— І про що ти будеш з нею говорити? — підозріливо поцікавився Піт. — Я не хочу створювати Анні проблем. Вона нічого поганого мені не зробила.

— У неї не буде жодних неприємностей, Піте. Роби, що я кажу. Вважай, що це наказ Ма.

Піт побоювався Ма, а тому зателефонував Анні.

— Анно? — запитав він під пильним поглядом Едді, — це Піт. Є одна справа... Хочу, щоб ти зараз приїхала до мене. Ні, це не робота, але, може, щось і вигорить... То ти приїдеш? Гаразд, чекатиму, — і він поклав слухавку.

— Вона буде? — перепитав Едді.

— Уже виїжджає. Буде тут за півгодини.

— Дякую, Піте. Я передам це Ма. Вона тебе не забуде.

— Краще б вона про мене забула, — ніяково озвався Піт. — І послухай-но, Едді, ніяких дурниць!

— Розслабся! Я лише по-братськи з нею побалакаю, — криво посміхнувшись, мовив Едді. — Було б добре, якби ти трохи прогулявся. Десь так із годинку.

Піт знизав плечима.

— Гаразд, мені саме час обідати. Тож я так і зроблю.

— До речі, Піте! — додав Едді. — У тебе є «пушка»?

— А навіщо вона тобі? — вражено запитав Піт.

— Ну ж бо, Піте! Щось ти забагато патякаєш! То в тебе є пістолет?

— У верхній шухляді, зліва, — сказав Піт.

— О’кей. Можеш іти.

Коли Піт пішов, Едді всівся за його стіл, тоді відчинив шухляду, витяг звідти револьвер 38-го калібру і поклав зверху. Він не хотів ризикувати з дівчиною, котра працювала охоронцем у Райлі. Жінки-охоронці мали залізні нерви, а крім того, Едді був певен, що саме Анна й застрелила Хейні.

За тридцять хвилин він почув цокання підборів у коридорі й хутко поклав руку на револьвер.

Двері розчахнулися, й до кімнати влетіла Анна. Вона була в блідо-зеленій літній сукні і крисатому солом’яному капелюшку. Едді подумав, що виглядає вона приголомшливо.

Лише на середині кімнати вона його помітила. Жінка хитнулася у бік дверей, а потім стала, раптом збліднувши. Її погляд зупинився на револьвері.

— Привіт, бебі! — озвався Едді. — Заходь же! Тільки дивись, не наклади в штани! Це дружня зустріч, однак давай сюди свою сумочку.

Вона повагалася, але таки кинула сумочку на стіл. Едді засунув її у шухляду, туди ж поклав і свою зброю.

— Сподіваюся, мені не треба відрекомендовуватись? — запитав він.

Жінка вже оговталася від несподіванки. Барви знову повернулись до її обличчя. Вона підійшла до крісла і всілася, закинувши ногу на ногу та продемонструвавши йому коліна перед тим, як прикрити їх.

— Так, я знаю, хто ти, — сказала вона.

Він витяг пачку сигарет, підвівся і запропонував їй. Жінка взяла сигарету, й Едді запалив сірник, а тоді сів на кінчик стола поруч із нею.

— Навіщо ти всунула мені адресу, а потім почала кликати копів, га, бебі? — поцікавився він. — Ти мало не втягнула мене у великі неприємності!

Вона мовчки випустила дим через ніздрі, не промовивши і слова.

— Не дивись на мене так сердито, бебі! Ми могли б із тобою чудово поладнати! — сказав він.

— Справді? — Її очі були холодними. — Де Френкі?

— Звідкіля ж мені знати?

— Ви із Флінном зустрічалися з ним того вечора, коли він зник. Натрапили на нього на заправці поблизу Ла-Сінь. Хлопчина, що там працює, — мій друг; він зателефонував мені і сказав, що ви з Флінном були озброєні. Наступного дня хлопця знайшли мертвим із діркою в голові. То де Френкі?

Едді був вражений такою обізнаністю і тепер бачив, як було розумно з боку Ма подбати, аби хлопця прибрали.

— Поняття не маю, золотко, де він, — озвався Едді. — Гадаю, десь переховується. Тобі це краще знати, ніж мені.

— Чому ти погрожував Френкі пістолетом? — запитала вона, і далі холодно дивлячись на нього.

— Бейлі був дуже нервовим, — пояснив Едді. — Це не я витяг «пушку», а Флінн. У цьому не було нічого такого. У твоїх хлопців була донька Блендіша. І я просто дурень, що не впізнав її. Якби відразу упізнав дівку, то забрав би у Френкі. Але я цього не зробив — і потім дуже кляв себе за це. Френкі наплів мені, що то його нова дівчина, а я це проковтнув, дозволивши йому поїхати геть.

Дві червоні плями проступили на щоках Анни, а очі розгнівано зблиснули.

— Ніколи не повірю, що Френкі міг мене кинути, — сказала вона. — Гадаю, з ним щось трапилося, і ти про це знаєш.

— Отут ти помиляєшся, бебі, — сказав Едді. — Я знаю не більше, ніж ти. Хоча й маю деякі припущення.

— Які саме?

— Забудьмо про це, — сказав він, хитнувши головою. — Навіщо копирсатися у брудній білизні? Я лише чув, що казали хлопці, але вони можуть і помилятися.

— То що кажуть хлопці? — вимогливо запитала Анна.

— Кажуть, що Райлі тебе кинув — запав на ту дівку Блендіш.

Анна скочила на ноги.

— Це брехня! Френкі любить мене! Я в це не повірю!

— Звісно! — озвався Едді. — Можливо, це й так, але де ж тоді Френкі? Чому він з тобою досі не зв’язався? І тепер, коли він ось-ось отримає викуп, чи поділиться він із тобою? Щось не дуже схоже на це, еге ж?

Вона почала міряти кроками кабінет. Едді бачив, що її довіра до Френкі похитнулася.

— Ця дівка Блендіш справжня красуня, — провадив він далі. — Тому цілком може бути, що Френкі запав на неї. Ти могла би цьому завадити, коли була б поруч. Тож я не впевнений, що хлопці помиляються щодо тебе та Райлі. Гадаю, він тебе таки кинув.

Вона раптом зупинилася навпроти Едді.

— Стули пельку! — процідила жінка крізь зуби. — Френкі не міг так зі мною вчинити!

— Але саме так всі і кажуть, — зронив Едді й відійшов до вікна. Він бачив, що сказав уже достатньо. За якийсь час вона підійшла і стала поруч.

— І що мені тепер робити? — запитала жінка. — У мене нема ні цента.

— Я міг би тобі позичити, — сказав Едді. — Ти мені подобаєшся, бебі. Скільки ти хочеш?

— Я не візьму від тебе грошей!

— О’кей, виплутуйся сама. Якщо матимеш труднощі чи якісь неприємності, то Піт знає, як зі мною зв’язатися. Мені вже треба йти. Забудь про Френкі. Ти лише марнуєш час, думаючи, що він дасть про себе знати. Коли він отримає викуп, за ним бігатимуть усі дівчата. Ну, бувай, бебі!

І він вийшов з кабінету. Анна зі слізьми на очах залишилась стояти біля вікна.

Флінн поглянув на годинник.

— Ще п’ять хвилин, — сказав він Воппі, котрий вертів у руках «томміґан»[3]. — Святий Боже! Який же я буду радий, коли все це нарешті скінчиться!

— Так, — погодився Воппі. — А Ма каже, що це легка справа, — і вона завжди знає, що каже.

— То чому ж ти в біса так спітнів? — поцікавився Флінн.

Вони сиділи у «б’юіку» на узбіччі під прихистком кущів. Дорога попереду чітко проглядалася.

— Ти також щось не дуже спокійний, — зронив Воппі, витягаючи брудний носовичок і витираючи ним обличчя. — Котра година?

— Замовкни! — рявкнув Флінн. Краще би з ним поїхав Едді — Воппі діяв йому на нерви. З Едді якось спокійніше, а Воппі легко збуджувався, і коли що — відразу в кущі.

— Хтось їде, — сказав Воппі.

З-за вигину дороги заблимали вогні машини.

— То вони, — озвався Флінн. Він виліз із «б’юіка» і дістав з кишені потужний ліхтарик.

Авто швидко наближалося. Коли воно було вже десь у трьохстах ярдах від них, Флінн блимнув ліхтарем.

Воппі спостерігав за тим, що відбувається, тримаючи руки на кулеметі, і серце в нього шалено калатало. «А що, як в автівці повно фебеерівців? — подумав він. — Ті хлопці не залишать і шансу: промчать повз, поливаючи все навкруги свинцем».

Авто сповільнило рух. Флінн побачив, що у машині лише шофер. Блендіш точно виконав їхні вказівки, зрадів Флінн.

Авто зі свистом пролетіло повз нього. З вікна випав важкий предмет і гепнувся на дорогу. Машина промчала і зникла у темряві.

Флінн полегшено зітхнув, побіг до білої валізи і підхопив її.

Воппі відклав автомат і завів «б’юік». Флінн заскочив у машину та поставив валізу у себе в ногах.

— Рушай! — озвався він.

Воппі натиснув на газ, й авто рвонуло вперед. Флінн повернувся і пильно вгледівся у заднє вікно. Вони промчали три-чотири милі, але ніхто їх не переслідував.