Зоя роздратовано пирхнула.

– Або це якась географічна аномалія.

Юрій тицьнув кістлявим пальцем у мапу.

– Це не лише місце, де Беззоряний віддав своє життя. Це місце древньої сили, саме тут Дарклінґ уперше розірвав світ і створив Зморшку.

– Ти не можеш цього знати, – відмахнулася від нього Зоя.

– Це була моя тема досліджень у Духовній варті. І про все це згадується в текстах.

– Яких текстах? – перепитала дівчина, і Ніколаї замислився, чи не намагається вона, бува, під’юдити ченця.

– «Книга Альоші». «Сікурійські псалми». Ви могли бачити їх ілюстровані версії в «Історії Санктії».

– У дитячій книжечці?

– Це було святе місце, – не вгавав Юрій. – Місце, де яблуневі палі простромили Сан-Фелікса, древнє місце зцілення та славнозвісної сили, куди для очищення приходили чоловіки.

Ніколаї випростався.

– Якого саме очищення?

Юрій розтулив рота і знову стиснув губи.

– Я обмовився…

– Ні, не обмовився, – утрутився Толя. – Він має на увазі обізбаю. Чи не так, ченче?

– Я… я…

– Ненавиджу визнавати, що недостатньо освічений, – озвався Ніколаї. – Людям значно більше до вподоби самостійно про це здогадуватися. Але що таке ця обіз… баба?

– І гадки не маю, – зізналася Зоя.

Женя стенула плечима, і навіть Давід похитав головою.

На королівський подив, відповіла Тамар.

– Обізбая, – сказала вона. – Обряд Спалення Терну. Знаєте, як створили Духовну варту?

– Та це все дитячі казочки, – насупившись, кинула Зоя.

– Можливо, – погодився Толя.

– Ну, то розкажіть мені цю казочку, – попросив Ніколаї.

Тамар схрестила руки.

– Вшануєте нас такою честю, ченче?

Юрій завагався, а тоді сказав:

– Усе почалося з першого короля роду Ланцових – Яромира Рішучого. – Хлопець заплющив очі, голос його став упевненішим, лунав ритмічно. – До його правління землі, що пізніше стали Равкою, були просто розкиданими провінціями під керівництвом сварливих королів, між якими постійно точилися війни. Яромир приборкав їх усіх і об’єднав землі під прапором із подвійним орлом. Проте через невтомні напади Фієрди з півночі й Шу Хану з півдня молоде королівство весь час перебувало у стані війни.

– Звучить знайомо. – Ніколаї ще в дитинстві чув цю казку в школі. У нього завжди серце краялося від думки про те, що Равці постійно доводилося воювати з першого дня свого існування.

– Другої армії ще не існувало, – вів далі Юрій. – Равканські солдати воювали й помирали так само, як усі решта. Однак, як розповідає легенда, Яромир збудував на вершечку гори в Ос Альті вівтар…

– Місце, де потім з’явилася перша королівська капличка, – підказав Толя.

Юрій кивнув.

– Молодий король молився всім Святим, які могли його почути, а наступного дня біля його дверей з’явилася група ченців і запропонувала своє союзництво. Це були незвичайні ченці. На полі бою вони могли перекидатися на звірів. Воювали вони не як люди, а як різноманітні створіння: вовки, дракони, яструби чи ведмеді. Королю доводилося чути легенди про цих ченців, та він майже не вірив у їх існування, аж поки не побачив дива на власні очі.

– Ці дива ніколи не закінчуються, – буркнула Зоя.

– Авжеж, – погодився Юрій, вибалушивши очі, у яких вогнем світилося завзяття. – Ніколи. Ченці погодилися воюватися на боці короля. Вони не просили ні золота, ні земель, а висунули тільки одну вимогу: хтось із них завжди залишатиметься поряд із королем, щоб Равка ніколи не припиняла поклонятися Святим. Ченці увірвалися на поле бою, розкидавши навсібіч ворогів Равки, відтісняючи їх назад і створюючи кордони, які змогли б вистояти приблизно тисячу років. – Голос Юрія гучнішав, хлопець захопився оповіддю, і вся нерішучість зникла. – Але битва тривала так довго, що, коли вона скінчилася й монахам слід було повернутися до людської подоби, їм це не вдалося. Тоді їхній ватажок привів ченців до древнього тернового дерева, і вони влаштували небезпечний ритуал – обізбаю. Ті, хто вижив у ньому, знову стали людьми, а їхній ватажок посів місце поряд із Яромиром. Зрештою, священникові, який обіймав найближчу до короля посаду, стали присвоювати титул Аппарата, а солдати з його оточення стали Духовною вартою.

– Дехто запевняє, що члени першої Духовної варти були гришами, – зауважив Толя.

Тамар доторкнулася пальцями до акулячого зуба на шиї.

– Згідно з цією версією, тварини, на яких вони обернулися, стали першими підсилювачами. Їхні душі додали ченцям сили.

Ніколаї уважно подивився на Юрія. Жодного сумніву, ця історія була дивною, і, найімовірніше, вигадок у ній було більше, ніж правди. Однак…

– Цей обряд для очищення людини від звіра. Як саме він діє?

Юрій поправив окуляри на переніссі і єдиним рухом стер з обличчя вираз упевненого вченого.

– Достеменно не знаю. Тексти… суперечать один одному.

– Справжнім заколотником тебе складно назвати, чи не так, Юрію?

Чернечі вуста вигнулися в усмішці.

– Підозрюю, що так.

– Однак ти опинився біля моїх воріт, називав мене зрадником і злодієм. – Юрієві принаймні не забракло вихованості, щоб зіщулитися. – Що тебе сюди привело?

– Святі. Я вірю в це.

Ніколаї щодо цього сумнівався.

– Розкажи мені про цей обряд.

– Чому? – запитав Юрій, насупившись.

– Я король. Мені хочеться розваг.

Чернець посмикав миршаву борідку.

– Подробиць я не знаю. Тексти наводять суперечливу інформацію, а в мене… у мене більше немає дозволу…

– Ти маєш на увазі релігійні тексти, правда? – перепитав Ніколаї. – З бібліотеки Духовної варти. А в тебе більше немає туди доступу.

– Ні.

Біль у хлопцевому голосі відчувався майже фізично. Король подумав, що розуміє його. Колись слова були єдиним прихистком, де йому вдавалося знайти розраду. Жодній книжці ніколи не забракло для нього терпіння, і вони не наказували хлопчикові сидіти тихенько. Коли його репетитори розпачливо змахували руками, бібліотека навчала Ніколаї військової історії, стратегії, хімії, астрономії. Кожен книжковий корінець ставав відчиненими дверима, які шепотіли: «Заходь, заходь. Ось землі, яких тобі раніше не доводилося бачити. Ось місце, де ти зможеш заховатися, якщо злякаєшся, погратися, якщо занудьгуєш, відпочити, якщо світ здаватиметься тобі ворожим». Ця розрада була знайома Юрієві. Колись він був ученим. І, напевно, мріяв знову ним стати.

Ніколаї підвівся.

– Дякую, Юрію. Ти нам неабияк допоміг.

Чернець повільно встав.

– Справді? То чи не могли б ви приєднатися до наших вимог, ваша величносте? Аппаратові не вдасться не зважати на думку короля. Якби ви могли звернутися до нього з…

– Я подумаю про це, Юрію. Ти цікаво аргументував свою думку. А зараз я б хотів, щоб тебе відвели назад, до твоїх покоїв.

– То я досі залишаюся бранцем?

– Ти бажаний гість, і мені не хочеться, щоб ти заблукав. Напевно, я можу дати тобі щось почитати.

Юрій закляк, наче не повірив власним вухам.

– Мої… книжки?

– Імовірно.

– Це було б… Ні, я мушу повертатися до своїх побратимів-вірян під міські стіни. Ви не можете утримувати…

– І ти повернешся. Однак нам доведеться попросити тебе насолодитися нашою гостинністю трохи довше. Поки ми оцінимо переваги твоєї справи.

Чернець задер підборіддя.

– Заради Беззоряного я готовий чекати цілу вічність. Але не грайтеся зі мною, ваша величносте. Я прийшов до столиці не для того, щоб виставлятися на посміховисько чи гаяти час на якийсь шахер-махер.

– Гаятимеш лише шахер, – заспокоїв Ніколаї. – Махером я востаннє бавився ще в юності.

Зоя закотила очі, а Толя підштовхнув ченця до дверей, де передав його до рук двох вартових із Палацу.

Коли Юрій пішов, Ніколаї підвівся, щоб детальніше роздивитися шпильки на мапі. Без ченця тиша в кімнаті здавалася важкою, наче до приміщення зайшов хтось інший, хтось старий і безіменний.

– Цей хлопчина несповна розуму, – підсумувала Зоя.

– Він вірянин, – нагадав Толя. – А це не одне й те саме.