Міс Блендіш лежала нерухомо із заплющеними очима. Вона була схожа на мертву.

Слім схилився над дівчиною, приставивши до її горла ножа.

— Я міг би тебе вбити! — гаркнув він. — Ти чуєш мене? Я міг би тебе вбити!

Вона розплющила очі й поглянула на нього. Крапелька крові виступила на її білому горлі — там, де його торкнулось лезо. Від її незрячих розширених зіниць йому раптом стало гидко, і Слім відсахнувся. Вона не належала йому — як би він себе не тішив. Вона ніщо — просто безживне тіло. Його думки повернулися до Ма і Дока. Це вони винні в усьому. Він повертів у руках ножик. Так, це вони зіпсували йому все задоволення. Вони перетворили його прекрасну мрію у це мляве жахіття.

Щось бурмочучи, Слім вийшов у вітальню, увімкнув телевізор і за кілька секунд уже споглядав пристрасні обійми жінки та чоловіка.

Тим часом серед відвідувачів, які суцільним потоком прибували у хол, з’явився присадкуватий чоловік у смокінгу, який був йому не до міри.

Едді, що розвалився у кріслі поруч із гардеробною, підозріло його оглянув, подумавши, що той схожий на копа. Тож невдовзі після того, як незнайомець пройшов у ресторан, Едді підійшов до швейцара — здорованя-викидайла на прізвище Мак-Ґован.

— Що то за птах? — поцікавився Едді. — Він скидається на копа.

— Він бував у нас раніше, — пояснив Мак-Ґован. — Його сюди привів містер Вільямс. Містер Вільямс казав, аби я пропускав його щоразу, коли той прийде сам.

Гаррі Вільямс був одним із найбагатших їхніх завсідників, однак Едді вирішив за краще переговорити із Ма.

Він знайшов її, як і зазвичай, у кабінеті за купою паперів.

— Що таке? — незадоволено спитала вона. — Я зайнята!

— Щойно зайшов чолов’яга, дуже схожий на копа, — зронив Едді. — Він записаний у нас як Джей Дойл. Мак каже, що він і раніше у нас бував як гість Гаррі Вільямса.

— Чому ти кажеш це мені — скажи хлопцям! — нетерпляче урвала його Ма. — Не будьте такими збіса безпорадними. Ти ж знаєш, що робити. Пильнуй, аби він не ліз у гральну залу чи нагору.

Едді поквапно вийшов. Він прибув у ресторан, саме коли розпочався перший номер вистави. Едді побачив Дойла, що сидів на самоті за дальнім столиком. Флінна він не зустрів, тож вирішив сам прослідкувати за новим гостем.

— Ну ж бо, хлопці, — сказав керівник джаз-оркестру, — настав той момент, на який ви усі так чекали. І знову Анна Борг зі своїм славетним — чи, я би сказав, безславним — танцем, сповненим пристрасті! Ваші оплески для міс Борг!

Коли пролунали оплески, барабанник змахнув паличками, і світло вимкнулося, лише сліпучий промінь прожектора освітлював центр сцени. Із темряви випливла Анна Борг.

Едді криво посміхнувся. Він таки добре вчинив, що вибрав собі в подруги Анну. Хоча свого часу він і мав з нею чимало клопотів, муштруючи її та допомагаючи в усьому, але тепер це почало виплачуватися.

Навіть Ма визнавала, що Анна — справжня знахідка для клубу.

Анна виринула на світло. На ній була золотава парчева сукня із застібкою-блискавкою спереду. Оркестр почав награвати популярну пісеньку «Не можу його не кохати». Голос Анни був низький і звучний. Вона співала, повільно розстібаючи застібку. Раптом вона переступила через сукню, що зісковзнула з неї, і відкинула її хлопчикові-пажу, що спеціально чекав на цей момент, дивлячись на Анну масним поглядом та підморгуючи у темряві.

Залишившись тепер лише у спідній білизні, Анна продовжувала наспівувати. Але відвідувачам вже було байдуже до її співу: вони вп’ялися у вигини її тіла.

Наприкінці першого куплету вона зняла із себе бюстгальтер, наприкінці другого — трусики. Тепер, лише в поясі для панчіх, вона почала кружляти між столиками, а світло невідривно слідувало за нею.

Вона таки гаряча штучка, подумав Едді, дивлячись, як Анна, завершивши номер, вклоняється і дарує всім повітряні поцілунки. Відвідувачі були від неї у захваті. Анна знову влізла у свою сукню, й нарешті спалахнуло світло.

Едді поглянув туди, де нещодавно сидів Дойл, і заціпенів: там нікого не було.

Феннер саме пив ранкову каву, коли подзвонили у двері. Дивуючись, хто б то міг бути так рано, він пішов відчиняти.

Невисокий міцний чолов’яга приязно всміхнувся йому.

— Я — Джей Дойл, — відрекомендувався гість. — Міська поліція. Не зарано?

— Заходьте. Я якраз п’ю каву, — озвався Феннер.

— Капітан мені звелів зайти до вас, — пояснив мету свого візиту Дойл, кидаючи капелюх на крісло і сідаючи. — Він сказав, що тепер ви займатиметесь справою Блендіш.

Феннер налив каву в іще одну чашку.

— Та ніби так. Цукру?

— Ні, дякую, — Дойл запалив сигарету. — Останні два місяці я пасу ту дівицю Борг: а раптом Бейлі схоче її навідати? Але капітан вважає, що я просто марную час. Тож відсьогодні ми припиняємо спостереження. Я приніс копії своїх щоденних звітів. Не думаю, що ви знайдете у них щось цікаве, але хтозна...

Він витяг із кишені пухкий конверт і передав його Феннерові.

— Я саме мав намір зустрітися з дівчиною сьогодні вранці, — сказав Феннер. — Вона — єдина ниточка, що веде до Райлі. Не можу повірити, що він отак її кинув. Щось мені підказує, що він таки сказав їй пару слів перед тим, як щезнути.

— Ви лише згайнуєте час, — зауважив Дойл. — Ми допитували її впродовж багатьох годин. Райлі справді покинув її. І те, що вона тепер із Едді Шульцем, лише підтверджує цей факт: якби у Борг був хоч найменший шанс допомогти Райлі розтринькувати гроші Блендіша, то вона б і не глянула на Шульца.

— І все ж я маю намір поговорити з нею. Мені просто ні за що зачепитися.

— Будьте обережним, — порадив Дойл. — Переконайтеся спершу, що Шульца нема вдома. Той хлопець справді небезпечний.

— Дякую за попередження.

— Минулого вечора я був у клубі «Парадиз», — провадив далі Дойл, — хотів наостанок подивитися її номер. Це справді щось! Не думаю, що вона довго залишатиметься із Шульцем. У неї достатньо таланту, аби підкорити навіть Бродвей.

— Мене дивує, як така банда, як Ґріссони, змогла відкрити настільки розкішний клуб. Шульбергові мав би зненацька «обломитися» чималий куш.

— Так, я знав цей клуб ще тоді, коли ним заправляв Рокко. Бачили б ви «Парадиз» зараз! А чого вартує вигляд тих бандитів! Всі у смокінгах, окрім Сліма, — той не змінився.

Феннер скривився.

— Гіршого типа, ніж він, годі й знайти.

— Так, — похмуро всміхнувся Дойл. — Вчора він мало не до смерті налякав мене. Поки та дівиця Борг танцювала, я вирішив, що це найкращий час роззирнутись довкола. Така можливість саме підвернулася, коли вимкнули світло. Я давно хотів глянути, що там, нагорі. Вхід нагору стерегла дівчина-гардеробниця, але мені пощастило: саме увійшло кілька хлопців, які почали здавати їй свої капелюхи. Один із них перекинув чашу для чайових. Гроші висипалися за стійку, і всі кинулися їх збирати. Тим часом я й прослизнув нагору. Наверху є сім кімнат. Шість із них — спальні. Двері ж сьомої кімнати замкнені не лише на замок, але й на залізний засув. Це мене здивувало. Для чого ще й засув? Чутно було, як працює телевізор, але двері були зачинені зсередини. Я не мав часу роздивитися все як слід, бо номер Борг саме закінчився. Встиг лише добігти до сходів, коли почув за собою дивний звук. Озирнувся. Зачинені двері розчахнулися, й у прорізі став Слім Ґріссон. У руках він тримав ножик. Від такого видовища в мене аж тиск підскочив. Далі я не став чекати. Вмить злетів вниз, перестрибуючи через три сходинки. Гардеробниця глянула на мене так, наче узріла привида. Я продовжував мчати вперед. Коли дістався виходу, почув звук пострілу. Мене переслідував Шульц. Вибивайло хотів схопити мене, але я добряче вперіщив йому, відчинив двері і чимдуж помчав геть. Шульц біг за мною аж до головної вулиці, але потім повернув назад.

— Хотів би я бачити, як ви бігли! — вишкірившись, сказав Феннер. — Скидається на те, що Ма Ґріссон влаштувала там бордель. Ви розповіли про це Бреннанові?

— Так, але навряд чи він зможе щось зробити. Майже всі члени клубу — впливові в місті люди. У нас ніколи не буде ордера на обшук такого закладу. Окрім того, клуб радше скидається на фортецю. Сталеві вхідні двері, на вікнах — металеві жалюзі.