«Оце так краля, — подумав Едді. — Я б не відмовився побавитися з нею у ліжку».

Він перейшов дорогу та увійшов до аптеки, де зачинився у телефонній будці. Прикривши слухавку носовичком, аби спотворити голос, Едді набрав номер, який отримав від міс Блендіш, і почав чекати.

Довго чекати йому не довелося. Чоловічий голос вмить озвався:

— Алло! Це Джон Блендіш. Із ким я говорю?

— Слухай мене уважно, приятелю, — сказав Едді твердим і впевненим голосом. — Твоя донька у нас. Якщо хочеш її повернути, дай відбій копам. Приготуй мільйон доларів старими купюрами — вони мають бути не більшими за стодоларові — і склади їх у білу валізу. Завтра отримаєш інструкції, куди їх доправити. Затямив?

— Так, — голос Блендіша був схвильований і напружений. — Із нею все гаразд?

— Усе добре — і так буде доти, поки ти робитимеш те, що ми скажемо. Якщо ж надумаєш нас дурити — їй буде непереливки. А коли я сказав «непереливки», то так воно й буде. Не хочу, щоб тобі довелося розміщувати у газетах некролог. Ти навіть уявити собі не можеш, що буде з нею до того, як ми її вб’ємо. Тож тобі вирішувати, друже. Ми дівчини не чіпатимемо, поки виконуватимеш наші інструкції. Якщо ж ні, отримаєш її назад, але далеко не в товарному вигляді — а просто мертвісіньку!

Він поклав слухавку і швидко вийшов з аптеки, всміхаючись про себе.

Аби перейти дорогу, йому знову довелося дочекатися просвітку у русі транспорту, і він помітив, що блондинка і далі стовбичить на автобусній зупинці. Вона глянула на нього і відвела погляд. Едді поправив краватку, подумавши, як погано, що треба повертатися до Ма зі звітом. Він перейшов дорогу і знову зиркнув на жінку, намірившись їй усміхнутися, але та на нього й не глянула. Едді підійшов до тютюнової крамнички і постояв трохи перед тим, як озирнутися знову. Жінка йшла йому назустріч, зовсім не дивлячись на нього. Проходячи повз, вона зронила маленький білий аркушик, котрий впав Едді до ніг. Білявка не зупинилася і не глянула на нього. Натомість він витріщився на неї, зауваживши манливе погойдування стегон, і підняв карточку. На ній була нашкрябана адреса:

«243, готель „Палас“, Вест».

Здивований, Едді зсунув капелюх на потилицю. Дівчина не справляла враження повії. Він відчув легке розчарування. Глянув їй услід — і саме вчасно, щоб зауважити, як та сіла у таксі. Подивився, як вона від’їжджає, а тоді засунув карточку за ремінець годинника. «Можливо, коли буду вільніший, я її й навідаю», — подумав він, заходячи в крамничку.

— Усе залагоджено, — сказав він Воппі. — Вшиваймося звідси.

Воппі допив своє віскі, розрахувався з барменом, і вони вийшли на вулицю, де Едді припаркував свій «б’юік». На парковку якраз заїхав «форд». У ньому сиділо двоє кремезних типів, котрі уважно огледіли Едді та Воппі.

— ФБР, — сказав Воппі, майже не розтуляючи рота.

Відчиняючи «б’юік», Едді чув, як холодний піт стікає його обличчям. Вони всілися в машину, відчайдушно намагаючись виглядати спокійними. Двоє чоловіків у «форді» продовжували дивитися на них. Едді завів двигун і незабаром влився у потік машин.

— Не озирайся, — попередив він Воппі.

За кілька хвилин вони змогли розслабитися.

— Від цих виродків у мене мурашки по шкірі, — сказав Едді. — Чим менше я з ними стикаюся, тим кращий у мене тиск.

— Зможеш повторити це ще не раз, — зауважив Воппі. — Місто аж кишить ними.

Вони приїхали одночасно із Флінном — той саме вилізав зі свого «доджа». Усі разом зайшли у кімнату Ма.

— Усе гаразд? — запитала вона у Флінна.

— Так, жодних проблем не виникло, — озвався він. — Поблизу нікого не було — мені навіть не довелося вилазити з машини. Він вийшов, щоб заповнити мені бак, а коли залив, я його й прикінчив. Нічого складного.

Ма кивнула й поглянула на Едді.

— Я зателефонував йому, — доповів він. — Не дав можливості нічого сказати у відповідь, але він знає, чого чекати, якщо втне якусь дурницю. У місті всюди фебеерівці, Ма, стає гаряче, — і він жбурнув газету на стіл. — Тут нема нічого такого, чого б ми не знали. Хейні побував у відділку і сказав, що Бейлі розпитував про кольє. Тепер копи полюють на Бейлі та Райлі.

— Я на це й розраховувала, — сказала Ма із вовчим вищиром. — Поки вони не відкопають трупів, ми будемо у безпеці. Наразі все йде за планом.

— Але коли ми повернемо дівчину, у нас почнуться неприємності. Вона заговорить, — сказав із серйозним обличчям Едді.

Ма витріщилася на нього.

— А з чого ти взяв, що ми її повернемо?

— Ясно, — хитнув він головою і глянув на Воппі, який саме скривився. — Шкода, така красуня...

— До біса вже з нею! — раптом вибухнув Флінн. — Нам слід подбати про себе!

— А хто це зробить? — спитав Едді. — Тільки не я!

— І не я, — озвався Воппі.

— Док зробить їй укол в руку, коли вона спатиме, — сказала Ма. — Якщо не він, то я сама її вколю.

— Коли? — перепитав Флінн.

— Коли вважатиму за потрібне! — гаркнула Ма. — Залиште це мені.

Едді всівся і налив собі віскі.

— Послухай-но, Ма, гляньмо на те кольє ще раз. Я так і не роздивився його як слід.

— Воно в сейфі, — збрехала Ма. — Колись іншим разом, — і щоб змінити тему, спитала: — Чому б котромусь із вас, ледарів, не зайнятися обідом?

Воппі звівся на ноги.

— От чорт, знову спагеті! — застогнав Едді. — Агов, Флінне! Чи не міг би ти зготувати обід?

— Міг би, так само, як і ти! — вишкірився Флінн.

Едді у відчаї знизав плечима:

— Для чого це нам, якщо поруч є жінка!

— А цього ви не діждетеся, — холодно сказала Ма. — Ну ж бо, Воппі, ворушися! Я хочу їсти.

Едді витяг карточку з-під ремінця годинника. Знову перечитав адресу. Він думав про дівчину і вирішив, що навідає її сьогодні ж увечері. Перевернув карточку й аж тоді помітив, що на ній щось написано.

Здивовано прочитав текст, вилаявся і скочив на ноги: жіночою рукою там було написано:

«Що ви зробили з Френкі Райлі?»

Коли вуличний годинник вибив одинадцяту, «б’юік» безшумно під’їхав до готелю «Палас». Едді і Флінн вийшли, а Воппі залишився у машині.

— Будь тут, — сказав Едді. — Як помітиш копів, від’їжджай і їзди кругами. Ти можеш нам терміново знадобитися.

— Краще ти це зроби, — озвався Воппі, затиснувши сигарету між зубами.

Едді і Флінн швидко попростували вулицею до входу у невеликий простий готель. У вестибюлі було порожньо. За конторкою, у самій сорочці без піджака, дрімав немолодий товстун. Він сонно закліпав, коли Едді підійшов.

— Хочете кімнату? — з надією запитав чоловік, поквапно зводячись на ноги.

— Ні. Хто мешкає у номері 243? — коротко поцікавився Едді.

— Ми не надаємо такої інформації, — раптом заціпенівши, озвався чоловік. — Вам краще підійти сюди завтра зранку і запитати у портьє.

Флінн витяг пістолет і сунув товстуну під ніс.

— Ти чув, що тебе спитали, чи ні? — гаркнув він.

Побачивши пістолет, товстун зблід. Тремтячими руками він почав гортати сторінки журналу реєстрацій. Едді вирвав журнал у нього з рук і швидко знайшов потрібний номер.

— Анна Борг, — прочитав він напроти номера 243. — Хто вона?

Едді зауважив, що номери поруч із 243-ім незайняті.

Флінн перевернув пістолет і, тепер тримаючи його за дуло, перехилився і вдарив товстуна держаком по потилиці. Клерк сповз зі свого стільця. Едді нагнувся, аби поглянути на нього.

— Не треба було бити так сильно, — зауважив він. — У нього вигляд сімейного чоловіка. Краще вже прив’яжи його.

Флінн зайшов за конторку і зв’язав товстунові руки його ж краваткою. Залишивши його так, обидва підійшли до ліфта і натиснули кнопку з цифрою «2».

— Стій тут, — сказав Едді, — і тримай під контролем сходи, а я зроблю візит цій дамі.

Він рушив коридором, шукаючи очима номер 243. Той був у самому кінці. Едді прислухався, притуливши вухо до дверей. Тоді витяг пістолет й увійшов у темну кімнату. Зачинивши за собою двері, він намацав вимикач та ввімкнув світло.