Слім вирівняв машину і знову натиснув на газ. Авто прорізало пітьму. Не чуючи більше відволікаючого виття сирени, він нарешті зміг подумати, що робити далі.

Тепер він втікач, сказав сам собі Слім. Він розумів, що зараз почнеться справжнє полювання, і дівчина буде для нього серйозним тягарем, але він і на мить не подумав про те, аби її спекатися.

Він поглянув на стрілку рівня бензину в бакові — палива ще багато. Але куди їхати? Він не зміг згадати нікого, хто міг би його прихистити. Слім нахилився і торкнувся плеча міс Блендіш.

— Тепер вилазь, — сказав він. — Усе добре.

Міс Блендіш знову всілася на сидіння поруч із ним, але відсунулася від нього якнайдалі, дивлячись крізь скло на широку дорогу, яка безкрайою стрічечкою вилася попереду. Їй не кололи наркотиків уже впродовж п’ятнадцяти годин, і в голові у неї почало прояснятися. Вона намагалася згадати, що робить тут, у машині, котра шалено мчить невідомо куди. Тьмяно, десь на задвірках її пам’яті, бриніли спогади про маленького смаглявого чоловічка з плямами крові на одязі.

— Вони гнатимуться за нами, — сказав Слім, — й увесь час нас переслідуватимуть. Але нам нікуди йти — ми з тобою будемо разом до кінця.

Міс Блендіш не розуміла, про що він говорить. При звукові його голосу вона відчула знайомий холодок страху.

Слім знизав плечима. Він уже звик до її мовчання, але було би краще, якби вона зараз заговорила і змогла би хоч якось його розрадити. Він добре знав, що копи розставлять на всіх дорогах пости, і їхати автомагістраллю тепер небезпечно. Він муситиме з’їхати на бічну дорогу і загубитись десь у глушині. Якби ж то Ма була з ним — вона би точно знала, що робити.

За кілька миль він знову виїхав на перехрестя, а там з’їхав із головної дороги на бічну і проїхав ще декілька миль, аж поки на дістався польової дороги. Тут він різко завернув і поїхав звивистим, порослим чагарниками та закуреним путівцем, який вів у лісові хащі.

Тепер панувала цілковита темрява, і Слім усвідомив, що страшенно голодний. Проїхавши ще скількись там миль, він побачив попереду вогні ферми. Сповільнив рух і, помітивши відчинені ворота, спрямував свій «б’юік» на вибоїсту дорогу, що вела до будинку.

— Спробую роздобути якусь їжу, — озвався Слім. — А ти чекай у машині, — вологою гарячою рукою він торкнувся зап’ястя міс Блендіш. — Нікуди не тікай, мала! Тепер ми маємо триматися разом. Сиди тихо.

Слім зупинив авто і вийшов. Узявши пістолет, мовчки підійшов до освітленого вікна і зазирнув у нього.

За столом сиділо троє людей: плечистий чоловік років п’ятдесяти у картатій сорочці та синіх джинсах, жінка з худим лицем — вочевидь, його дружина — та світловолоса дівчина років двадцяти — ймовірно, їхня донька. Вони саме вечеряли, і від видовища накритого столу рот Сліма переповнився слиною.

Він підійшов до дверей, тихо торкнувся їх, а потім штовхнув. Двері піддалися.

Троє за столом підвели голови, коли він розчахнув двері. Слім криво посміхнувся, прочитавши страх на їхніх обличчях. Наставив на них зброю, й очі його зловісно зблиснули.

— Сидіть тихо, і я не чіпатиму вас, — пообіцяв він.

Чоловік спробував було підвестися, але тут же сів, побачивши направлений на себе пістолет.

— Я візьму ось це, — сказав Слім, показуючи на залишки пирога на столі. — У тебе є телефон?

Чоловік кивнув у бік апарата, який стояв на столі коло вікна. Слім позадкував до нього.

Поклав пиріг на столик і вирвав телефонний шнур із розетки.

— А тепер розслабтеся, — сказав він. — І забудьте, що взагалі мене бачили.

Він оглянув дівчину. Вона була приблизно такого ж зросту, як і міс Блендіш.

— Ти! — Слім тицьнув у дівчину дулом. — Зніми-но свою сукню. І поквапся!

Дівчина, сполотнівши, поглянула на батька.

— Я зараз котрогось із вас таки застрелю! — гаркнув Слім.

— Роби, що він каже, — сказав батько.

Дівчина підвелася, розстебнула блискавку на сукні і зняла її. Вона так тремтіла, що ледве трималася на ногах.

— Кидай сюди! — звелів Слім.

Дівчина жбурнула йому сукню. Він зловив її і затис під пахвою.

— А тепер заспокойтеся, — озвався Слім. Узяв пиріг і, задкуючи, вийшов у темряву. Дійшовши до «б’юіка», він заліз усередину.

Міс Блендіш відсахнулася, коли він кинув їй на коліна сукню.

— Я дещо маю для тебе, — сказав Слім, обережно кладучи між ними пиріг, а тоді завів машину.

— Одяг буде тобі якраз. Коли від’їдемо подалі, переодягнешся. Не можу бачити тебе в костюмі того виродка.

Він з’їхав з дороги, а тоді зупинив машину. Уважно роззирнувся, але не помітив позаду світла фар чи чогось підозрілого.

— Перекусимо. Пахне апетитно.

Брудними пальцями Слім відщипнув кусок пирога і запхав у рот. Міс Блендіш продовжувала сидіти, відсунувшись від нього.

— Їж-бо вже! — нетерпляче сказав він. — Це справді смачно!

— Ні.

Він знизав плечима, жадібно заковтуючи пиріг. За п’ять хвилин доїв його і викинув порожню тарілку у темряву.

— Отак краще, — сказав він, витираючи масні пальці об штани. — Переодягайся в сукню. Нуж-бо, поквапся!

— Не хочу.

Він схопив її за шию і добряче струсонув.

— Роби, що тобі кажуть! — у його писклявому голосі задзвенів гнів. — Одягайся негайно!

Він виштовхнув її з салону машини, все ще не відпускаючи шиї.

— Чи ти хочеш, аби я зірвав із тебе той одяг?

— Ні.

Він відпустив її.

— Тоді одягайся!

У тьмяному освітленні салону він спостерігав за тим, як вона виборсується із костюма і натягає сукню. Схопивши костюм, Слім пожбурив його на заднє сидіння, тоді штовхнув міс Блендіш на її місце, але вона подалася вперед, підтримуючи голову руками. Її всю трясло — організм прагнув блаженства-забуття, котре давала звична доза наркотику, з яким регулярно приходив Док. Розпливчаті картини, які бриніли десь у підсвідомості впродовж останніх чотирьох місяців, поступово почали набирати чітких обрисів.

Слім тривожно глянув на неї. Він уже зрозумів, що з нею відбувається, — у в’язниці він бачив наркоманів, яким аж дах зносило, коли їм не давали наркотиків. Якби ж то він міг хоч словом перекинутись із Ма! Вона б йому сказала, що треба робити. Але потім тривожна думка заповзла йому в мозок — що сталося із Ма? Чи встигла вона втекти? Чи, може, їх усіх накрили в клубі? Чи не потрапила вона у пастку? Усе своє життя Слім вважав її непохитною і навіть й не думав, що з нею може щось статися.

Курний путівець знову вивів Сліма на бічну дорогу, де вже часом траплялись інші машини. Це його стурбувало. Рух був не такий інтенсивний, але кожного разу, коли минав вантажівку чи легковий автомобіль, він гадав, чи його «б’юіка» не впізнали.

За якийсь час Слім під’їхав до маленької заправки, що стояла на перехресті двох доріг. Скерував авто на запилену дорогу і зупинився. Озирнувся на заправку і побачив чоловіка, котрий сидів в освітленій кімнатці і читав газету. Там повинен бути телефон, подумав Слім. Йому конче треба дізнатися щось про Ма. Але в кого спитати? Він згадав про Літа «Космоса». «Космос» і Едді Шульц були хорошими приятелями. Можливо, Піт щось знає.

— Мені треба зателефонувати, — сказав він міс Блендіш. — Чекай тут, зрозуміла? Просто сиди і чекай.

Вона нерухомо сиділа, нахилившись вперед і затиснувши руками голову. Слім відчував, як сильно вона тремтить, і розумів, що в такому стані вона не те що втекти, а й встати не зможе.

Слім вийшов з машини і, прихопивши з собою револьвер 45-го калібру, швидко попрямував до заправки, а там зайшов у службове приміщення. Чоловік, гладкий і мускулистий, звів на нього очі. На його обличчі застиг подив.

— Хочу скористатись твоїм телефоном, друже, — сказав Слім. — Ти не проти?

Щось у Слімові налякало чоловіка.

— Що ж, будь ласка! — озвався чолов’яга. — Заправлятись будете?

— Ні — лише подзвоню, — і Слім попростував до телефону. — Піди-но трохи прогуляйся, друже!

Чоловік полишив приміщення і підійшов до колонки, неспокійно поглядаючи то через вікно на Сліма, то — з надією — на опустілу дорогу.