Однак у неї була мета: знайти їх і привезти до садиби Червоного Бука. Що було б із ними усіма потім — не мало значення. Можливо, не було б ніякого «потім». Елена відчувала, що втрачає контроль над розумом, і це її злякало. Ця втрата самоконтролю витягнула б на поверхню давні хаотичні спогади, сумніви, страхи.

«Іще одне зусилля», — підбадьорювала сама себе, знову рушаючи вперед крутою, слизькою дорогою. Хотіла було скоротити шлях, пройшовши через ліс напряму, однак від­разу зрозуміла, що то була дурна думка. Різкий сигнал клаксона позаду змусив її підстрибнути від несподіванки. Можливо, то Гектор якимось дивом доїхав до в’їзду на трасу іншою дорогою. Вона з надією озирнулась, однак на неї чекало розчарування: то була не автівка Гектора, а старий позашляховик із заляпаними мулом колесами. Водій махнув їй рукою, запрошуючи всередину. Елена відчинила дверцята і зазирнула до салону, поки серце стискалося від досади.

— Я вам зараз тут усе намочу, — промовила, перш ніж залізти в машину.

— Не турбуйтеся, покладіть оце на сидіння, — незнайомий чоловік подав їй чорний пластиковий мішок для сміття, — нехай і не дуже гарно, та іншого в мене немає.

У салоні стояв якийсь дивний, їдкий сморід. Відчуття тривоги змусило її пошкодувати, що вона погодилася на пропозицію підвезти. Однак вона занадто втомилася, щоб іти далі під зливою. Побачивши, як вона змокла, чоловік увімкнув гаряче повітря на максимум.

— Привіт, я — Ґвідо, — промовив чоловік, назвавши себе. На пальці правиці вона помітила в нього дерев’яну обручку. Вигляд у незнайомця був набурмосений і трохи неохайний.

— Я — Елена, — відповіла вона збентежено, — здається, я заблукала.

— Ой, знаєте, зі мною таке постійно трапляється! У лісі дуже легко заблукати, навіть якщо ти тут часто буваєш.

— Так, але я загубилася на дорозі, яку знаю напам’ять, адже я мешкаю в садибі Червоного Бука. — Вона відразу ж пошкодувала, що повідомила незнайомцеві свою особисту інформацію.

— Ну, сьогодні такі обставини, що можна собі й пробачити, вам не здається?

Чоловік здавався їй симпатичним, можливо, через його умбрійську говірку та скуйовджену шевелюру, яку він, схоже, ніколи не розчісував, і через його великі, порепані руки. Напевно, він багато часу проводив на природі, — можливо, мисливець. Його шкіра була засмаглою і обвітреною, а зелені бездонні очі нагадували лісовий мох. Елена не могла за зовнішністю визначити його вік.

— Вибачте за цікавість... куди ви прямуєте? — запитав він.

— Я і сама не знаю, я повинна була зустрітися із чоловіком та дітьми в Орте, на в’їзді на швидкісну трасу, однак не думаю, що їм вдалося туди дістатись; напевно, вони залишилися на другому березі річки. Я покинула машину посеред дороги, бо через цю зливу дуже злякалася.

— Ви вчинили розумно. Лише я на цьому мулі можу кудись проїхати в таку негоду. Навіть уявити не можу, що зараз твориться там, у долині.

— Отож! А ви куди їдете?

— Я?! Їду, куди вітер несе, а ще — куди заведе нюх мого пса! — вигукнув чоловік.

Сміявся він щиро, від душі. Елена поступово заспокоювалася, віддавшись приємному теплу в салоні машини. Навіть отой різкий сморід вже не здавався їй таким огидним.

— Я мав зустрітися з однією особою там, у селищі, — продовжив розмову Ґвідо, — а потім збирався поїхати до Рима. А тепер куди їхати? Чули новини?

— Слухала десь із годину тому, і вже тоді нагадувало кінець світу.

— Авжеж, це ви точно сказали: кінець світу і є! «Вічне Місто» покрито водою — ніби біблійний потоп або фантастичний роман-катастрофа, із тих, які я читаю звечора, щоб заснути.

— Бо ми не бажаємо помічати того, що відбувається просто у нас перед носом.

Машина повільно просувалася у долину, практично на швидкості пішохода.

— У вас у машині якось незвично пахне, — промовила Елена несміливо, бо не хотіла здатися нечемою.

— Так, ви маєте рацію. Там, у багажнику, у мене мій маленький скарб... мої трюфелі. Цього року через засуху їх вродило зовсім мало, та й ті такі маленькі, що ціни на них підскочили аж до неба. Я якраз збирався до Рима, щоб їх продати. Скажімо, день для цього я вибрав не дуже вдалий.

— Та кому потрібні трюфелі в такій ситуації?! Навряд чи їх можна вважати товарами першої необхідності!

— Ну, я б не закладався. Знаєте, завжди знайдеться хтось такий, кому захочеться здійснити своє найхимерніше бажання. Отримати неможливе — це одна з форм влади.

— Отже, ви — збирач трюфелів?

— Не професіонал, — так зазначено у моїй податковій декларації. Я б швидше назвався поціновувачем лісів.

Елену зацікавив цей чоловік; давно вже їй не доводилося відчувати такого легкого хвилювання на серці. Вона несвідомим порухом руки заправила за вуха волосся.

— На відміну від багатьох моїх колег, — продовжив розповідь Ґвідо, — я терпіти не можу мисливство, не маю зброї, зате в мене є товариш-побратим на прізвисько Орцо. А ще я — ветеринар. Ви любите трюфелі?

— Не дуже, хіба що з яйцем «пашот». Знаєте, що дивно? Якраз зараз я перекладаю науково-популярну книжку про один японський сорт грибів, мацутаке, збирання якого дуже нагадує збирання наших трюфелів.

— Так і є! Іроко аж нетямиться від трюфелів, скуповує їх у мене щоразу; каже, що восени їй так кортить попоїсти мацутаке, що вона б, не задумуючись, полетіла до Японії лише заради того, аби хоч раз ними поласувати. Я якраз збирався заїхати до неї, щоб пригостити.

— Ви, напевно, кепкуєте з мене, правда? — запитала Елена.

— Зовсім ні, — відповів Ґвідо, — я — експерт з лісів та грибів, я ж вам казав!

Елена задумливо дивилася у вікно. Рідко коли в неї виникала можливість поділитися з кимось предметом своєї роботи, своїх перекладів, розповісти про час, проведений за переглядом потрібних документів за темою. І ось тобі — зовсім чужий чоловік, який виник невідомо звідки, здатен підтримати розмову на теми, що зазвичай викликали в оточення хіба що байдуже стенання плечима. Тоді вона насмілилася і розповіла йому зміст книжки про гриби, про спільноту збирачів грибів, про знищені вирубуванням і пожежами ліси, про життя, яке відроджується за іншими критеріями, про вразливість усього живого, про його здатність відновлюватися попри все.

— Головна думка Анни Цин, цієї американської антропологині та експертки з питань антропоцену та глобалізації, полягає в тому, — пояснювала Елена, — що на руїнах капіталізму народяться нові системи розвитку і, як наслідок, — нові моделі життя, нехай навіть бідніші, зате живучіші. Найважливіше — вміти спостерігати за речами під новим кутом зору. Вона, наприклад, стверджує, що гриби завжди мали й надалі матимуть фундаментальну роль у структурі світу, однак про них мало хто знає, тому що вони ховаються під землею і не показуються на очі.

— Знаєте що? Я розумію, про що говорить оця ваша Анна Цин, і, здається, я вже колись чув про неї раніше! — відповів Ґвідо. — А вам слід неодмінно походити зі мною лісами, погуляти; ви дуже здивуєтеся, коли відкриєте для себе багато нового, якщо матимете змогу й бажання уважно спостерігати.

— Я навіть не сумніваюся. Досі мої знання мали суто теоретичний характер, адже я набула їх з літератури. Так завжди було зі мною, ще змалечку, однак, мабуть, зараз настав час нарешті вистромити носа з-за книжок, щоб познайомитися з живою природою! — вигукнула Елена, дорікнувши собі подумки за надмірне завзяття.

Вона відчувала, як усередині прокидається щось дивне, давно забуте. Цей чоловік слухав її по-справжньому, умостивши поряд своє велике неотесане тіло лісоруба, однак розумів і сприймав усе те, про що вона йому говорила.

— Я годинами міг би говорити про ліси, про життя рослин, — признався він, — міг би прочитати цілу лекцію про мохи та лишайники, розповісти про коріння та мікологію, звичайно, і про дерева теж, але мене більше цікавить життя підліска... Та не хочу вам надокучати. Коли закінчиться оця злива, що наробила стільки лиха, я візьму вас із собою. Орцо буде дуже радий з вами познайомитися.