— Ти ще тут? — спитав він, заходячи в приймальню. — У тебе що, дому немає?

— Боюся полишати нашу контору: а раптом підвернеться ще один мільйонер? — сказала Пола, широко розплющивши і без того великі блакитні очі. — О, Дейве! Я саме планувала, як чудово ми витратимо гроші, коли їх отримаємо!

— Ключове слово у цьому ланцюжку мрій — «коли», — відповів Феннер і пройшов у свій кабінет. Пола рушила за ним.

— Оскільки ти все ще тут, мала, то зроби мені послугу: перевір нашу картотеку і з’ясуй, що у нас є на Літа «Космоса».

За роки, що Феннер працював у газеті, в нього назбиралося чимало інформації про місцевих великих та дрібних гангстерів. Він накопичив неабияку картотеку, яка частенько ставала йому в пригоді, коли він намагався витягти в котрогось із бандитів потрібну йому інформацію.

За п’ять хвилин Пола ввійшла в його кабінет із купкою газетних вирізок.

— Не знаю, що саме ти шукаєш, Дейве, — сказала вона, — але це все, що у нас є на «Космоса».

— Дякую, серденько, а тепер топай додому, у мене повно роботи. Може, повечеряєш сьогодні зі мною, аби відсвяткувати наше збагачення?

Полине личко радісно засяяло.

— Охоче! І я могла би вдягнути нову сукню! Ходімо у «Шампанську залу»! Ніколи ще там не була, але чула, що це щось надзвичайне.

— Надзвичайними там є лише ціни, — зауважив Феннер. — Можливо, ми зможемо туди сходити, коли отримаємо свої тридцять штук, але не раніше.

— А як щодо «Астору»? Кажуть, якщо маєш гроші, то це — найкращий заклад у місті.

— А не кажуть, скільки саме тих грошей потрібно? — Феннер улесливо пригорнув до себе Полу. — Я скажу тобі, куди ми підемо, — у клуб «Космос». Поєднаємо приємне із корисним.

Пола скривилася так, наче з’їла шматок лимона без цукру.

— У «Космос»? Але це гірше за забігайлівку, а їжа там — справжня отрута!

— Біжи-но, мала, мені справді треба попрацювати. Заїду за тобою о пів на дев’яту, — розвернувши її, він легенько ляснув по сідничках і підштовхнув до дверей.

Феннер всівся за стіл і почав перечитувати газетні вирізки, які принесла йому Пола. За півгодини зробив один телефонний дзвінок, потім зложив вирізки в папку, вимкнув світло у конторі та спустився до машини. Спершу він заскочив до свого двокімнатного помешкання, прийняв душ і переодягнувся у темний костюм. Перевіривши поліцейський револьвер 38-го калібру, Феннер сховав його у кобуру.

Пола вже нетерпляче чекала на нього. Однин із безцінних уроків, який вона засвоїла, стверджував, що жодного чоловіка не слід змушувати чекати. У своїй чорній сукні з червоною гвоздикою на грудях вона виглядала чудово. Сукня так щільно облягала фігуру Поли, що Феннер аж двічі оглянув дівчину.

— Що мене просто-таки добиває, — сказала Пола, всідаючись в авто і демонструючи при цьому красиві ноги у нейлонових панчохах, — це те, що мені щоразу самій доводиться купувати собі квітку для корсажа. Того дня, коли ти вирішиш сам мені її купити, я, певно, зімлію від щастя!

— Раджу тобі сховати свої нюхальні солі подалі, мала! — криво посміхнувшись, сказав Феннер. — Я ніколи до такого не додумаюся — тому й не розраховуй на це, — і він влився у потік машин. — Я таки дещо відкопав на Піта. Ну й почервоніє ж його товста пика, коли я викладу йому це!

— Сподіваюся, ми таки колись повечеряємо, — глянувши на нього, зауважила Пола. — Бо боюся, що поки ви з тим жирним італійцем витріщатиметеся один на одного і точитимете ляси, я помру з голоду.

— Спочатку ми поїмо, мала, — пообіцяв Феннер і поплескав її по коліну.

Вона рішуче відкинула його руку.

— Це коліно призначене для мого майбутнього чоловіка, — суворо сказала вона. — Ти також можеш претендувати на нього, але тільки із заявкою у письмовому вигляді.

Феннер засміявся. Він любив з’являтися на людях із Полою, їм було добре разом.

Коли вони приїхали у клуб, «Космос» був переповнений, але метрдотель — сумнівного вигляду вузькоокий італієць — таки знайшов для них столик.

Феннер роззирнувся і вирішив, що це доволі жалюгідне місце. Він не був тут із півроку і тепер бачив, що все тільки погіршало.

— Мило, наче у морзі, — зауважила Пола, роздивляючись довкола. — Не можу уявити, хто може сюди ходити, хіба що ти надто поганий для того, аби ходити деінде.

Феннер пропустив цю шпильку мимо вух, уважно вивчаючи меню. Він був дуже голодний. Неохайний на вигляд офіціант схилився над ним.

Після тривалого обговорення вони зупинилися на холодному супові з дині[5] та качці з оливками.

— Принаймні зможемо з’їсти хоч оливки, — сказала Пола. — Навіть тутешній кухар нездатний їх зіпсувати!

Феннер розреготався.

— Це ми ще побачимо! Присягаюся, на смак вони будуть тверді, як м’ячики для гольфа!

Однак коли подали їжу, нарікати їм не довелося: вона не була така вже й смачна, але принаймні їстівна.

У перервах між стравами вони танцювали. Пола намагалася вдавати романтичну пару, але Феннер, навмисно стаючи їй на ноги, провалив її задум.

Поки Пола вибирала десерт, Феннер підвівся, відштовхнувши від себе стілець.

— А тепер до справ, мала! — сказав він. — Хочу поговорити з Літом, а ти продовжуй розважатися, я надовго не затримаюся.

Пола всміхнулася йому губами, але в очах її була лють.

— Ну ж бо, Деві, любий, не зважай на мене! Я маю багато чого сказати сама собі. І багато про що подумати, поки тебе немає поруч.

— Якби ми були зараз самі, — сказав Феннер немов ображено, — то я поклав би тебе на коліно і відшмагав як слід!

— Чудова думка! — озвалася Пола, недбало махнувши йому рукою. — Біжи побалакай із тим своїм другом. Гадаю, він охоче плюне тобі в праве око!

Вишкірившись, Феннер попрямував у кабінет Піта. Він навіть не завдав собі клопоту постукати — просто ввійшов, ударом ноги зачинивши за собою двері.

Піт сидів, сліпаючи над колонками цифр у бухгалтерській книзі. Він вражено підвів очі й, побачивши, хто це, — нахмурився.

— Хто дозволив тобі сюди вдиратися? — строго спитав він. — Чого тобі треба?

— Привіт, товстунчику! — сказав Феннер, підходячи до нього і всідаючись на краєчок столу. — Сто років не бачились!

— То чого тобі треба? — перепитав Піт, витріщившись на Феннера.

— Давно ти бачив Гаррі Лівейна?

Піт заціпенів.

— Давно. І якось не прагну з ним зустрітися, навіщо він мені?

— Оце щойно з ним балакав, Піте. А в тебе великі проблеми, — сказав Феннер, сумно хитнувши головою. — Гаррі розповів мені про ту дівчину, з якою ти прокатався минулого літа у Майямі. Вона виявилася неповнолітньою. Піте, ти мене дивуєш! За таку маленьку необачність тобі світять два роки!

Піт мав такий вигляд, наче хтось всадив йому голку під ніготь.

— Це брехня! — вигукнув він, збліднівши. — Не знаю, про що ти говориш!

Феннер співчутливо йому всміхнувся.

— Не будь дурнем, Піте! Гаррі бачив тебе з нею. І не забув, як через тебе отримав три роки за пограбування ювелірного магазину Кліффорда. А ще він зробить усе, аби запроторити тебе за ґрати.

Пітове обличчя спітніло.

— Я вб’ю того негідника! Він нічого не зможе довести!

— Зможе. Він знає, хто та дівчина і вже мав із нею розмову. Вона готова свідчити проти тебе.

— Де вона? — хрипко спитав Піт, відкинувшись у кріслі.

— Я побалакаю з нею і все залагоджу.

— То де вона?

— Я знаю, і де вона, і де Гаррі. І це тобі дечого коштуватиме, Піте, — сказав Феннер, — але не грошима. Я тобі нічого не скажу, якщо нам не вдасться домовитися. Мені потрібна деяка інформація. Тож обміняймося нашими даними, і ти отримаєш те, що тобі потрібно.

Піт витріщився на нього.

— Чого ти хочеш?

— Нічого особливого. Піте, просто дрібку інформації. Ти пам’ятаєш Анну Борг?

Піт здивовано глянув на нього.

— Так, а що з нею не так?

— Вона ж тут працювала?

— Працювала.

— Невже вона ніколи не натякала, де може переховуватися Райлі?

— Вона цього не знає, можу заприсягтися!