Слімові знадобилося кілька хвилин, аби віднайти номер клубу «Космос» у телефонній книзі. Він не звик користуватися довідником, тож безбожно лаявся та страшенно пітнів, поки нарешті знайшов потрібний номер.

Піт сам узяв слухавку.

— Це Ґріссон, Піте, — сказав Слім. — Відповідай швидко: що там у нас?

— Усе пішло під три чорти, — озвався Піт, щойно оговтавшись від здивування почути Слімів голос. — Едді пов’язали. У клубі було справжнє побоїще. Воппі, Флінн і Док убиті.

Слім відчув, як всередині у нього все перевертається. Холодний піт стікав з чола на руку.

— До біса з тими покидьками! — гаркнув Сім. — Що з Ма?

У слухавці запала мовчанка, чулася лише оглушлива мелодія свінгу, яку нашкварював клубний оркестр, та важке дихання Літа.

— Ти що там, заснув? — рикнув Слім. — То що сталося з Ма?

— Її вже немає, Сліме. Мені дуже шкода. Але ти можеш нею пишатися! Вона поклала чотирьох копів до того, як вони вложили її. Билася до останнього, як справжній чоловік!

Сім відчув, як нудота підступає йому до горла. Ноги підігнулися. Він випустив слухавку, і та впала на підлогу.

Ма більше немає!

Він не міг у це повірити, раптом відчувши себе таким беззахисним, розгубленим та зацькованим.

Рев двигуна мотоцикла, що наближався, змусив його здригнутися. Підбігши до вікна, Слім визирнув. Патрульний, загальмовуючи, проскочив повз заправку і наблизився до «б’юіка».

Слім підскочив до дверей і розчахнув їх. Патрульний саме підійшов до «б’юіка», витяг зброю і навів її на вікно машини.

Слім вихопив свій пістолет.

Але заправник, про якого Слім геть забув, раптом з попередженням скрикнув, запримітивши зброю в руках Сліма.

Патрульний випростався, озирнувся, його рука вже потяглася було до спускового гачка... але шансів вижити у нього не було.

Слім рвучко витяг свій револьвер 45-го калібру і натиснув на гачок. У нічній тиші постріл пролунав просто оглушливо. Коп упав, перекинувши мотоцикл...

Слім крутнувся на місці в пошуках заправника, але того і сліду не було. Повагавшись, Слім побіг до «б’юіка». Переступивши через тіло копа, він заліз у авто. Міс Блендіш саме відчиняла двері, намагаючись вийти. Слім схопив її за руку і заштовхав назад у машину, захлопнувши за нею дверцята.

— Спокійно! — крикнув він тремтячим від паніки та гніву голосом. Слім завів двигун і стрімголов вилетів на курну дорогу, направляючись у ліс.

Заправник вийшов з-за бака з бензином, підбіг до патрульного, на мить нахилився над ним і, розвернувшись, побіг у службове приміщення та схопився за телефонну слухавку.

Бреннан із Феннером саме схилилися над детальною картою місцевості, розгорненою на столі оперативного відділу в головній поліцейській частині, коли зайшов черговий поліцейський.

— Вас питає містер Блендіш, сер.

Бреннан зробив нетерплячий жест рукою.

— Я вийду до нього, — озвався Феннер і пішов слідом за черговим до кімнати очікування.

Джон Блендіш стояв коло вікна, дивлячись на вогні міста. Коли Феннер увійшов, Блендіш повернувся до нього.

— Я отримав ваше повідомлення, — коротко сказав Блендіш. — То що відбувається?

— Ми маємо всі підстави гадати, що ваша донька жива, — сказав Феннер, стаючи коло вікна поруч із ним. — Її тримали в клубі «Парадиз» упродовж останніх трьох місяців. Годину тому ми вдерлися туди. Є усі докази того, що її дійсно утримували там як бранку.

Обличчя Блендіша закам’яніло.

— Які це докази?

— Нагорі є номер-люкс із замком на дверях та жіночий одяг.

— То де ж тоді вона?

— Ґріссон вивіз її з клубу якраз перед нашим нальотом — переодягненою в чоловічий костюм. Пізніше до нас надійшли зведення, що Слім увірвався у фермерський дім й узяв там жіночий одяг. Відтоді ми лише на короткий час випустили його з поля зору, але приблизно знаємо, куди він може направлятися. Втекти він не може. Усі дороги перекриті. Щойно розвидніється, ми направимо на пошуки поліцейський гелікоптер. Це лише справа часу.

Блендіш відвернувся і втупився у вікно.

— Жива... після стількох місяців, — пробурмотів він. — А я ж сподівався — заради неї самої — що її нема серед живих.

Феннер не озвався ні словом. Запала довга пауза, а потім Блендіш запитав, не повертаючи голови:

— У вас є ще щось для мене?

Феннер нерішуче застиг. Блендіш повернувся до нього, його очі похмуро зблиснули.

— Нічого від мене не приховуйте! — хрипко сказав він. — То що іще ви маєте мені сказати?

— Їй кололи наркотики, — додав Феннер, — і Ґріссон жив із нею. Він патологічний маніяк. Коли ми віднайдемо вашу доньку, вона потребуватиме допомоги лікаря, містере Блендіш. Я вже говорив зі спеціалістом, він каже, що їй краще не бачити нікого зі знайомих до того, як він огляне її. Я викладаю це доволі схематично. Можливо, вам слід було би самому із ним поговорити. Лікар гадає, що вам краще не бути поруч, коли ми її знайдемо. Просто чекайте на неї вдома, а ми самі її вам привеземо. Їй потрібно буде кілька годин, щоб оговтатись від шоку, і краще, коли це станеться серед незнайомих їй людей. І ще одне: Ґріссон не здаватиметься. Ми змушені будемо його вбити. Це буде нелегко, якщо взяти до уваги, що вона буде поруч із ним. Тож ви маєте розуміти, що...

— Гаразд, гаразд! — нетерпляче урвав його Блендіш. — Ви висловилися доволі ясно. Я чекатиму на неї вдома.

Він попрямував до дверей, але на порозі зупинився і додав:

— Як я зрозумів, саме ви знайшли зачіпку, яка й вивела на того чоловіка. Я пам’ятаю про нашу угоду. Щойно донька повернеться, ви отримаєте свої гроші. Тож я чекатиму в своєму будинку. Але тримайте мене в курсі подій.

— Неодмінно, — пообіцяв Феннер.

Блендіш кивнув і вийшов. Феннер хитнув головою. Вичекав кілька хвилин, аби дати Блендішеві можливість піти, а тоді повернувся в оперативний відділ. Там він розповів Бреннанові про все, що перед тим повідав Блендішу. Той схвально кивнув.

— Ти маєш рацію, — озвався Бреннан. — Ми знову вийшли на слід того виродка, — він тицьнув пальцем у карту. — Десять хвилин тому він був із дівчиною тут. Тяжко поранив нашого патрульного, який бачив дівчину і навіть розмовляв із нею. Вони втекли, але ми знаємо, куди вони прямують. Ми оточили місцевість і звернулися до армії по допомогу. Це все не триватиме довго. Я підключив місцеве радіо і телебачення, щоб ті перервали свої програми і закликали населення району шукати авто.

Феннер присів на краєчок стола. Він був здивований, що перспектива отримати тридцять штук зовсім його не тішила. Феннер не переставав думати про доньку Блендіша і про те, чого їй довелося зазнати в руках Ґріссона.

— Нелегка ж робота вас очікує, коли врешті вийдете на слід того виродка, — сказав Феннер. — Оскільки дівчина з ним, то ви не зможете роздерти його на шматки.

— Сушитиму над цим голову, щойно відстежимо його, — озвався Бреннан, беручи чашку кави з рук чергового.

— Анна Борг все ще у вас? — поцікавився Феннер, також пригощаючись кавою з таці.

— Так, поки не схопимо Ґріссона. Тоді я маю намір її відпустити. На неї в нас нічого нема, — сказав Бреннан. — Ми прекрасно впоралися з бандою Ма Ґріссон. Ух! Ну й стара! Пам’ятатиму її до кінця життя. Я вже почав було думати, що ми її ніколи не здолаємо. Навіть із п’ятьма кулями в тілі вона продовжувала строчити зі свого клятого кулемета, аж поки не скінчились патрони. Я радий, що Слім пішов не в неї. Присягаюся, що він зламається, щойно ми притиснемо його як слід. Дуже на це розраховую.

Феннер сів у крісло і поклав ноги на стіл.

— Мене непокоїть дівчина, — сказав він, спохмурнівши. — У неї були жахливі часи. Лише уявити собі — просидіти чотири місяці в зачиненій кімнаті наодинці із дегенератом!

— Так, — Бреннан допив свою каву. — Але наркотики, які їй кололи, перетворили дівчину на зомбі. Мені чомусь більше шкода її теперішню. Дія наркотиків вже скінчилася, і їй зараз ой як несолодко. Боюся, що після такого їй вже не стати цілком нормальною людиною.