчили правильно салютувати, і яким лише дуже зрідка доводилося це робити, салют вийшов непоганий. 

Герцогиня скривилася. 

— Чому ти усміхаєшся, юначе? 

Престон серйозно обміркував це запитання і сказав: 

— Сонечко світить, мем, і добре працювати вартовим. 

— Не смій посміхатися на мене, юначе. Усмішка призводить до фамільярності, яку я ні за що не терпітиму. Де Барон? 

Престон посовався з ноги на ногу. 

— Він у склепі, мем, прощається з батьком. 

— Не смій називати мене мем! «Мем» — це звернення до дружин бакалійників! Також не можна називати мене «моя пані», адже це звернення до жінок лицарів та іншої шушвалі! Я — Герцогиня, а отже до мене слід звертатися «ваша милість». Тобі ясно? 

— Так... м... ваша милість! — в рамках самозахисту Престон салютував ще раз. 

Принаймні на мить Герцогиня видалася задоволеною, але мить ця була з коротких. 

— Дуже добре. А тепер арештуй цю істоту — вона махнула рукою в бік Тіфані — і посади її до темниці! Чуєш мене? 

Ошелешений, Престон повернувся до Тіфані за порадою. Вона йому підморгнула, просто, щоб якось підняти йому настрій. Вартовий знову подивився на Герцогиню. 

— Посадити її до темниці? 

Герцогиня визвірилася на нього. 

— Саме так я і сказала! 

Престон насупився. 

— Ви впевнені? — уточнив він. — Тоді звідти доведеться прибрати кіз. 

— Юначе, мене ані краплі не хвилює, що ти робитимеш з козами! Я наказую тобі негайно ув’язнити цю відьму! Ну ж бо, рухайся, інакше я подбаю про те, щоб ти втратив свою посаду. 

Поведінка Престона вже приємно вразила Тіфані, але тепер він заслужив на медаль. 

— Не можу, — сказав він. — через жабіус. Сержант мені багато про нього розповідав. Жабіус курвус. Це означає, що не можна просто так когось кинути в тюрму, якщо цей хтось не порушив закон. Жабіус курвус курвус. Це все чітко записано. Жабіус курвус, — догідливо повторив він. 

Такий спротив, здавалося, виштовхнув Герцогиню за межі простої люті у зону якогось завороженого жаху. Цей прищавий молодик в погано припасованих обладунках сперечається з нею через якісь дурні слова. Такого з нею ще ніколи не траплялося. Це було, наче до тебе раптом жаба заговорила — дуже дивно і цікаво, звісно, та рано чи пізно балакучу жабу треба розчавити. 

— Ти здаси свої обладунки та негайно полишиш замок, зрозуміло? Тебе звільнено. Ти втратив свою посаду, і я подбаю про те, щоб ти ніколи більше не отримав роботу вартового, юначе. 

Престон похитав головою. 

— Це так не працює, ваша панівна милосте. Через жабіус курвус. Сержант мені сказав: «Престоне, не відходь від жабіус курвус. Це твій друг. Завжди стій на жабіус курвус». 

Герцогиня витріщилася на Тіфані, і позаяк мовчання Тіфані, здавалося, дратує її більше, ніж будь-яка її можлива відповідь, Тіфані всміхнулася і нічого не сказала у сподіванні, що Герцогиня візьме і вибухне. Натомість вона, цілком очікувано, накинулася на Престона. 

— Як ти смієш отак перечити мені, ти, негіднику! — вона замахнулася блискучою палицею з важким навершям. От тільки палиця раптом знерухоміла. 

— Ви його не вдарите, мем, — спокійним голосом зауважила Тіфані. — Радше у вас рука зламається, ніж ви його вдарите. У нас в замку нікого не б’ють. 

Герцогиня загарчала і потягнула за палицю, та ані палиця, ані рука не воліли рухатися. 

— За мить я звільню палицю, — сказала Тіфані. — Якщо ви зробите спробу ще раз когось нею вдарити, я розламаю її навпіл. Прошу, зрозумійте, що це не попередження — це прогноз. 

Герцогиня визвірилася на Тіфані, але щось, певно, визирнуло в тієї на обличчі, таке, що пробилося навіть крізь її непохитну тупість. Герцогиня випустила палицю, і та впала на підлогу. 

— Тобі це так не минеться, дівчинко-відьмо! 

— Просто відьма, мем. Просто відьма, — сказала Тіфані — навздогін, бо жінка вже відступала з зали на максимальній швидкості. 

— У нас будуть неприємності? — тихо спитав Престон. 

Тіфані коротко знизала плечима. 

— Я подбаю про те, щоб у тебе не було, — сказала вона. А про себе подумала: «І сержант подбає. Я його переконаю». Вона роззирнулася залою і побачила, як слуги, що спостерігали за цією сценою, швидко відвертаються, наче чогось бояться. «Це була не справжня магія, — подумала вона. — Я просто постояла за своє. Треба стояти за своє, бо воно твоє». 

— Я чекав, — сказав Престон, — що ви обернете її на таргана і розчавите. Я чув, що відьми так чинять, — з надією в голосі додав він. 

— Ну, не скажу, що це неможливо, — відповіла Тіфані, — але жодна відьма так не вчинить. Крім того, цей підхід має низку практичних зауважень. 

Престон проникливо кивнув. 

— Ну, так, — сказав він. — По-перше, інша маса тіла, що означає, що вийде або велетенський тарган завбільшки з людину, який, імовірно, не здатен буде сам тримати власну вагу, чи десятки, ба навіть сотні тарганів у формі людини. Але тоді заковика в тому, що їхні мізки дуже погано працюватимуть. Хоча, певно, якщо ви маєте потрібні закляття, то гадаю, можна змагічити всі людські тельбухи, що не влізуть у таргана, в якесь велике цебро, щоб вони їх звідти дістали, коли їм набридне бути маленькими. От тільки, що як нагодиться якийсь голодний собака, а хтось забуде накривку? Це було б дуже недобре. Вибачте, я сказав щось не так? 

— Ем, ні, — заперечила Тіфані. — Ем, а тобі не здається, що ти саму дрібочку зарозумний для вартового, Престоне? 

Престон знизав плечима. 

— Не знаю, всі хлопці кажуть, що з мене жодної користі, — життєрадісно відповів він. — Вони гадають, якщо людина може вимовити «препишний» — з нею точно щось не так. 

— Але ж Престоне... Я знаю, що ти дуже розумний і достатньо ерудований, щоб знати значення слова «ерудований». Чому ти іноді вдаєш з себе дурника — ну знаєш, як із ликуванням чи жабіускурвусом? 

Престон широко всміхнувся. 

— На мою біду, я народився розумним, пані, але швидко второпав, що іноді не варто бути аж таким розумним. Менше клопоту. 

Наразі Тіфані видавалося, що розумно було б не затримуватися в цій залі. Адже ця жахлива жінка не наламає забагато дров? От тільки Роланд, він поводився так дивно, вдавав, наче вони ніколи не дружили, і говорив так, наче вірив кожній скарзі проти неї... Він ніколи раніше таким не був... Ну, звісно... він оплакує батька, та навіть так, він якийсь... сам не свій. А ця огидна стара шкапа щойно відвалила йому надокучати, доки він прощається з батьком у прохолодній глибині склепу, намагається сказати те, що не встиг сказати йому за життя, пробує якось перепросити за надмір тиші між ними, силується повернути своє вчора і міцно прицвяхувати його до свого зараз. 

Всі так роблять. За плечима Тіфані було не одне смертне ложе, і серед них траплялися майже веселі, якщо якась добра стара душа легко відпускала тягар прожитих літ. Але і трагічними вони теж бували, коли Смерть мусив нахилитися, щоб забрати, що йому належить; і, власне, звичайними — сумними, але очікуваними, наче маленький вогник блимнув і згас на повному зірок небі. Вона заварювала чай, заспокоювала людей, слухала сльозливі історії про старі добрі часи — люди завжди мали якісь недоказані слова, які, як їм здавалося, слід було сказати. Тіфані спостерігала. Для себе вона вирішила, що ці слова були потрібні не в минулому, а для того, щоб носити їх у своїй пам’яті тут і зараз.