— Якби вона була у копів, вони вже давно би були тут, — підмітив Флінн. Він почав підніматися сходами, зауваживши, що Слім вийшов у коридор, тримаючи у руках ніж. Жовті очі Сліма палали. Флінн зупинився на півдорозі, втупившись у Сліма, який мовчки й повільно наближався до нього.

— Ви ж її вбили, чи не так? — промовив Слім. — Ви завжди хотіли її спекатися. Тож ви таки її вбили. Тепер моя черга.

— Я її і пальцем не чіпала, — сказала Ма, нерухома, мов статуя. — Хтось викрав її звідси. Сама вона не могла втекти. Гаразд, Сліме, іди сюди і вбий мене, якщо так цього хочеш. Тоді в тебе не буде ані дівчини, ані мене. Можливо, тобі справді буде краще без нас обох.

Вона підмітила сумнів у палаючих очах Сліма.

— Ну ж бо! — провадила вона далі. — Подивишся, куди це тебе приведе. Поглянеш, як воно — давати собі раду самому. Ти завжди хотів бути крутим перцем, еге ж, Сліме? Але будь обережним — ти нікому не зможеш довіряти. Тобі постійно доведеться ховатися. Тож шукай собі сховок, — і вона уважно поглянула на нього. — То де ти укриєшся, Сліме?

Блискуче лезо ножика, направлене на неї, хитнулося. Слім завагався. На його обличчі з’явився розгублений вираз, і він почав переводити погляд із Ма на Флінна.

— То що робитимемо, Ма? — запитав він. — Нам треба її знайти.

Ма полегшено зітхнула. Небезпека минула. Але і тепер вона все ще не наважувалася порухатись.

Раптовий шум біля входу змусив їх усіх обернутися. Флінн схопився за пістолет.

Сходами до них біг Док Вільямс. Обличчя його було розпашіле й спітніле. Док побачив Сліма з ножиком у руці поруч із Ма. Вмить примітив Ма, непорушну, мов статую; землисте обличчя Воппі, що притулився до стіни, та Флінна, який тримав руку на спусковому гачку.

Непевними кроками Док наблизився до сходів.

— Її викрав Рокко! — сказав він. — Ти чуєш, Ма? Той чортів пігмей-італієць схопив її!

Слім злетів сходами, мало не збивши Флінна з ніг, схопив Дока за комір і почав трясти.

— Де він? — гаркнув Слім. — Звідки ти знаєш, що вона в нього?

Ма важко спустилася сходами, схопила Слімове зап’ястя і відвела його руку вбік.

— Облиш! — і, звертаючись до Дока, додала: — Розповідай усе. Ти впевнений, що це Рокко?

Док витер спітніле обличчя.

— Спершу дайте мені випити, — сказав він і попрямував до одного з диванів.

Ма дала знак Воппі, і той миттю побіг до бару.

— Коли я тебе полишив, Ма, — сказав Док, — то мав намір розслабитися. Почувався паршиво і хотів випити. Тож пішов у бар на розі...

Тут до нього підійшов Воппі і тицьнув у руку склянку зі щедро налитим віскі. Док жадібно випив і поставив склянку на підлогу.

— Та кажи вже!

— Я почав балакати з барменом, — провадив далі Док, — і той спитав мене, хто та рудоволоса, що сідала в таксі разом із Рокко. А я ж сидів як дурень і пив майже годину до того, як усе це випливло! Тоді я відразу прибіг сюди, Ма. Усе сходиться, чи не так, — Рокко і та рудоволоса. Ось як він вирішив нам помститися.

Слім попрямував до виходу.

— Зачекай-но! — гукнула Ма. — Не йди такий заведений.

Слім навіть не повернув голови. Він збіг сходами, відчинив двері і вийшов на сутінкове подвір’я.

— Піди за ним, — звеліла Ма Фліннові. — Іти також, Воппі!

— Пішов він під три чорти! — озвався Флінн. — Я виходжу з гри. З мене досить. Дай мені мою частку, Ма. Я йду геть.

— Ні, ти не підеш, — заперечила Ма. — Тобі нікуди йти, ти, йолопе! І грошей від мене не отримаєш. Краще вже йди за Слімом — і ти, Воппі, також!

Флінн завагався, але потім, лаючись про себе, кивнув Воппі і почав спускатися сходами.

Коли Воппі вийшов за ним у темряву, Ма поклала руку Докові на плече.

— А я вже гадала, що востаннє бачу тебе, Доку. То що плануєш робити?

Док уже був добряче захмелілий.

— А що мені лишається? Я таки мав намір утекти, Ма, але раптом зрозумів, що тікати мені справді нікуди. Слім поверне її, і все буде по-старому.

— Він її ще не знайшов, — проказала Ма. — Будь зі мною, Доку. Я знайду вихід. Тримайся мене!

Міс Блендіш лежала на дивані Рокко, втупившись невидющими очима в стелю.

У будь-який інший час Рокко страшенно б пишався собою, якби йому вдалося затягти таку красуню до себе, але зараз його мучила тривога. З таким же успіхом ця довгонога золотоволоса дівчина могла би бути манекеном — зараз він був цілковито байдужий до її краси.

«Мушу зробити все з розумом, — вмовляв він себе, коли йому врешті вдалося переконати дівчину увійти в його квартирку. — Нема сенсу телефонувати в поліцію. Я маю вийти просто на Блендіша, якщо хочу отримати ті п’ятнадцять тисяч; він — моя єдина надія. Якщо ж звернуся до копів, вони заберуть мої грошики».

Він переглянув телефонний довідник, але Блендіша там не було. Тоді подзвонив у довідкове, але дівчина не захотіла повідомити йому номер. Якщо ви — мільйонер, то вашого імені не заносять у телефонну книгу. Про це Рокко й не подумав. Тепер, передзвонивши в купу клубів та ресторанів, але так і не просунувшись ні на крок у своїх пошуках, він почав непокоїтися. Якщо він не віднайде Блендіша просто зараз, то матиме серйозні неприємності. Десь на задвірках свідомості він не полишав думати про Сліма. «Малоймовірно, щоби Слім дізнався, що донька Блендіша тут, але якщо Слім таки дізнається і з’явиться тут, то жити мені недовго», — подумав Рокко.

Він спробував відновити пам’ять дівчини, показавши їй старі газети зі статтями про викрадення. Поки він безуспішно крутив диск телефону, вона мовчки витріщалася на газети, але ніяк не пов’язувала себе з фотографіями чи репортажами про викрадення.

Рокко поглянув на неї. Дівчина продовжувала глядіти у стелю, і її задурманені наркотиками очі нічого не бачили.

— Агов, мала! — окликнув її Рокко, свідомий того, що вони вже отак сидять упродовж двох годин. — Спробуй же зосередитися. Як я можу зв’язатися з твоїм батьком? Я вже набирав усі номери, які лише міг вимислити, однак все ще не можу вийти на нього.

Вона випростала свої довгі ноги, продовжуючи дивитися у стелю. Здається, дівчина навіть не помічала його присутності.

У відчаї Рокко підійшов до неї і взяв за руку.

— Нуж-бо, прокинься!

Доторк його руки викликав у неї реакцію, яка налякала його. Вона відсахнулася і втиснулася в стіну, її очі широко розплющилися від жаху.

— Гаразд, гаразд, — заспокійливо сказав він. — Ти не повинна мене боятися. Ти мене чуєш? Я лише хочу відшукати твого тата. То який у нього номер?

Зіщулившись, міс Блендіш відповзла від нього.

— Залиште мене в спокої, — озвалася та. — Не чіпайте мене!

Рокко намагався впоратися з панікою, що все наростала.

— Якщо я не віднайду твого татка, — сказав він, — у нас обох будуть проблеми, як ти не розумієш? Сюди ж заявиться Слім! То як мені зв’язатися з твоїм татком?

Зненацька вона зісковзнула з ліжка і побігла до дверей. Уже навіть схопилась за ручку, коли Рокко наздогнав її.

— Тримайтесь від мене подалі! — пронизливо скрикнула вона. — Випустіть мене звідси!

Обливаючись потом, Рокко знову жбурнув її на диван. Нахилився і затулив їй рукою рота.

— Замовкни! — запально сказав він. — Чи ти хочеш, аби Слім тебе знайшов?

Вона припинила пручатися і вперше, відколи потрапила сюди, очі її ожили. Він забрав руку.

— Так, я хочу цього, — озвалася вона. — Хочу, аби він прийшов сюди!

— Ти сама не знаєш, що кажеш, — сказав Рокко, пильно глянувши на неї. — То ти не хочеш додому? Що з тобою?

Вона хитнула головою.

— У мене немає дому. У мене нікого немає. Тому я хочу Сліма.

Рокко підвівся.

— Я телефоную в поліцію, — сказав він. — Досить уже з мене цього.

Він підійшов до телефону, розмірковуючи про те, чи позбавлять його винагороди. Погано, звісно, але треба встигнути зателефонувати їм, доки тут не з’явився Слім.

Він почав набирати номер поліцейського відділку, та міс Блендіш зненацька зіскочила з ліжка, схопила телефонний шнур і вирвала його з розетки.