— Лише раз; але знаю, що кожного вечора, до відкриття клубу, Слім виводить її на прогулянку. Вони ніколи довго не гуляють. Гадаю, Слім просто обходить із нею квартал і приводить назад. Одного разу я прийшла у клуб зарано, бо мій годинник спішив. Ось тоді-то я її й побачила. Слім із дівчиною саме спускався сходами. Я бачила її лише мигцем, бо саме з’явилася Ма і заштовхала мене в туалет.

— А як виглядала та дівчина? — запитав Рокко, напружено слухаючи.

— Я не бачила її лиця. На голові вона мала шарф, який прикривав обличчя, але в ній було щось дивне: спускаючись сходами, вона ніби нічого не бачила. Так зазвичай ходять сліпі.

— А Ма знає про неї?

— Аякже, і Док також. Док щодня піднімається до неї в кімнату.

Рокко на мить замислився. А це вже може бути цікавим, вирішив він.

— Я би хотів поглянути на ту дівчину, — сказав він. — Як це мені зробити?

Мейсі п’яно йому всміхнулась.

— А я тобі й не бороню. Будь у клубі між десятою та одинадцятою — і побачиш, як Слім виводить її на прогулянку.

Але якщо Сліма не буде у місті аж до дев’ятої, подумав Рокко, то й шансів побачити дівчину сьогодні мало.

— А ще скажи мені таке: він виводить її через парадний вхід? — спитав він.

Мейсі раптом стало погано. Кімната попливла у неї перед очима, а підлога захиталася, мов на кораблі.

— Є ще чорний вихід, — ледь чутно додала вона, — що веде на сусідній склад.

Рокко всміхнувся. Тепер він був упевнений, що недаремно витратив свої гроші.

— Здається, ти таки забагато випила, крихітко, — сказав він. — Ходи-но приляж!

— Ти, певно, чогось туди додав, — поскаржилася Мейсі, — бо я почуваюся жахливо.

Рокко витяг її з крісла. Вона пручалася і неодмінно би заточилася, якби він не тримав її.

— Ох! Хтось розбив мій корабель мрії! — сказала вона, міцно чіпляючись за Рокко.

Рокко подивився на годинник над каміном. Було трохи по третій. Він відвів Мейсі на диван й обережно поклав на нього.

— Знову те саме, — сказала вона із заплющеними очима. — Чоловік каже: «Суто ділова зустріч», — і завжди це «суто» — щось інше...

Рокко опустив жалюзі, створюючи відповідну атмосферу.

Мейсі щасливо зітхнула, опинившись в його обіймах.

Феннер приїхав на роздоріжжя закуреної дороги, що вела до хатини Джонні, десь о четвертій. Він їхав швидко, бо добре усвідомлював вірогідність того, що хтось із банди Ґріссонів може поїхати за ним навздогін.

Перед тим, як полишити місто, затримався на хвильку, аби зателефонувати Полі і повідомити, куди їде.

— Здається, я натрапив на слід, — сказав він. — Подзвони Бреннану і розкажи, що затівається. Скажи, нехай негайно мчить до лігва Джонні.

— А чому б тобі не зачекати на нього? — стурбовано поцікавилася Пола. — Нащо їхати туди самому?

— Не хвилюйся! — заспокоїв її Феннер. — Швидше телефонуй Бреннану, — і повісив слухавку.

Але тепер, звернувши з головної дороги і заглибившись у хащі, він почав думати, що Пола таки, певно, мала рацію. Це місце було вдалині від усього: тут було самотніше, ніж у могилі жебрака.

Він виліз із машини, вдовольнившись тим, що його хоча б не видно з дороги, і попрямував запорошеною стежкою до хатини Джонні.

На півдорозі зупинився, витяг пістолет і зняв його із запобіжника.

Він був майже впевнений, що ніхто з банди Ґріссонів не міг дістатися сюди швидше за нього, але не хотів ризикувати.

Полудневе сонце жарило щосили, і Феннер, який ненавидів ходити пішки, кляв усе на світі, коли полишив курну дорогу і вийшов на звивисту стежку, що вела до халупи Джонні.

Попереду було двісті ярдів густого лісу, але потім Феннер мав вийти на відкриту галявину. Він сповільнився, мовчки розчищаючи собі шлях, нашорошивши вуха і пильно до всього придивляючись..

Блакитнокрила сойка зненацька спурхнула з найближчого дерева, і змах її крил налякав Феннера. Він звів голову, і серце йому мало не вискочило з грудей.

«Я полохливий, як стара діва, котра уздріла чоловіка під ліжком», — усміхнувшись, сказав він собі й обережно наблизився до відкритої галявини. Зупинився під деревом і поглянув на стару дерев’яну хатину, що стояла по центрі галявини.

Здається, Джонні був удома: двері хатини розчахнуті навстіж, із димоходу ліниво клубочиться дим.

Тримаючи револьвер за спиною, Феннер нечутно прокрався галявиною до вхідних дверей. Перед тим, як увійти, зупинився і прислухався.

Він почув, як Джонні бурмоче щось сам до себе. Феннер зупинився у дверях.

Джонні, стоячи до нього спиною, щось готував на плиті. Феннер почув запах смаженого бекону і скривився. Він швидко огледів велику неохайну кімнату. Стояк для рушниць із двома гвинтівками був коло дверей — досить далеко від Джонні.

Феннер увійшов, тримаючи старого на прицілі.

— Привіт, Джонні! — м’яко сказав він.

Джонні заціпенів, а тоді здригнувся. Випростався і дуже повільно обернувся. На його червоному спантеличеному обличчі застиг переляк, коли він побачив Феннера. А невиразні, вицвілі очиці широко розплющилися, коли він уздрів ще й зброю в його руці.

— Спокійно, — сказав Феннер. — Ти ж мене пам’ятаєш, Джонні?

Здається, старому забракло повітря.

— Навіщо ти тицяєш у мене своєю «пушкою»? — прохрипів він.

Феннер опустив зброю.

— То ти мене пам’ятаєш?

Джонні кліпнув і нахмурився.

— Ти ж той хлопець з газети, чи не так?

— Так, — підтвердив Феннер. — Сідай-но, Джонні, маю до тебе розмову.

Джонні важко опустився на перевернутий ящик. Здається, старий був радий присісти. Відставивши сковорідку з вогню на край плити, тремтячою рукою він почухав шорстке підборіддя, скоса дивлячись на Феннера.

— А тепер послухай мене уважно, Джонні, — провадив далі Феннер. — У тебе можуть бути серйозні неприємності — тобі світить чималий термін. Це б не дуже сподобалося тобі, еге ж? Ані випивки, ані... та й взагалі нічого! Але ти вийдеш сухим із води, якщо я тебе прикрию. Усе, що мені потрібно від тебе, — дрібка інформації.

— Я нічого ні про кого не знаю, — вперто сказав Джонні. — Забирайся звідси і дай мені спокій.

— Райлі зі своєю бандою був тут три місяці тому, еге ж? — запитав Феннер.

Джонні наче закляк, лиш дико оглядаючись, куди можна втекти.

— Я нічого не знаю про Райлі.

— Послухай-но, старий ти дурню! — гостро озвався Феннер. — Твоя брехня тобі не допоможе. З ним була донька Блендіша. Райлі телефонував від тебе своїй подрузі. Вона підтвердила це, але поки що повідала лише мені. Коли ж вона розкаже це й копам, у тебе будуть чималі неприємності. Вони добре попрацюють над тим, Джонні, аби ти заговорив. Тож кажи вже: був тут Райлі чи ні?

Джонні завагався, а тоді, з хитрим виразом в очах, ствердно кивнув.

— Так, це правда. Він був тут із Бейлі, старим Семом і дівчиною, недовго — якихось десять хвилин. Я не хотів їх тут лишати — навіщо мені це? Не хотів потрапити в лабети копів, тож сказав їм їхати далі. Райлі окликнув дівчину, вони сіли в авто і поїхали. Поняття не маю, де вони тепер.

Але те, як він це сказав, дало привід Феннерові думати, що він бреше.

— Гаразд, Джонні, — м’яко сказав Феннер, — це тебе повністю вигороджує. Дуже шкода, що ти не знаєш, куди вони поїхали: Блендіш пропонує велику нагороду за інформацію. Тобі ж не зайвими були б п’ятнадцять тисяч баксів?

Джонні ошелешено кліпнув. Пройшло вже три місяці, відколи він поховав Райлі, Бейлі та старого Сема, — ото роботонька була! Шульц обіцяв долю з викупу, але так нічого й не дав. Однак Джонні точно знав, що викуп було сплачено, — він не полінувався з’їздити в місто і купити газету. Його обдурили, і тепер він був лихий на них.

— П’ятнадцять тисяч баксів? — повторив він. — А де гарантія, що я їх отримаю?

— Я сам про це потурбуюся, Джонні, — запевнив його Феннер.

«Краще вже не треба, — подумав Джонні. — Надто небезпечно жартувати з бандою Ґріссонів».