Після тривалого мовчання дівчина сказала:

— Це було наче в кіно. Уся ця стрілянина... Якби ти не тримав мене за руку, я би закричала!

Едді дивився на неї з усе більшим інтересом.

— Я можу це повторити будь-якої миті.

Вона нервово хихикнула.

— Зараз мені вже не хочеться кричати.

Він звівся на ноги і визирнув з вікна. Заюрмлена раніше вулиця була тепер безлюдна. Роз’їжджалися останні поліцейські машини.

— Гадаю, тепер я можу йти. Здається, вистава скінчилася.

Він підійшов до ліжка і всміхнувся дівчині.

— Дуже дякую, мала! Ти просто чудова.

Вона сіла.

— А ти впевнений, що тобі вже безпечно йти?

— Так, не можу ж я залишатися тут усю ніч!

Вона зручніше вмостилася на ліжку.

— Справді не можеш? — сказала вона так тихо, що він ледь її розчув, але таки розчув і раптом вишкірився.

— Ну, це, звісно ж, не заборонено! Ти дійсно хочеш, аби я залишився?

— Тепер ти змушуєш мене червоніти, — сказала дівчина, затуляючи руками обличчя. — Хіба можна таке питати в леді?

За два дні у «Триб’юн» з’явилося оголошення про продаж барил білої фарби.

Ма Ґріссон підсунула газету Докові.

— Гроші готові, — сказала вона. — Тепер нам треба лише їх забрати. Це буде не так вже й важко. Флінн та Воппі самі впораються з цим. Доку, напиши Блендішеві. Повідом, аби він привіз гроші на заправку «Максвелл», що на шосе №71. Він має знати, де це. О першій він вже має бути на майданчику для гри в гольф на Блакитних Пагорбах, — вона зиркнула на Флінна та Воппі, котрі уважно її слухали, і повела далі: — Там, хлопці, ви його й чекатимете. Він має викинути валізу з грошима, щойно побачить мигання ваших фар. Він не повинен зупинятися і має бути попереджений, що за ним стежитимуть з тієї миті, як він виїде зі свого будинку. Якщо старий замислить щось із поліцією, то дівчині буде непереливки.

Повернувшись до Флінна та Воппі, вона продовжила:

— У вас не повинно виникнути жодних проблем. Блендіш надто наляканий і дуже переживає за доньку. Дорога туди пряма. Якщо вас переслідуватимуть, викиньте валізу на дорогу, щоб цього це помітили, і їдьте собі далі. Вони вас не переслідуватимуть — боятимуться за дівчину.

— То завтра ввечері? — перепитав Флінн.

— Так.

Сигарета повисла в нього на нижній губі.

— Хіба ти не казала, Ма, що дівчину треба прибрати? — спитав він, пильно дивлячись на Ма. — Нащо ми її тут тримаємо?

Ма знерухоміла. Її очиці люто зблиснули.

— Покінчимо з нею, коли отримаємо гроші.

— А навіщо чекати?

— Не забувайся, з ким говориш! — гаркнула Ма. — Стули свою дурну пельку!

Флінн глянув на Дока, але той відвів погляд, підвівся, щось пробурмотівши, і вийшов.

— Що там коїться з дівчиною, Ма? — провадив далі Флінн. — Я бачив, як минулої ночі той старий шаман ходив до неї зі шприцом.

Обличчя Ма побагровіло.

— Справді? Якщо тобі нічого більше робити, як сунути носа не у свої справи, то я знайду тобі роботу!

Її тон не сподобався Флінну.

— Гаразд, гаразд, — поквапно сказав він. — Я лише випустив пару.

— Випускай її перед тим, хто тебе слухатиме! — гаркнула вона. — А тепер забирайся звідси!

Флінн швидко вийшов із кімнати. Трохи подумавши, Воппі приєднався до нього, й обидва піднялися в кімнату Едді.

Едді лежав у ліжку і переглядав недільний комікс.

— Привіт вилупкам! — бадьоро озвався він. — Що ви там затіяли?

Флінн примостився у нього в ногах. Воппі сів на стільці, широко розставивши ноги та підклавши товсті руки під спину.

— Завтра ввечері забираємо бабло, — сказав Воппі. — У «Триб’юн» з’явилося оголошення.

— Мільйон баксів! — мрійливо промовив Едді, відкинувшись на заяложену подушку. — Подумати лише! Нарешті ми будемо при грошах!

— Що ти робитимеш зі своєю часткою? — запитав його Воппі.

— Куплю собі острів десь у південних морях, — сказав Едді, — і заселю його гарними дівчатками у трав’яних спідничках!

Воппі розреготався, ляснувши себе по грубих стегнах.

— Ну й насмішив ти мене своїми дівчатками! А я відкрию ресторан. Мої спагеті стануть відомими на весь світ!

Флінн, який байдуже їх слухав, раптом спитав:

— Що відбувається в кімнаті дівчини, Едді?

Той різко урвав сміх і витріщився на Флінна.

— Що ти маєш на увазі?

— Лише те, що сказав. Моя кімната поруч, тож я дещо чув. Док туди ходить, і я бачив його зі шприцом. Слім також туди вчащає. Вчора він пробув там з одинадцятої до четвертої ранку.

Едді відкинув простирадло і піднявся з ліжка.

— Що ти там казав про шприц?

— Те, що чув. Док тримав у руках шприц, коли заходив до її кімнати. Може, він коле їй наркотики?

— Навіщо?

— Не знаю, тому й тебе питаю. І чому Слім туди ходить?

Едді почав поквапно вдягатися.

— Слім? Але ж ти не думаєш, що той придурок має на неї якісь плани?

— Кажу ж тобі, не знаю, але Ма дуже гостро відреагувала, коли я згадав про дівчину.

— Мені треба з нею поговорити, — сказав Едді. — Я не дам, аби Слім знімав стрес за допомогою цієї дівчини. Усьому є межа, і щоб я був проклятий, якщо ось це не межа!

— Краще не ходи до неї, — стривожено озвався Воппі. — Ма це не сподобається, ліпше тримайся від неї подалі!

Не звертаючи на нього уваги, Едді сказав Фліннові:

— Послідкуй за сходами. Дай мені знати, якщо з’явиться Ма.

— Добре, — відповів Флінн і вийшов у коридор, де обіперся на поруччя.

Едді пригладив гребінцем волосся, начепив краватку і швидко рушив до кімнати міс Блендіш. Він провернув ключ, який стирчав у замку, і ввійшов.

Міс Блендіш нерухомо лежала на спині, прикрита брудним простирадлом, втупившись у стелю.

Едді зачинив за собою двері і підійшов до неї.

— Привіт, мала! Як ти тут?

Міс Блендіш, здається, навіть не помітила його, дивлячись і далі в стелю.

Едді торкнувся її плеча і легенько трусонув.

— Та прокинься ж, мала! Що відбувається?

Вона повільно повернула голову і витріщилася на нього невидющим поглядом, її зіниці були неприродно розширені.

— Забирайся звідси, — сказала вона глухим голосом.

Він присів на ліжку.

— Ти мене знаєш, я — Едді, — озвався він. — Прокидайся! Що з тобою?

Вона заплющила очі, і він кілька хвилин спостерігав за нею. Нарешті дівчина заговорила низьким безбарвним голосом, що нагадував голос медіума, введеного у транс.

— Краще б я померла, — сказала вона. — Кажуть, нічого вже не має значення, коли ти мертвий.

Знову запала мовчанка. Едді, спохмурнівши, дивився на дівчину. Згодом вона продовжила:

— Сон... Нічого, окрім суцільного жахного сну! Сюди приходить чоловік, який здається дуже реальним, але насправді він не може існувати. Він високий та худий, і від нього смердить. Він стає наді мною і говорить, говорить... Я навіть не розумію, про що.

Вона порухалася під простирадлом так, наче воно душило її. За якийсь час дівчина повела далі:

— Я вдаю мертву. Хочу кричати, коли він заходить, але якби я це робила, він би точно знав, що я жива. Він годинами стоїть наді мною, і щось бурмоче, бурмоче, бурмоче...

І раптом вона вигукнула:

— Чому він нічого не робить зі мною?

Едді відсахнувся, і на його обличчі виступив піт. Її сповнений жаху вигук налякав чоловіка. Він озирнувся на двері, побоюючись, що це почує Ма.

Міс Блендіш знову обм’якла. Тепер вона бурмотіла щось нерозбірливе, її тіло неспокійно здригалося, а руки нервово стискали простирадло.

— Краще б він уже щось робив зі мною, — сказала вона. — Будь-що було б кращим, аніж оте стояння годину за годиною біля мого ліжка з нерозбірливим бурмотінням. Хай би він хоч щось уже зі мною зробив...

Флінн просунув голову в двері.

— Краще вимітайся звідси. Чому вона кричить?

Едді знаком звелів Фліннові вийти, вийшов сам і, зачинивши за собою двері, витер спітніле обличчя тильним боком долоні.

— Що там відбувається? — вимогливо спитав Флінн.