Здригнувшись, вона заплющила очі.

На дверях виднівся напис:

ДЕЙВ ФЕННЕР. РОЗСЛІДУВАННЯ.

Напис був нанесений чорною фарбою зовсім недавно.

Двері вели у маленький, але добре вмебльований кабінет зі столом, двома зручними кріслами та добротним перським килимом на підлозі. Полички вздовж стін були заставлені різноманітною літературою з права, придбаною недавно, якою, однак, ще ніколи не користувалися.

Сам Девід Феннер сидів розвалившись у кріслі й поклавши ноги на стіл, витріщаючись на стелю. Він мав вигляд чоловіка, у якого море часу, але геть нічого робити.

Феннер був міцний чолов’яга років тридцяти трьох. Темноволосий, із некрасивим, але привабливим обличчям та впертим підборіддям людини, яка звикла усього добиватися в житті.

Двері зліва від столу вели у приймальню. У тій кімнаті була дерев’яна стійка, що розділяла приміщення навпіл. Одна частина призначалась для клієнтів, інша була цариною Поли Доулен — привабливої дівчини з чорним, кольору воронового крила, волоссям, манливими блакитними очима та фігурою, на яку Феннер робив єдину ставку у їхньому новоствореному бізнесі.

Пола сиділа перед мовчазною друкарською машинкою, перегортаючи мертвотно-бліді сторінки журналу з грайливою назвою «Любов». Час від часу вона позіхала й постійно кидала погляд на настінний годинник. Стрілки показували третю двадцять по обіді.

Зненацька біля неї задзеленькав телефон, він чого Пола здригнулася. Вона відклала убік журнал і пішла до шефа.

— Чи не знайдеться у тебе сигаретки, золотко? — спитав Феннер, потягнувшись так, що крісло під ним аж заскрипіло. — Мої закінчились.

— У мене залишилося тільки три, — озвалася Пола. — Можу дати тобі дві.

Вона пішла до приймальні й повернулася з двома сигаретами, які поклала перед ним на стіл.

— Як великодушно з твого боку, — сказав Феннер, запалюючи. — Дякую!

І він із насолодою вдихнув дим, оглянувши Полу з голови до ніг.

— Сьогодні вигини твого тіла особливо привабливі.

— Справді? — гірко озвалася Пола. — Але поки що це не надто стало мені в пригоді.

— То як там справи? — спитав Феннер, аби змінити тему. — Є якась робота?

— Не більше, ніж у тебе, — озвалася Пола, примощуючись на краєчку стола.

— Саме тому ти, певно, так і змучилася, — всміхнувся Феннер. — Та нічого: може, щось ще підвернеться.

— Ти кажеш це щодня впродовж останнього місяця, — зауважила Пола. Вигляд у неї був стурбований. — Ми не можемо так більше продовжувати, Дейве. Телефонували з меблевого. Якщо до завтра ми не заплатимо третього внеску за меблі, то їх у нас просто заберуть.

Феннер уважно оглянув кімнату.

— Та що ти кажеш! Невже хтось при здоровому глузді захоче забрати цей мотлох?

— Ти, певно, не розчув, що я сказала, — зловісно повторила Пола. — Уже завтра вони заберуть свої меблі, якщо не отримають третього внеску. На чому я тоді сидітиму?

Феннер здивувався.

— Невже вони справді мають намір забрати оце?

— Дейве Феннер, ти не можеш побути серйозним хоча б хвилину? Якщо до завтрашнього ранку ми не знайдемо двох сотень доларів, нам доведеться зачинитися.

Феннер зітхнув.

— Гроші! То скільки у нас залишилось?

— Десять доларів і п’ятнадцять центів.

— Так багато? — він невизначено махнув рукою. — То ми ще багатії! Он через дорогу живе хлопець, в якого, крім кредитів, взагалі нічого немає!

— Ну, а нам що до того? — суворо запитала Пола.

— Принаймні ми нічого не винні банкам.

— Це не твоя заслуга: ти ж з усіх сил намагався узяти в них кредит. Хіба не так?

— Боюся, що так, — скорботно хитнув головою Феннер. — Гадаю, що ті птахи не дуже мені довіряють.

— Невже? Вони просто не хочуть ставити тебе у ніякове становище, — саркастично озвалася Пола і поправила кучерик. — Я починаю думати, що ти зробив помилку, відкривши цю контору. Ти ж заробляв непогані гроші у «Триб’юн». Я ніколи й не думала, що ця твоя ідея з детективним бюро спрацює.

Феннер обурено глянув на неї.

— Гарненькі ж речі ти говориш! То саме тому ти полишила свою роботу і пішла працювати до мене? А я попереджав тебе, що на початках нам може бути сутужно, але ж тебе ніщо не могло зупинити.

Пола всміхнулася йому.

— Можливо, це через те, що я тебе кохаю, — м’яко зауважила вона.

Феннер аж застогнав.

— Заради бога, не розпочинаймо усе це знову! У мене і так турбот по саме горло. Хоч не глузуй з мене, добре? Дівчина з твоєю зовнішністю могла би підчепити собі мільйонера. Навіщо марнувати свій час та здібності на такого невдаху, як я? Скажу тобі навіть більше: я завжди залишатимусь безталанним. Це вже традиція у нашій сім’ї: мій дідусь був банкрутом, батько — злидарем, дядько був скнарою і збожеволів тому, що не зміг знайти достатньо грошей, аби над ними чахнути.

— То коли ми одружимось, Дейве?

— Нагадай мені якось спитати про це у моєї дошки «Віджа»[4], — поквапно сказав Феннер. — Чому б тобі не піти додому? Від неробства у тебе виникають якісь нездорові думки. Візьми собі півдня та сходи до перукарні абощо...

Пола безпомічно знизала плечима.

— Чому б тобі не поговорити із Рискіндом? Він знову взяв би тебе на роботу, якби ти гарненько попросив його про це. Ти ж був у нього найкращим репортером кримінальної хроніки. Йому тебе, певно, не вистачає. Чому б тобі справді не переговорити з ним?

Феннер хитнув головою.

— Річ у тім, що він навіть балакати зі мною не стане. Перед тим, як піти, я обізвав його брехливим, безсердечним, безмозким кретином. Здається, я також сказав йому, що якщо він коли-небудь надумає запросити мене на весілля своїх батьків, то я не піду. Тож боюся, що я йому більше не до вподоби.

У приймальні задзеленчав дзвінок, сповіщаючи про прихід відвідувача.

— Як ти гадаєш, хто б це міг бути? — спитав, спохмурнівши, Феннер.

— Ймовірно, із телефонної компанії — вимкнути нам телефон, — озвалася Пола. — Ти ж пам’ятаєш, що ми не оплатили рахунку?

— Навіщо нам той телефон узагалі? — поцікавився Феннер. — Хіба ж ми хоч із кимось у цьому місті говоримо?

Пола вийшла у приймальню, зачинивши за собою двері. За кілька хвилин вона повернулася, обличчя її палало від збудження.

— Поглянь-но лише, хто це! — сказала вона і поклала візитку на стіл.

Феннер прочитав ім’я, відкинувся в кріслі і витріщився на Полу:

— Джон Блендіш! Особисто?

— Так. І хоче тебе бачити!

— А ти впевнена, що то він, а не хтось від нього?

— Упевнена.

— То чого ж ми тоді чекаємо: клич його, мала! Запроси сюди негайно!

Пола підійшла до дверей і відчинила їх.

— Містер Феннер уже звільнився, містере Блендіш. Прошу заходити!

Пола відступила вбік, і до кабінету увійшов Джон Блендіш. Пола вийшла, залишивши чоловіків самих.

Феннер звівся на ноги. Він був здивований, бо уявляв Блендіша соліднішим. Лише трохи вищий за середній зріст, мільйонер видавався маленьким порівняно із жилавим Феннером. Очі Блендіша випромінювали силу волі й твердий характер. Це були суворі, проникливі та насторожені очі людини, яка сама пробилася нагору — не знаючи жалю, але й не очікуючи співчуття.

Коли вони потиснули один одному руки, Блендіш окинув Феннера швидким оцінюючим поглядом.

— У мене є для вас пропозиція, Феннере, — почав Блендіш. — Гадаю, ви саме та людина, яка мені потрібна. Чув, що ви маєте зв’язки зі злочинним світом. Мабуть, єдиний шлях змусити викрадачів моєї доньки заплатити за все — це найняти когось такого, як ви, хто може діяти без страху і вхожий у їхнє середовище. Що ви на це скажете?

— Гадаю, ви маєте рацію, — сказав Феннер, всідаючись за стіл. — Це звучить чудово, однак вашу доньку було викрадено три місяці тому. Важко буде розшукати сліди.

— Я цілком свідомий цього, — озвався Блендіш. Він витяг портсигар зі свинячої шкіри і вибрав собі сигару.