— Перед тим, як звернутися до вас, я дав можливість людям із ФБР відшукати її. Вони так і не знайшли доньки. Тепер спробую зробити це власними силами. Я говорив із ними та капітаном поліції Бреннаном. Саме Бреннан і запропонував мені звернутися до вас. Він каже, що у вас хороша репутація як репортера, а ще — великі зв’язки у кримінальному світі нашого міста. Він також додав, що якби я вас винайняв, то він усіляко б мені сприяв. Тож я готовий дати вам шанс розшукати тих бандитів — якщо ж, звісно, це вас зацікавить. Я заплачу вам три тисячі доларів просто зараз, а у випадку, якщо ви знайдете тих людей, — отримаєте ще тридцять тисяч. Ось моя пропозиція. То що ви скажете?

Феннер на мить оторопів, але, нарешті опанувавши себе, кивнув на знак згоди.

— Звісно ж, я спробую, містере Блендіш, але нічого не можу обіцяти. ФБР — найпотужніша організація в світі, і якщо вже вони не змогли відшукати викрадачів, то, ймовірно, я також цього не зможу, але спробувати варто.

— Із чого плануєте почати?

— Так сталося, що саме я висвітлював те викрадення у «Триб’юн», — пояснив Феннер. — Це було останнє, чим я займався до того, як пішов із газети. У мене навіть залишилася папка з тими документами. Їх для початку я й вивчу. Мені завжди видавалася дивною одна річ. Я особисто знав і Райлі, і Бейлі. Натикався на них у дешевих барах та нічних клубах, коли вишукував для себе ту чи іншу інформацію. Це були бандити дрібного калібру. У мене не вкладається в голові, як вони могли пройти через усе те викрадення: однак, напевно, таки змогли! Хоча це й абсурдно. Якби ви знали цих розбійників так, як я, то вас би це також спантеличило. Викрадення — не їхній профіль. Найбільше, на що вони здатні, — це вчинити наліт на невеличкий банк. Хай там як, але вони таки викрали вашу доньку. І тоді я питаю себе — не могли ж вони розчинитися у повітрі? І чому гроші, отримані як викуп, так і не з’явилися на ринку? На що живуть викрадачі, якщо не витрачають отриманих грошей? І ще одне: у Райлі була подруга, Анна Борг. Агенти ФБР годинами допитували її, але їм так і не вдалося нічого з неї витягти. Я знаю із достовірних джерел, що Райлі шаленів за нею, однак він просто пішов з її життя — так, наче вона ніколи й не існувала. Тут щось не так.

Феннер помовчав, відтак продовжив:

— Перш за все я зустрінуся з Бреннаном, містере Блендіш. Потім перегляну папку, аби переконатися, чи не проминув я, бува, чого і чи нема там якоїсь зачіпки. За кілька днів зможу сказати вам, чи є якась надія розшукати тих людей.

Тут він запитально глянув на містера Блендіша.

— Однак ви не просите віднайти вашу доньку. Тож ви гадаєте...

Обличчя Блендіша скам’яніло.

— Вона мертва. У мене нема в цьому сумнівів. Це було б нестерпно — думати, що вона досі жива і перебуває у руках бандитів. Ні, ні — вона мертва!

Він витяг із кишені чекову книжку і виписав чек на три тисячі доларів.

— За два дні чекаю від вас якихось новин.

— Домовились.

Феннер провів Блендіша до дверей.

— На гроші не зважайте, — додав Блендіш. — Я вас не обмежуватиму. Проникніть у злочинний світі киньте їм підказку, що за інформацію заплатять великі гроші. Гадаю, це єдиний шлях вийти на тих, хто це зробив.

— Полиште це на мене, — сказав Феннер. — Постараюся вас не розчарувати.

Коли Блендіш пішов, Пола залетіла у кімнату.

— То чого він хотів? — стривожено запитала вона. — Він тебе найняв?!

Феннер показав чек.

— Ми тепер при грошах, люба. Ось, поглянь лишень! Три тисячі доларів! Врятовані за одну секунду! Тепер можеш розслабитися — буде на чому сидіти твоїм апетитним сідничкам!

Капітан Чарльз Бреннан із міської поліції, огрядний червонопикий чолов’яга з холодними блакитними очима та волоссям пісочного кольору, що вже починало сивіти на скронях, потягся через стіл, аби потиснути Феннерові руку.

— Ніколи б не подумав, що настане день, коли я радий буду бачити у своєму кабінеті детектива, — промовив він. — Сідай. То як тобі ведеться?

— Могло бути й гірше, — озвався Феннер, вмощуючись. — Але я не звик скаржитися.

— Я був здивований, коли почув, що ти звернувся за ліцензією приватного детектива, — зауважив Бреннан, запалюючи сигарету. — Тобі краще було б триматися своєї роботи в газеті. У детектива — собаче життя.

— Не хочу, щоб мені жилося аж так добре, як собаці, — весело озвався Феннер. — Дякую за рекомендації Блендішу!

Бреннан недбало махнув рукою.

— Між нами кажучи, Блендіш мені вже у печінках сидить. І якщо мені зараз пощастить, то він виїсть печінки вже тобі, а мені врешті дасть спокій.

Феннер приготувався слухати.

— Що ти маєш на увазі?

— Лише зачекай-но, і сам усе побачиш, — пообіцяв йому Бреннан із садистським задоволенням, — Блендіш не злазив із моєї шиї відтоді, як викрали його доньку. Для самозахисту я й запропонував йому винайняти тебе. Бо зранку, в обід та ввечері він був у мене або принаймні телефонував: «Коли ви знайдете тих хлопців, що викрали мою доньку?» Я щодня чув ці його слова близько тисячі разів. Боюся, що коли помру, ці слова знайдуть викарбуваними на моїй печінці!

— Що ж, дуже мило, — гірко озвався Феннер, — а я було подумав, що ти вирішив мені допомогти!

— Я ж не бойскаут, — сказав Бреннан. — Скажу навіть більше: у тебе приблизно стільки ж шансів знайти викрадачів, як перемогти у конкурсі краси.

Феннер пропустив це зауваження повз вуха.

— Та десь-таки вони ж мають бути!

— Звісно, вони десь є, наприклад, у Мексиці, Канаді, у пеклі чи в раю. Упродовж трьох місяців їх шукають усі поліцейські світу — і жодних слідів! Але я з тобою згоден — десь-таки вони мають бути!

— А як щодо дівчини? Гадаєш, вона мертва?

— Так. Повинна бути мертвою, бо навіщо їм залишати її у живих? Вона б стала для них неабиякою загрозою. Присягаюся, вони вбили її ще тоді, як порішили Мак-Ґована. Але де вони її закопали — ось що мене цікавить.

— А Анна Борг? — запитав Феннер. — Що сталося з нею?

— Вона все ще у місті. Її пасуть мої хлопці впродовж останніх двох місяців, але це лише марнування часу. У неї тепер новий хлопець. Гадаю, вона втомилася чекати, поки Райлі об’явиться. Вона виступає з власним номером у клубі «Парадиз».

— А хто її новий дружок?

— Едді Шульц.

Феннер нахмурився, а тоді раптом клацнув пальцями.

— Я знаю його, він один із банди Ґріссонів: високий, кремезний, вродливий бандюк.

— Так, це він. Банда Ма Ґріссон придбала «Парадиз» — жалюгідний клубчик, яким заправляв італієць, Тоні Рокко. Вони викупили клуб, вклали у нього гроші, і тепер це цілком пристойний заклад.

Феннера це зацікавило.

— А звідкіля вони взяли гроші? Банда Ґріссонів ніколи не була грошовитою, хіба ж ні?

— Я все перевірив, — поблажливо сказав Бреннан. — Фінансує клуб Ейб Шульберг. Він уклав угоду з Ма Ґріссон: вона заправляє клубом і віддає йому половину виручки.

Феннер зненацька втратив інтерес. Він запалив сигарету і зсунувся у кріслі вниз.

— Отже, слід охолов.

— Та він ніколи й не був гарячим. Це просто якийсь чортів випадок. Ми витратили на нього стільки часу й грошей, що це тепер мені щоночі сниться. Але зараз ми не ближчі до розв’язки, ніж тоді, коли почали розслідування.

Феннерове обличчя витягнулося. Перспектива отримати тридцять тисяч доларів ставала дедалі примарнішою. Раптом він звівся на ноги — його осяяла нова ідея.

— А чим заробляла на життя та Борг, коли плуталася з Райлі? — поцікавився він.

— Підробляла стриптизом у клубі «Космос» — так, заради задоволення, бо основним її годувальником був Райлі.

— У клубі «Космос»? — Феннер раптом замислився, поглянувши на годинник. — Боюся, що я забираю у вас дорогоцінний час, капітане Бреннан. Якщо про щось дізнаюся, повідомлю.

— Не дізнаєшся, — вишкірився Бреннан. — Тут нічого вже не може підвернутися.

Феннер повернувся в контору весь у роздумах. Хоча вже було по шостій, Пола все ще його чекала.