Це була вдала думка. Міс Блендіш негайно зіп’ялася на ноги. Вона дозволила відвести себе у вітальню, а тоді провести довгим коридором на склад. Рухалася вона як зомбі.

Лише коли вони, пройшовши склад, спустилися в провулок, що оперізував клуб і склад, та нарешті сіли в таксі, Рокко зміг розслабитися. Він назвав таксистові, котрий зацікавлено приглядався до міс Блендіш, свою адресу.

Поки все це відбувалося, Ма говорила по телефону із Флінном.

— Усе в порядку, — казав той. — Ми повертаємося. Жодних ускладнень.

— Обох? — перепитала Ма.

— Так.

— Чудово, чудово! А тепер покваптеся, — і Ма повісила слухавку.

Двері кабінету відчинилися, й увійшов Едді Шульц. На щелепі у нього виднівся промовистий багряний синець.

Ма глипнула на нього.

— Вічно ти зі своїми бісовими жінками! — гаркнула вона. — Ця твоя шльондра ледь не зіпсувала нам усе!

Едді присів, запалив сигарету і помацав щелепу.

— Анна в цьому не винна. Що сталося?

— Я вже все залагодила. Щойно телефонував Флінн. Вони прибрали і Джонні, і того негідника Феннера.

— Це не провина Анни, — повторив Едді. — Усе, що вона сказала тому хлопцеві...

— Я не хочу її більше бачити в клубі, — озвалася Ма. — Не хочу мати тут нікого, хто забагато балакає.

Едді спробував щось сказати, але, побачивши недобрий блиск в очах Ма, замовк. Згадав, як Анна розпитувала, що то за дівчина в кімнаті Сліма. Якщо він розповість Анні, що Ма не хоче її більше бачити, то Анна добряче розлютиться. Можливо, навіть почне плескати язиком про дівчину. Едді добре знав, що якщо скаже про це Ма, та негайно накаже Фліннові прибрати Анну.

— Що таке? — поцікавилася Ма, витріщившись на нього, бо обличчя Едді виражало якесь занепокоєння.

— Послухай-но, Ма! — почав він. — Поки що нам вдається виходити сухими з води. Ми маємо цей свій клуб, маємо купу грошей і ведеться нам непогано. Але як довго це триватиме? Згоден, Анна таки бовкнула зайве, і земля справді захиталася у нас під ногами. Ми змушені були позбавитися Джонні та того газетяра, і знову в безпеці, але чи надовго, Ма?

Ма неспокійно порухалася. Вона знала, до чого хилить Едді.

Почувся стук у двері, й увійшов Док Вільямс. Його обличчя було розпашіле — Ма помітила, що він знову пив.

— Що сталося? — запитав Док, сідаючи поруч із Ма.

— Усе вже залагоджено, — озвалася Ма. — Тобі нема про що турбуватися.

— Лише до наступного разу, — зронив Едді. — Коли ти нарешті зрозумієш, Ма? Поки дівчина тут — ми сидимо на пороховій бочці.

— То ти ще вчитимеш мене? — гаркнула Ма, вилупившись на нього.

— Саме це я й намагаюся робити, — сказав Едді. — Нам взагалі не було б про що турбуватися, якби не ця Блендіш. Чому ми змушені були прибрати Джонні? Тому що боялися, що він бовкне зайве і сюди ввірвуться копи та знайдуть дівчину. А якби її тут не було, то ми би легко впустили сюди копів — ще й посміялися би з них!

Док вийняв носовичок і витер спітніле обличчя.

— Він має рацію, Ма, — втрутився Док. — Поки дівчина тут, ми в небезпеці.

Ма важко звелася на ноги і почала міряти кроками кімнату. Едді з Доком спостерігали за нею.

— Хіба в неї не може статися серцевого нападу? — звернувся Едді до Дока. — Слім і не знатиме, що ти щось із нею робив.

Він зачепив за живе — знав, що і Ма, і Док бояться Сліма.

Ма різко зупинилася, втупившись у Дока.

— Я би міг їй щось таке дати, — озвався Док і запитально глянув на Ма. — Не дуже хотів би це робити, однак ми просто не можемо більше тримати її тут.

Ма завагалася.

— А якщо Слім дізнається?

— Він нічого не зможе довести, — сказав Док. — Вона помре уві сні. Він... він просто знайде її в ліжку мертвою.

Ма поглянула на настільний годинник.

— Він повернеться за кілька годин, — Ма стояла, вагаючись і переводячи погляд із Едді на Дока.

— Ми мусимо це зробити, Ма, — повторив Едді.

Ма всілася в крісло. Її великі руки стиснулися в кулаки.

— Так, ми мусимо це зробити.

Вона поглянула на Дока.

— Зроби це, Доку. А покінчиш з цим, то забирайся з клубу. Нехай він сам знайде її. Я скажу йому, що навіть не заходила до неї. Ти також іди, Едді.

Едді глибоко зітхнув. Тепер нарешті все налагодиться. Якщо донька Блендіша помре, Анна зможе повернутися в клуб.

Док, спітнілий і наляканий, ще трохи вагався.

— То йди вже, — сказала йому Ма. — Чим швидше ти це зробиш, тим краще. Не сиди тут як старий пень. Це колись мало статися. Йди!

Док повільно звівся на ноги і вийшов з кімнати.

— Ти також забирайся, — звеліла Ма Едді. — Не показуйся аж до десятої. Піди в кіно чи ще кудись, але щоб у клубі тебе не було.

— О’кей, Ма, — погодився Едді і попростував до дверей, біля яких зупинився. — Коли її не стане, Анна зможе й далі тут працювати, правда ж, Ма?

— Так, — підтвердила Ма.

Вона повільно підійшла до столу й опустилася в крісло. Едді спостерігав за нею.

— Мені треба буде підшукати для Сліма когось іншого, — озвалася Ма. — У нього нарешті прокинувся інтерес до дівчат.

— Це буде не так вже й легко, — скривившись, сказав Едді.

Обличчя Ма перекосила цинічна посмішка.

— Нічого, когось знайду, — зронила вона. — Усе можна зробити, коли у тебе стільки грошей.

Вийшовши, Едді побачив, як Док Вільямс піднімається нагору. Він радів, що ця робота випала не йому. Едді стало шкода тієї дівчини Блендіш: їй було у них непереливки. Він перетнув двір, направляючись до своєї машини й розмірковуючи про те, що у будь-якому випадку смерть для неї — найкращий вихід.

Едді вирішив сходити в кіно. Подивиться фільм, а потім заїде за Анною, і вони повечеряють разом.

Коли він від’їхав, двоє детективів, виконуючи інструкції Бреннана, непомітно стали по обидва боки від входу у клуб.

Слім стояв біля підніжжя сходів, дивлячись на Ма. Воппі та Флінн стовбичили позаду нього. Такого виразу, який зараз був на обличчі Ма, Флінн ще не бачив. Він ніколи не думав про те, що Ма може бути стара. І зараз для нього це стало справжнім шоком — він глянув на неї і зрозумів, якою ж вона є насправді.

Слім уже збагнув, що щось сталося. Він також ніколи не бачив такого розгубленого виразу на обличчі Ма, в якому читалась поразка.

— Що сталося? — спитав Слім. — Чому в тебе такий вираз?

Ма не озвалася. Її могутня рука лежала на поручні сходів, стискуючи його так, що аж побіліли кісточки пальців.

— То кажи вже щось! — пронизливо скрикнув він. — Що сталося?

Ма подумала, що якщо вона скаже, то він її вб’є. Якби ж хоч Едді був тут — він був єдиний, хто міг впоратися зі Слімом. Флінн нічого не зробить. Він стоятиме збоку і дивитиметься, як її вбиватимуть.

Вона опанувала себе настільки, щоб сказати холодним безбарвним голосом:

— Дівчина зникла.

Слім заціпенів. Він подався вперед, аби заглянути в очі Ма, і вищирив свої жовті зуби.

— Ти брешеш, — сказав він. — Ви щось зробили з нею, чи не так?

— Вона зникла, — повторила Ма. — Я заходила в її кімнату кілька годин тому. Її там не було.

Слім почав підійматися сходами. Коли врешті наблизився до Ма, та пильно глянула на нього.

— Ти, стара корово! — гаркнув він. — Намагаєшся мене залякати, але це не так легко зробити. Якщо це твоя робота, я тебе вб’ю. Я тобі це казав, хіба ні? Кожний, хто її торкнеться, матиме справу зі мною!

— Вона зникла, — і далі торочила Ма.

Слім пройшов мимо неї і попростував коридором. Штовхнув двері й увійшов у вітальню. Роззирнувшись довкола, він попрямував у спальню.

Ма чекала. Її враз обвисле обличчя лисніло від поту. Вона чула, як Слім ходить з кімнати в кімнату.

— Як вона звідти вибралася, Ма? — спитав Флінн.

Ма поглянула на нього згори вниз і зауважила на його обличчі смертельний страх.

— Не знаю. Я зайшла туди, а її там не було.

— А де Док? — тремтячим голосом запитав Воппі.

— Пішов, — озвалася Ма. — Тобі також краще піти. Нам кінець. Копи, певно, вже знайшли її.