У Феннера виступив холодний піт на чолі. Виникли ускладнення, яких він не очікував і навіть не уявляв, як впоратися з такою ситуацією.

— А може, нам послати за вашим батьком? — спитав він. — Ви не зможете впоратися з цим самотужки. Пошлімо за ним!

— Ні, — вона заперечно хитнула головою і звела на нього очі. Вони були як два прорізи у білому папері. — Він не в силах допомогти мені: просто страшенно збентежиться та схвилюється. Я мушу впоратися з цим сама, але біда в тому, що мене не вчили боротися з труднощами. У мене ніколи не було потреби долати будь-що. Коли все це сталося зі мною, єдине, що я вміла — це насолоджуватися життям. Гадаю, мені було послане випробування, чи не так? Але замість того, щоби пройти це випробування, я потрапила в пастку. І не впевнена, що зможу викарабкатися з неї. Мені соромно за себе. Я без належної підготовки, характер у мене несформований, і я ні в що не вірю. Дехто міг би впоратись із цим, бо вірить у Бога. Я ж не маю навіть цього, бо вміла лише розважатися.

Дівчина безперестанку стискала і розтискала кулаки, потім підвела обличчя: від її застиглої посмішки Феннерові стало не по собі.

— Можливо, мені справді краще порадитися з лікарем. Може, він щось мені пропише. І тоді, за кілька днів, як ви й казали, я зможу впоратися з усім цим.

Вона відвела погляд і продовжила, наче до себе:

— Бачите, яка я слабка. Мені потрібен хтось, на кого я могла би обпертися — бо на себе не можу. А все це тому, що мене завжди вчили покладатися на інших. Тож це цілковито моя провина: я не звинувачую нікого, крім себе.

— Я все-таки покличу лікаря, — сказав Феннер. — Вам не слід так себе картати. Після всього, що ви пережили, треба, аби вам хтось допоміг — хоч би спочатку. Із вами все буде гаразд. Вам би лише протриматися найближчі кілька днів.

Її посмішка тепер радше нагадувала гримасу.

— Чи не могли б ви поквапитися? — ввічливо нагадала вона. — Мені потрібна допомога лікаря. Він знатиме, що мені вколоти. Якщо я цього не одержу, то не витримаю. Не забувайте, що я сиділа на наркотиках Упродовж кількох місяців!

— Так-так, я покличу лікаря, — пообіцяв Феннер і швидко попрямував до дверей. Відчинивши їх, він вийшов у коридор і гукнув полісмена:

— Агов! Швидко закличте сюди лікаря!

Двері за ним рвучко зачинилися. Він почув, як провернувся ключ у замку.

У паніці він затарабанив у двері, але міс Блендіш не відчиняла. Феннер подався назад і з силою двигонув плечем у двері, однак ті не піддавалися.

Підбігло двоє поліцейських.

— Ламайте двері! — закричав Феннер, відчуваючи, як піт стікає його обличчям. — Швидше!

Коли поліцейські врешті підважили двері плечима і виламали їх, Феннер вловив слабкий завмираючий крик, що лунав неначе здалека.

Внизу, з вулиці, почулися крики людей та скрегіт гальм.

Феннер у відчаї застиг у дверях, безпорадно озираючи порожню кімнату.