Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Про ресторан-печеру заговорило все місто. Стало модним бути записаним у члени клубу, і Ма продемонструвала свою неабияку кмітливість в управлінні закладом. Вона повідомила через пресу, що кількість членів клубу обмежена — до 300 людей. Плата за членство була 300 доларів. Заявки посипалися миттєво. Якби Ма захотіла, то вже за перший тиждень роботи клубу змогла б отримати не менше п’яти тисяч членів. Аби не спокушатися та опираючись тискові інших членів банди, котрі кричали, що треба брати всіх охочих, Ма обрала триста імен з-поміж усієї маси заявників, ретельно вибираючи лише найвпливовіших та найбагатших людей Канзас-Сіті.

— Так ми набудемо шику, — пояснила вона. — Я знаю, що роблю. Не хочу, аби тут товклася різна шваль, створюючи нам проблеми. Цей заклад стане найкращим у місті — от побачите!

І Флінна, і Воппі налякала велич клубу. Воппі навіть боявся заходити на кухню, де царювали три шеф-кухарі, яких підкупом переманили з найкращих готелів міста. Його мрія стати головним поваром випарувалася при вигляді цих трьох експертів у високих кухарських ковпаках, що чаклували на найсучаснішому обладнанні. Док Вільямс був від клубу у захваті. Він отримував неабияке задоволення, одягаючи смокінг й удаючи з себе гостинного хазяїна за стійкою бару, де вечір за вечором упивався до щасливого забуття.

Едді клуб також подобався. Він завідував гральним залом, поки Флінн наглядав за рестораном. Ма рідко з’являлася на людях. Вона залишалася в своєму кабінеті, займаючись постачанням продуктів, бухгалтерією та розподілом грошей.

Єдиним, хто виявився не при ділі, був Слім. Він і далі никав усюди, брудний та неохайний, у тому самому заяложеному чорному костюмі, який носив уже багато років. Він не брав участі в діяльності клубу, проводячи більшість часу в товаристві міс Блендіш.

Саме Слім наполіг на тому, щоб у міс Блендіш була не лише спальня, але й вітальня. І Ма йому це дозволила. Те, що в їхньому будинку перебуває ця дівчина, непокоїло Ма. Вона добре усвідомлювала всі можливі ризики. Дівчина була єдиним живим свідком того, що це банда Ма Ґріссон вчинила викрадення. Якщо дівчину знайдуть, то всі мрії, усі плани Ма та все їхнє майбутнє розвіються, як дим. Вона дуже сподівалася, що колись-таки міс Блендіш набридне Слімові. І коли це станеться, Ма нарешті її позбудеться.

Коли Феннер із Полою вже збиралися додому, клуб «Парадиз» лише розпочинав роботу.

Мейсі, гардеробниця, безустанку приймала накидки, капелюхи та пальта від відвідувачів, що прибували безперервним потоком.

Мейсі, котру Ма прийняла на роботу через її чудову фігуру, була гарненькою дівчиною — майже підлітком — із невиразними рисами обличчя та волоссям кольору воронового крила. Їй була притаманна поблажливість до допитливих чоловічих рук, а ще вона мала метке око до того, де можна підзаробити. Уніформа Мейсі складалася з яскраво-червоного піджачка, що щільно облягав її форми, та білих атласних шортів. Довгі гарні ноги обтягувало чорне трико, а на голові красувався плаский білий капелюшок, грайливо зсунутий на одне око.

Мейсі мала виконувати водночас дві роботи: наглядати за гардеробом і стежити за тим, аби ніхто чужий не піднімався нагору.

Кілька хвилин вона працювала напружено й швидко, але потім була перерва, коли гості не прибували, тож упродовж кількох хвилин хол пустував.

Мейсі помітила Сліма, який йшов, тримаючи в руках коричневий пакунок. Від Сліма у дівчини мурашки йшли по шкірі. Вона швидко повернулась до нього спиною, вдаючи, ніби поправляє ряд пальт та накидок, — аби лише уникнути Слімового погляду.

Слім піднявся сходами нагору і пішов коридором до номера міс Блендіш. Постояв за дверми, озирнувся, витяг із кишені ключ, відімкнув двері і ввійшов у велику, простору вітальню.

Щоразу, коли Слім заходив у цю кімнату, вона подобалась йому все більше і більше. Він ще ніколи не бачив такої гарної вітальні. Зроблена у сіро-блакитних тонах, обставлена зручними кріслами із сірої шкіри, з блакитним килимом на підлозі та великим телевізором, для Сліма це була найгарніша кімната у світі. Правда, тут бракувало вікон, але навіть Слім усвідомлював, як це небезпечно — тримати дівчину у кімнаті з вікнами.

Слім зайшов у спальню і зупинився на порозі. Ця кімната подобалась йому не менше за попередню. Вона була оздоблена у кремово-рожевих тонах. Велике двоспальне ліжко займало усю кімнату. Різьблене узголів’я було виконане з рожевого дерева. У ногах стояв великий телевізор. Слім обожнював телебачення. Він ніколи не втомлювався спостерігати за рухомими картинками двадцятидюймового екрана. Міс Блендіш сиділа перед туалетним столиком. Вона була в рожевому пеньюарі, який розчахнувся, оголивши її довгі гарні ноги у рожевих шльопанцях. Дівчина байдуже полірувала нігті, ніяк не реагуючи на прихід Сліма.

— Привіт! — сказав Слім. — А в мене для тебе подарунок! — він підійшов ближче. — Ти щаслива, бо мені ніхто ніколи не дарував подарунків.

Міс Блендіш відклала пилочку і склала руки на колінах. Обличчя її мало апатичний, одурманений вираз, який тепер постійно дратував Сліма.

— Він коштував мені чимало грошей, — провадив далі Слім, приглядаючись, чи вона його чує. — Але гроші нічого для мене не значать тепер, коли я можу купити тобі будь-що. Поглянь-но — як гадаєш, що це?

Він підштовхнув згорток до неї, але міс Блендіш його наче й не помітила. Щось бурмочучи, Слім поклав холодну, вогку руку на її плече і боляче вщипнув. Вона не повернулася, лише скривилась і заплющила очі.

— Прокинься ж! — розлючено мовив Слім. — Що з тобою? Ну ж бо, розірви пакунок!

Дівчина зробила кволу спробу розв’язати стрічку. Побачивши, що їй це не вдається, Слім вихопив згорток з її рук.

— Я сам це зроблю — люблю відкривати подарунки! — і він почав розв’язувати вузол на згорткові. — Ти бачила сьогодні Ма?

— Ні, — мляво озвалася міс Блендіш. — Я її не бачила.

— Ти їй не подобаєшся. Вона хоче тебе спекатися. Якби не я, ти давно би вже лежала на дні річки. Сама не розумієш, як тобі добре. У дитинстві я якось бачив, як із річки витягли жінку. Тіло її було роздуте. Один із копів навіть блював, а я — ні. Я хотів як слід роздивитися жінку, але мене відтягли від неї. Волосся в неї було таке ж, як у тебе.

Раптом йому увірвався терпець розв’язувати стрічку, і він просто розірвав пакувальний папір.

— Це картина. Вона гарна. Коли я її побачив, то відразу подумав про тебе.

Усміхаючись, він вивчав маленьку картину, виконану маслом. То була якась мазанина, але намальована яскравими й насиченими кольорами.

— Тобі подобається? — спитав він, жбурнувши картину до міс Блендіш. Та глянула на неї невидющими очима і відвернулася.

Запала тиша, і Слім довго дивився на дівчину. Бували моменти, коли Слім пристрасно бажав, аби дівчина не була такою покірною та безживною. Тепер, після трьох місяців, упродовж яких він виробляв із дівчиною все, що лише здатний був вимислити його збочений розум, її в’яла пасивність почала набридати Слімові. Він волів би відчувати якийсь спротив. Хотів, аби дівчина пручалася — тоді він міг би дати волю своїм садистським нахилам.

— То тобі це не подобається? — вимогливо спитав він, не зводячи з неї очей. — Це коштувало мені купу грошей. Скажи хоч щось, чуєш? Не сиди тут, наче тупий манекен! Кажи хоч щось!

Міс Блендіш, знизавши плечима, встала і пішла до ліжка, а тоді лягла, закривши обличчя руками.

Слім ще раз поглянув на картину — тепер вона стала йому осоружною.

— Це коштувало мені сотню баксів, — злобно сказав він. — Ти думаєш, мені шкода тих грошей? Лише скажи: «Вона мені не подобається», — і я зможу купити тобі щось інше.

Зненацька Слім почав шматувати полотно своїм ножиком, сиплячи прокльонами.

— Тепер її в тебе не буде! — вигукнув він, жбурляючи понівечену картину в куток кімнати. — Щось я до тебе занадто добрий. Треба, щоб ти страждала. Люди, які ніколи не страждали, нічого й не цінують!

Він підвівся і попрямував до ліжка.

— Ти чуєш мене? Ти мусиш страждати!

23
{"b":"847967","o":1}