— Її старий думає так само, — зауважив Феннер, — судячи з того, що він сказав. Їй справді краще було б померти.

Обидва продовжували обговорювати деталі операції. Час спливав. О дванадцятій двадцять один із поліцейських, який відслідковував усі новини, що звучали по радіо, передав Бреннанові чергове повідомлення.

— Знайшли машину Ґріссона: він залишив її у рові, — сказав Бреннан. — Це біля Соснового Пагорба. Схоже, що він потягнув дівчину в ліс.

Бреннан схилився над картою, Феннер приєднався до нього.

— У цій місцевості повсюди ліси — і лише кілька ферм.

Він звернувся до одного зі своїх людей:

— Перевір, чи є телефони на цих фермах. Якщо так, то зателефонуй їхнім власникам і попередь про те, що там може з’явитися Ґріссон.

Поліцейський схопив слухавку і почав виконувати наказ.

За кілька хвилин доповів:

— У Вейтів — а це віддалена ферма — телефону немає. На фермі Хаммонда апарат є.

— Зателефонуй Хаммонду і попередь про небезпеку.

— Чи не могли б ми поїхати туди зараз? — поцікавився Феннер. — Це сидіння на місці діє мені на нерви.

— Там і так зараз не менше двохсот людей, — озвався Бреннан. — Що ми там робитимемо? Але щойно знайдуть Ґріссона, ми туди одразу поїдемо.

Лише близько п’ятої ранку, коли почало сходити сонце, нарешті пролунав довгоочікуваний дзвінок.

Поліцейський на тому кінці лінії поквапно доповів:

— Ґріссона бачили на фермі Вейтів. Десять хвилин тому Вейт помітив Ґріссона, коли той вийшов із клуні по воду. Нема сумнівів, що це справді Ґріссон.

— А як щодо дівчини? — запитав Бреннан, підходячи до телефону. — Дай-но мені слухавку. Це капітан Бреннан. Говоріть.

— Сержант Донег’ю на лінії, — озвався голос. — Дівчини поки що ніде не видно. Ферма оточена з усіх боків — він не прорветься. То нам брати його?

— Зачекайте на мене, — наказав Бреннан. — Стріляйте на ураження, якщо він спробує прорватися, але в іншому випадку не випускайте його з поля зору і дочекайтеся мене. За годину я буду на місці.

Він жбурнув слухавку і наказав черговому:

— Підніміть по тривозі гелікоптер. Я лечу туди.

Він поглянув на Феннера.

— Летиш зі мною?

— Хотів би я подивитися на того, кому вдалося би втримати мене, — озвався Феннер і першим вискочив з кімнати.

Слім різко прокинувся. Його мозок раптом послав йому сигнал тривоги. Слім схопив пістолет і сів, мружачись від блідих променів сонця, котрі пробивалися крізь численні шпарини клуні. Кілька хвилин не міг зрозуміти, де він. Тоді згадав довгу прогулянку в темряві і те, як помітив вогні ферми і як увійшов у клуню, надто втомлений, щоби йти далі. Ніяк не міг змусити міс Блендіш увійти сюди. Дівчина була така виснажена, що заледве пересувала ноги.

З останніх сил він затягнув її на горище і шпурнув на сіно, що вкривало підлогу. Потім захлопнув люк горища, ще й прикрив його соломою.

Заснув він не одразу, і тепер всі кістки його ломило від твердої підлоги. Слім відчував голод і спрагу. Поглянув на годинник: було близько п’ятої ранку. Можливо, їм доведеться пробути тут, на горищі, увесь день. Але треба десь роздобути воду. Він поглянув туди, де спала міс Блендіш. Потім розгріб солому, відчинив люк і швидко зісковзнув драбиною вниз. Тримаючи пістолет у руці, він вийшов надвір і довго розглядав фермерський будинок, який стояв приблизно у п’ятдесяти ярдах від клуні.

Там не було жодних ознак життя. Брудні заяложені завіски прикривали вікна. Кілька хвилин Слім стояв, прислухаючись, і, вирішивши, що всі ще сплять, обережно вийшов на подвір’я.

Старий Вейт із двома синами чергував біля вікна всю ніч, і тепер напружився, уздрівши високу худу фігуру чоловіка в поношеному чорному костюмі, що вислизнув із клуні зі зброєю в руках.

— Це він, — сказав Вейт. — Зателефонуй в поліцію, Гаррі. Поквапся!

Тримаючи в руці відро, Сім прокрався до цистерни з водою, набрав води і поспішив назад до клуні, ще не знаючи, що сигнал тривоги віддано і що поліцейські машини, битком набиті озброєними до зубів копами, вже вирушили до загубленої в лісі ферми.

Піднявши відро на горище, Слім зачинив люк і поставив відро на підлогу. Він був страшенно голодний. От якби йому вдалося роздобути хоч якоїсь їжі! Він випив води і знову ліг.

Втупившись у стелю, він гарячково розмірковував, що робити далі. Тепер уже шкодував, що полишив машину, але вночі це здалося йому доволі розумним рішенням. Зараз уже всі, напевно, шукають його «б’юік». Але та довга п’ятимильна прогулянка довела, що машина йому вкрай потрібна. Мабуть, тут, на фермі, є якесь авто. Цікаво, скільки на фермі людей? Можливо, пізніше вони розійдуться на роботу в поле, і Слімові вдасться викрасти автомобіль. Він заплющив очі. Минали хвилини, повільно спливла година, і поступово Сліма почала охоплювати паніка. Він постійно розмірковував: як то воно — помирати? І що буде з ним, коли він помре? Це було щось, чого він не міг збагнути. Не міг повірити, що просто сконає: щось таки повинно бути далі — але що?

Слім почув, як міс Блендіш поворухнулася, і припинявся на лікті. Дівчина, щось бурмочучи, повільно прокидалася.

Віддалений звук гелікоптера досяг його свідомості, коли він спостерігав за тим, як дівчина розплющує очі.

Вони поглянули одне на одного. Він зауважив, як очі дівчини розширяються і вся вона зіщулюється, закриваючи руками рот.

— І не думай кричати! — гаркнув він, маючи передчуття, що дівчина от-от закричить. — Ти мене чуєш? Мовчи! Я не чіпатиму тебе — лежи спокійно!

Вона знерухоміла, не зводячи з нього очей, а гудіння тим часом ставало все голоснішим; зненацька вертоліт наче завис на клунею.

Слімове серце тенькнуло. Він добре розумів, що це означає. Хлопець схопився на ноги, відсунув убік великий віхоть сіна і відкинув люк. Зупинився, велівши дівчині залишались на місці, а тоді зісковзнув униз, підбіг до дверей клуні і визирнув. І саме вчасно, аби помітити білу армійську зірку на гелікоптері, який робив посадку позаду фермерського будинку.

Слім зрозумів, що його схованку викрито, тому враз звів курок револьвера та зачинив двері клуні на важкий засув. Крізь щілину в дверях він дивився на подвір’я ферми.

Це була далеко не зразкова ферма, а тому на подвір’ї панував безлад. Два старі трактори, якийсь візок із двигуном, а також велика вантажівка захаращували подвір’я. Усе це було непоганим прикриттям для того, хто хотів би наблизитись до клуні.

Раптом Слім побачив полісмена. Чоловік швидко шмигонув від вантажівки до одного з тракторів, і зробив це так блискавично, що Слім не встиг навіть підняти пістолет, але чітко усвідомив, що це кінець. Під прикриттям фермерського будинку Бреннан і Феннер вилізли з гелікоптера. Кремезний, із суворим обличчям сержант та високий лейтенант повітряних сил привітали їх.

— Він більше не полишав сховку, сер, — доповів сержант Донег’ю. — Він у пастці. Ферма оточена. Це — лейтенант Гарді.

Бреннан потис руку лейтенантові.

— Де саме він переховується? — поцікавився Бреннан.

— Сюди, капітане! — покликав Донег’ю.

І вони подалися через поле до фермерського будинку. Бреннан схвально відзначив добре замаскованих поліцейських, які розташувались по периметру подвір’я з рушницями у руках.

— Обережніше, сер, — сказав Донег’ю, зупиняючись біля будинку. Тоді він вислизнув з-за рогу, обійшов будинок та став так, аби бачити двір.

— Він там, — показав Донег’ю на клуню в п’ятдесяти ярдах від будинку.

Бреннан вивчав місцевість. Перші тридцять ярдів були першокласною схованкою, але наступні двадцять — відкритою місциною.

— Як гадаєте, сержанте, у нього є «томпсон»?

— Не знаю, cep!

— Якщо так, то він зможе покласти чимало наших хлопців. Жодних слідів дівчини?

— Жодних, сер.

— Я маю намір поговорити з ним. Дайте сюди гучномовець!

— Буде зроблено, сер!

Озброєні поліцейські відійшли трохи, і за кілька хвилин до поля під’їхала вантажівка з рупором і зупинилася коло них. Бреннан узяв у руки мікрофон.