Якусь мить Рокко стояв отак, тримаючи в руці мертву телефонну слухавку, і дивився на міс Блендіш. Він відчув, як холодок страху проповз по його спині.

— Ти ненормальна! — гаркнув нарешті Рокко. — Що ти наробила?

Вона позадкувала від нього.

— Ти повинен сказати йому, що забрав мене в нього, — мовила дівчина, заламуючи руки. — І сказати, що я не хотіла йти з тобою.

— Але чому ти... ти... — Рокко забракло слів. — Що з тобою не так? Я ж намагаюсь тобі допомогти! Хіба ти не хочеш назавжди піти від Сліма?

Вона притулилась до стіни і почала тихо плакати.

— Я не можу піти від нього. Я буду з ним завжди.

— Не верзи дурниць! — скрикнув Рокко. — Я викличу поліцію.

Вона знову зісковзнула з ліжка і тепер підпирала спиною двері.

— Ні! Ти повинен чекати тут, поки він не прийде за мною! — різко сказала вона. — І повинен сказати, що насильно забрав мене від нього.

У відчаї Рокко схопив її за руку і, відтягнувши від дверей, кинув на ліжко. Та щойно він повернувся до дверей, як дівчина знову скочила, схопила важку скляну попільничку, що стояла на нічному столику, і запустила нею в Рокко, поціливши тому у голову. Рокко, оглушений, опустився на коліна.

Міс Блендіш прихилилася до стіни, витріщившись на нього.

Рокко спробував підвестися, натомість повалився на бік, тримаючись руками за голову і стогнучи.

Якийсь звук змусив міс Блендіш повернути голову. Двері, що вели у ванну, повільно відчинилися. Міс Блендіш стояла нерухомо, аж поки двері не розчахнулися і в кімнату не прослизнув Слім.

Він пробрався в помешкання через пожежні сходи та віконце ванної кімнати. Його жовті палаючі очі переповзли з міс Блендіш на Рокко, що розпростерся на підлозі.

Майже непритомний, Рокко усе ж відчув небезпеку. Інстинкт підказував йому, що він на волосинці від смерті. Він перекотився на спину і підняв руки, немовби захищаючись. Слім, шкірячись, повільно наближався.

Міс Блендіш побачила блискуче лезо ножа в його руках і відвернулася, заплющивши очі. До неї долинуло скиглення Рокко.

Звуки, які пролунали відразу по тому, змусили її осісти на коліна і затулити вуха руками.

Кожний удар Слімового ножа у тіло Рокко змушував її здригатися.

Дві нескінченні години Анна Борг провела в одиночній камері в підвалі поліцейського відділку. Тепер вона була водночас і налякана, і виснажена. Упродовж першої години вона волала, колотила у двері та лаялася, але ніхто до неї так і не підійшов. Тепер вона почувалася так, наче її поховали заживо, її нерви були напружені до краю.

Раз по раз вона запитувала себе, чому її схопили і запхали в цю камеру. Коли Едді вискочив від неї і помчав до Ма вести розмову про Джонні, Анна вирішила піти від нього — з неї вже досить і Едді, і клубу «Парадиз». Щойно вона почула, що його машина від’їхала, як похапцем почала кидати одяг у валізу, прихопивши заодно й заощадження Едді, які він тримав удома про всяк випадок, а тоді замовила таксі до залізничного вокзалу.

Сказала сама собі, що їде у Нью-Йорк. Вона знала, що завжди зможе знайти роботу в якомусь дешевому клубі, поки розглянеться, що там і як. Тепер усе видавалося кращим, аніж плутатися з Едді, рухаючись в нікуди з тією бандою Ма Ґріссон та її дебільним синочком.

Але коли вона розплатилася з таксистом, до неї підійшло двоє кремезних хлопців, які вигулькнули нізвідки, і один з них тицьнув їй під ніс жетон поліцейського.

— Анна Борг?

— Принаймні ви могли би сказати «міс», чи не так? — різко озвалася Анна, витріщившись на детективів. Незважаючи на показну агресію, всередині в неї усе похололо: невже ці горили мають намір її заарештувати?

— Шеф поліції хоче з тобою побалакати, мала, — сказав один із них. — Ми довго тебе не затримаємо.

Під’їхало поліцейське авто. Анна бачила, що перехожі зупиняються і витріщаються на неї.

— Мені треба встигнути на поїзд, — гнівно сказала вона, — ви можете просто сказати своєму розумнику, що пташка випурхнула.

Дужа рука схопила її за плече.

— Ходімо, мала, — переконливим тоном озвався детектив. — Ти ж не хочеш неприємностей, правда ж? Це не займе багато часу.

— Забери від мене свої лапи! — спалахнула Анна. Вона нерішуче стояла, але коли інший детектив і собі наблизився до неї, вона покірно сіла в машину Ті двоє всілися позаду, й авто рушило.

— Ви матимете проблеми! — пригрозила вона. — Мій адвокат притисне вас як слід! Ви і незчуєтеся, як вас самих засадять за ґрати!

Старший із них розреготався.

— Ну ж бо, будь розумницею, мала! — сказав він. — Розслабся!

Анна вилаялася, а тоді зненацька замовкла. Її мучила тривога. Невже вони пронюхали про Елвіна Хейні? Але пройшло вже достатньо багато часу, відколи вона дізналася, що той перебуває в її готелі і що він видав Райлі. Саме тоді вона й пішла до нього у номер і в гнівному пориві застрелила його, тільки-но він відчинив двері. Відтоді вона весь час шкодувала про скоєне й аж дотепер була впевнена, що вбивство не зможуть повішати на неї; проте зараз вона вже не була так цього певна.

У поліцейському відділку вона вимагала присутності свого адвоката, але черговий сержант лише байдуже поглянув на неї втомленими очима і кивнув наглядачці із кам’яним обличчям, котра схопила її і, підштовхуючи в спину, провела коридором у темну камеру. Анна кричала та лементувала, але двері за нею з грюкотом зачинилися.

Дві години у камері подіяли на Анну заспокійливо. Коли врешті клацнув замок і двері розчахнулися, вона занепокоєно скочила на ноги.

— Ходімо, — кивнувши їй, мовила наглядачка. — Шеф готовий із тобою побалакати.

— Хтось за це таки заплатить, — сказала Анна не надто переконливо.

Її провели сходами наверх — повз кімнату реєстрації арештованих у кабінет Бреннана. На порозі вона зупинилась, мов укопана, уздрівши Феннера, котрий сидів на підвіконні, Бреннана за столом і двох детективів, що стояли, притулившись до стіни.

Наглядачка підштовхнула її, змусивши зробити кілька кроків уперед. Анна почула, як двері за нею зачиняються.

— Ви ще про це пошкодуєте! — заволала Анна, звертаючись до Бреннана. — Я вимагаю, аби викликали мого адвоката!

— Сідай-но, Анно! — спокійно озвався Бреннан. — Я хочу з тобою поговорити.

— Що це за звертання — «Анно»? — крикнула вона. — Для вас я — міс Борг!

— Сядь і стули пельку! — гаркнув один із детективів.

— Горила! — огризнулась Анна, але таки всілася, переводячи неспокійний погляд із Бреннана на Феннера.

— У нас є всі підстави вважати, що міс Блендіш — дівчина, яку викрали чотири місяці тому — перебуває в клубі «Парадиз», — озвався Бреннан.

Анна витріщилася на нього зі здивованим виразом.

— Ви що, здуріли? — запитала вона. — Адже всі знають, що її викрав Френкі Райлі. До чого ви хилите?

— Саме так ми і вважали, але зараз уже думаємо інакше, — провадив далі Бреннан. — Банда Ґріссонів викрала її у Райлі. І ми майже впевнені, що вона зараз у клубі «Парадиз».

— То ви намагаєтеся сфабрикувати справу проти Едді? — сказала Анна, й очі її звузилися. — Не чекайте, що я вам у цьому допоможу, копе. Я нічого не знаю про викрадення.

— Ми лише марнуємо час, — сказав Феннер. — Пред’явімо їй докази. Якщо й це не змусить її заговорити, то вже ніщо не зможе.

Бреннан кивнув і дав знак одному з детективів, котрий підійшов до Анни.

— Ходімо, мала. Я маю тобі дещо показати.

Анна тривожно глянула на Бреннана.

— Я хочу бачити свого адвоката! Ви не маєте права тримати мене тут...

— Ходімо ж, і поменше базікай, — повторив детектив.

Анна звелася на ноги і вийшла за детективом. Феннер із Бреннаном переглянулися.

— Не думаю, що вона щось знає, — зауважив Бреннан. — Це тільки трата часу.

— Але спробувати можна, — озвався Феннер, запалюючи сигарету.

Вони чекали.

За десять хвилин двері розчахнулися, і детектив знову привів Анну. Він змушений був підтримувати її, бо обличчя жінки було бліде, мов смерть, а очі розширені від жаху. Вона безсило впала на стілець, закривши обличчя руками.