Едді роззирнувся довкола. У неохайному номері було порожньо, лише всюди розкиданий жіночий одяг. На спинці стільця висіла знайома жовта сукня. Туалетний столик заставлений косметикою та якимись пляшечками. Вміст великої пудрениці висипаний просто на килим. Переконавшись, що у кімнаті нікого нема і що ніхто не міг тут сховатися, Едді почав послідовно відчиняти шухлядки тумбочки, але й там не знайшов нічого, вартого уваги. Цікаво, куди запропастилася дівчина? Едді вийшов із кімнати, зачинив за собою двері і приєднався до Флінна, котрий чатував на сходах.

— Її там нема.

— Ходімо звідси, — запропонував Флінн.

— Кімната поруч незайнята, — сказав Едді. — Зачекаймо на неї там. Вона може щомиті повернутися.

— А як щодо того типа внизу? Що, коли хтось наткнеться на нього?

— Ото б мене хвилювало, знайде його хтось чи ні, — зронив Едді. — Ходімо.

Вони мовчки підійшли до номера 241, відчинили його та увійшли. Едді залишив двері прочиненими і став біля них, а Флінн розлігся на ліжку.

Спливали хвилини. І вже коли Едді почав було думати, що тут вони лише марнують час, почувся звук, що стривожив його і змусив Флінна скочити з ліжка та підбігти до дверей. Вони зиркнули у шпарину.

Двері якраз навпроти 243-го номера повільно відчинилися. Звідти визирнула жінка й уважно оглянула коридор. Едді відразу її впізнав: це була та сама блондинка, яку він зустрів на вулиці. Ще до того, як він вирішив, що робити далі, жінка вийшла, бігцем подолала кілька метрів і заскочила у номер 243. Вони почули, як прокрутився ключ у замку.

— Це вона? — тихо спитав Флінн, важко дихаючи в потилицю Едді.

— Так.

— Гарна, — зауважив Флінн. — І що вона там робила?

— Не знаю, але хочу з’ясувати. Будь тут, на сходах, — сказав Едді, розчахнувши двері і вийшовши у коридор.

Флінн рушив до сходів.

Едді наблизився до дверей навпроти номера 243. Узявся за ручку і натиснув на неї. Двері піддалися. Едді зазирнув у темряву, прислухався і, нічого не почувши, зайшов у кімнату.

Едді повернув вимикач, і на мить у нього перехопило подих: на підлозі лежав опасистий коротун. Кров витікала із рани на голові — його застрелили. Едді не треба було підходити ближче, аби зрозуміти, що чоловік мертвий.

Ма Ґріссон напружено думала. На її обличчі був вираз, який наче попереджав Дока Вільямса — зараз жінку краще не турбувати. Док розкладав пасьянс і приглядався до Ма, гадаючи, що в неї на думці. За якийсь час тиша почала діяти йому на нерви, і він відклав карти убік.

— Тебе щось непокоїть, Ма? — обережно поцікавився він.

— Займайся краще своїми картами і дай мені спокій, — пробурчала Ма.

Док розпрямив плечі, підвівся і попрямував до вхідних дверей, тоді відчинив їх і визирнув у залиту місячним сяйвом темряву. Запаливши сигарету, сів на верхній сходинці.

Раптом Ма звелася на ноги, ніби щось надумавши, тоді підійшла до шафи і витягла звідти гумовий шланг.

Док почув її рухи й, озирнувшись, побачив, як Ма зі шлангом важко спускається сходами. Док не міг зрозуміти, навіщо він їй.

Ма Ґріссон тим часом пройшла коридором до вітальні, відчинила двері й увійшла. То була невеличка кімнатка із забитим дошками вікном. Меблів негусто: стілець, столик, ліжко і дзеркало на стіні, а ще брудний зачовганий килим на підлозі.

Ма зачинила за собою двері й поглянула на міс Блендіш, котра сиділа на ліжку, злякано дивлячись на жінку. Піжамою дівчині слугувала комбінація. Ма сіла на ліжко біля дівчини — і пружини жалібно скрипнули під вагою її огрядного тіла.

— Я маю тобі щось сказати, — почала Ма. — Тебе колись били такою штукою? — і вона показала дівчині гумовий шланг.

Міс Блендіш заперечно хитнула головою. Вона ще повністю не прокинулася, і цей візит видався їй продовженням жахного сну.

— Це боляче, — мовила стара і вдарила міс Блендіш по коліну. Хоча ковдра і прийняла на себе частину удару, дівчину наче обпекло. Міс Блендіш застигла, а сонний вираз миттю зник з її очей. Дівчина зціпила кулаки, її очі розгнівано зблиснули.

— Більше не смійте до мене торкатися! — сказала вона, задихаючись.

Ма Ґріссон вишкірилася. Крупні білі зуби надали їй хижого виразу і дивним чином зробили схожою на сина.

— А то що ти зробиш?

Ма, схопивши своєю дужою рукою тендітні зап’ястя міс Блендіш, сиділа й усміхалася, дивлячись, як дівчина намагається вивільнитися.

— Не грайся зі мною, — сказала Ма. — Може, я й стара, але сильніша за тебе. Хочу вибити з твоєї голови трохи дуру, а тоді й поговоримо.

Внизу Док, сидячи на сходах, побачив, як Воппі виходить зі свого «б’юіка» і йде до нього.

— Едді ще не повернувся? — поцікавився Воппі.

— Ні, а що сталося?

Воппі проскочив мимо і зайшов у вітальню. Док поплентався за ним. Прихопивши на ходу пляшку, Воппі підніс її на світло, а тоді з огидою швиргонув у куток.

— Невже у цьому домі нема чого випити?

Док підійшов до бару і витяг звідти непочату пляшку.

— Що сталося з Едді? — спитав він, наливши нерозбавленого віскі у дві склянки.

— Не знаю, — озвався Воппі, залпом хильнувши зі склянки. — Ми поїхали в готель, Флінн та Едді зайшли всередину, а я залишився у машині. Я роз’їжджав поблизу, поки не зауважив двох копів. Тоді рушив з місця, об’їхав квартал і повернувся. Згодом почув стрілянину. Почали прибувати копи, тож я звідти й ушився.

— Схоже, що Едді потрапив у халепу.

Воппі знизав плечима і спорожнив склянку.

— Чого мені переживати, нехай сам про себе подбає, — і Воппі замовк, схиливши голову набік. — А це ще що таке?

Док, зціпенівши, глянув на стелю.

— Ніби дівчина кричить.

— Піду гляну нагору, — сказав Воппі, втупившись У Двері.

— Краще не ходи, — озвався Док. — Там Ма.

Якусь мить вони прислухалися до пронизливого крику, потім Воппі, поморщившись, підійшов до радіо й увімкнув його. Звуки джазу заглушили крики згори.

— Щось я стаю м’якосердий, — сказав Воппі, витираючи обличчя носовичком, — але бувають хвилини, коли ця сука діє мені на нерви.

Док осушив свою склянку, потім наповнив її знову.

— Добре, що вона не чує твоїх слів, — сказав він, сідаючи.

А нагорі Ма, важко дихаючи, знову гепнулася на ліжко. Вона бачила, як міс Блендіш скорчилася, як сльози струменіли з очей дівчини, а руки вчепилися у простирадло.

— Тепер, гадаю, ми можемо поговорити, — сказала Ма.

І вона почала говорити. Те, що вона повідала, змусило дівчину забути про біль. Вона витріщилася на стару, не вірячи своїм вухам.

— Ні! — скрикнула дівчина, хапнувши ротом повітря.

А Ма продовжувала говорити.

Міс Блендіш сіла, обіпершись об спинку ліжка, і знову сказала:

— Ні!

— Тобі цього не уникнути, мала ти дурепо! — гаркнула Ма, якій вже терпець урвався. — Ти зробиш те, що я кажу! Якщо ж ні, то я влуплю тебе ще раз!

— Ні!.. Ні!.. Ні!

Ма звелася на ноги і потягнулася за шлангом, та раптом передумала.

— Справді, так я можу зіпсувати твою чудову білу шкіру, — сказала стара, — а це недобре. Є й інші способи. Прикличу до тебе Дока. Мені слід було відразу про це подумати. Так, Док знає, як тебе приборкати.

І вона вийшла з кімнати, а міс Блендіш вткнула голову у подушки та гірко заплакала.

Едді витріщився на тіло Хейні, відчуваючи, як піт спікає його обличчям. Якби зараз сюди ввійшли копи, то у нього було б до біса проблем, подумав Едді. Він швидко оглянув кімнату. Слідів боротьби не видно. Виглядало на те, що хтось просто постукав у двері, Хейні відчинив, і тут його й прикінчили. Судячи з маленької дірки у голові Хейні, його вбили з пістолета 25-го калібру — суто жіночої зброї.

Він торкнувся руки Хейні — вона була ще теплою. Отже, його вбили не більш як півгодини тому.

Едді визирнув у коридор: Флінн усе ще пильнував сходи. Тоді Едді вийшов із номера і, добре подумавши, ретельно витер дверну ручку носовичком. Потім підійшов до дверей 243-го номера і натиснув на клямку. Двері були зачинені, тому він постукав. Флінн через увесь коридор спостерігав за ним. Едді постукав знову. Жодної відповіді. Тоді він приклав вухо до дверей і почув, як відчиняють вікно.