– Я… пробачте мені. Я не хотів нікого образити.

Женя повільно підвелася, і навколо запала тиша.

– Скільки тобі років, Юрію?

– Вісімнадцять, моя соверенна.

– Я була на рік старшою, коли Дарклінґ наслав на мене своїх потвор – чудовиськ, породжених силою, від якої ти в такому захваті. Вони були спраглі до людської плоті. Дарклінґові довелося змусити їх зупинитися.

– Отже, він був не такий аж жорстокий…

Женя підвела руку, і Ніколаї із задоволенням помітив, що чернець прикусив язика.

– Дарклінґ не хотів мене вбити. Він хотів, щоб я жила – ось так.

– От і дурень, – тихо озвався король, – дозволити такому солдату вижити.

Женя ледь помітно кивнула.

– Добре подумай, перш ніж уживати слово «благословення», ченче. – Дівчина сіла, склавши руки. – Кажи далі.

– Стривайте, – втрутився Давід, заклавши пальцем сторінку в книжці, яку читав. – Як, кажеш, тебе звуть?

– Юрій Веденен, мій соверенний.

– Юрію Веденене, якщо ти ще раз засмутиш мою дружину, я вб’ю тебе на тому ж місці.

Чернець проковтнув клубок у горлі.

– Так, мій суверенний.

– Ой, Давіде, – зраділа Женя, беручи його за руку, – ти ще ніколи нікому не погрожував убивством через мене.

– Справді? – неуважно пробурмотів хлопець, поцілував її в кісточки пальців і повернувся до книжки.

– Я… пробачте мені, я приголомшений. – Юрій сів, а тоді знову схопився на ноги, наче нічого не міг із собою вдіяти. – Подумати лишень, я опинився в кімнатах, власноруч зведених Беззоряним. – Хлопець торкнувся пальцем чорних швів, що позначали на мапі Тіньову Зморшку. – Я… я не міг навіть сподіватися на таку знаменну подію. Це волова шкіра?

– Здається, оленяча, – відповів Ніколаї.

– Надзвичайно!

– Зажди, – примружила очі, Зоя. – Ти сказав, що ці кімнати власноруч звів Беззоряний, а не його предки.

Юрій відвернувся від мапи із самовдоволеною посмішкою.

– Так, сказав. Мені відомо, що існував лише один Дарклінґ, лише один неймовірно могутній чоловік, який безліч разів інсценував власну смерть. Це був запобіжний захід, щоб захиститися від недоумків, котрі могли злякатися його надзвичайної сили та тривалого життя.

– І як ти дійшов до такої теорії? – поцікавився Ніколаї.

Юрій кліпнув.

– Це не теорія. Мені це відомо. Дарклінґ являвся мені й розповів усе це.

Зоїні брови поповзли вгору, а Ніколаї ледве стримався, щоб не закотити очі. Натомість він з’єднав кінчики пальців і сказав:

– Розумію.

Та Юрій лише розплився в іще ширшій усмішці.

– Я знаю, ви вважаєте мене божевільним, але я був свідком див.

Саме тому Ніколаї його сюди і привів.

– Учора ти казав щось про Еру Святих. Що саме ти мав на увазі?

– А як іще пояснити дива, що відбуваються по всій Равці?

– Починається, – пробурмотіла Зоя.

– Ми чули кілька історій, – люб’язно озвався король. – Але кожен із цих випадків має цілком раціональне пояснення. Нам випало жити у складні часи, тож не дивно, що люди шукають див.

На його подив, юний чернець сів за стіл і схилився над ним із серйозним обличчям.

– Ваша величносте, я знаю, що ви не релігійна людина. Проте народ вірить, що ці події не просто явища, які ми не в змозі пояснити. Люди вірять, що це діяння Святих.

– Це діяння гришників, – заперечила Зоя. – А може, шуанців. Чи навіть твого любого друга Аппарата.

– Ах, – відмахнувся Юрій, – декотрі люди вірять, що всі древні дива були діяннями гришників.

– Тоді називатимемо це Малою Наукою, і годі вже всіх цих забобонів.

– Невже так буде легше прийняти божественне втручання? – запитав Юрій, зблиснувши скельцями окулярів. – Якщо я називатиму ці діяння «створенням у серці світу», це якось допоможе? Я теж вивчав теорію Гриші.

У Зоїному погляді заклякла крига.

– Я тут не для того, щоб улаштовувати теологічні диспути з якоюсь жердиною.

Юрій відкинувся на стільці, прибравши блаженного виразу.

– Святі повертаються до Равки. І з ними прийде Беззоряний.

– Дарклінґ помер, – нагадала Женя, і від королівського погляду не сховалося те, як побіліли кісточки її зчеплених рук. – Я бачила, як горіло його тіло.

Юрій знервовано глипнув на Давіда і сказав:

– Дехто вірить, що Дарклінґ не загинув у Тінистій Зморшці та просто чекає нагоди повернутися.

– Я теж там була, ченче, – утрутилася Зоя. – Я бачила, як він перетворився на попіл у полум’ї погребального вогнища, розкладеного Пекельниками.

Юрій на мить страдницьки заплющив очі.

– Так. Авжеж. Це була мученицька смерть, що знищила його тлінне тіло. Однак Дарклінґова сила була надзвичайною, древньою. Вона могла зникнути, а може, і досі живе в нашому світі разом із його душею.

Зоя стиснула губи й міцно обхопила себе руками, немов намагаючись відігнати холод.

Ніколаї не сподобалося почуте. Якісь залишки тієї древньої сили досі ховалися в його власному тілі, й, судячи з подій минулої ночі, вона щодня прибувала.

– Гадаєш, усі ці поодинокі події, буцімто дива, насправді пов’язані з Дарклінґом? – перепитав він.

– Ні! – вигукнув чернець. Він іще дужче нахилився вперед. Здавалося, його підборіддя ось-ось ляже на стіл. – Я знаю, що вони пов’язані. – Хлопець підвівся й показав на мапу, що висіла позаду них. – Якщо дозволите.

Він роззирнувся, глипнувши праворуч і ліворуч, ряса затріпотіла, наче крильця сполоханої пташки.

– Оце такі в Дарклінґа прислужники? – прошепотіла Зоя. – Якби ми не спалили його тіло, він би перевернувся в могилі.

– Ага! – вигукнув Юрій, знайшовши невеличкі полотняні прапорці, які можна було пришпилити до шкіри. Мапи були помережані крихітними дірочками в тих місцях, де колишні командири планували провести військові кампанії.

– Землетрус у Раєвості, статуя в Цемні, дах із ладану в Аркеську, стіни, що криваво замироточили в Удові, троянди в Адені. – Перелічуючи по черзі так звані дива, хлопець позначав прапорцем місце на мапі. Потім відступив на крок. – Почалося все тут, далеко від узбереж, гір і кордонів, але дива трапляються дедалі частіше й наближаються до…

– Зморшки, – закінчив його думку Ніколаї.

Візерунок був чіткий: яскравий, мов зірка, вибух з епіцентром у мертвому Неморі.

– Святі, – видихнула Зоя.

– Саме там… – почала була Женя.

– Так, – урвав її Ніколаї, хай навіть не надто чітко пам’ятав останню битву.

У нього всередині тоді вже оселилося чудовисько, і доводилося змагатися з ним за контроль над свідомістю. Удавалося це значно частіше, ніж тепер. Навіть у зміненому стані хлопцеві виходило надовго повертати собі здоровий глузд і шукати Аліниної допомоги. Під час останньої сутички він навіть спробував допомогти своїм військам.

Ті місця, де траплялися дива, скупчилися навколо центральної точки, місця, де колись лежала Зморшка, де Дарклінґ улаштував собі останню трибуну, де він віч-на-віч зустрівся з Аліною Старковою і загинув від її руки. Перемога. Принаймні тоді так здавалося – країну об’єднала можливість примирення, і Ніколаї несподівано й без болю позбувся демона, який щосили намагався опанувати його.

Король вірив, що темрява в нього всередині зникла в мить Дарклінґової смерті. Він вірив, що війна скінчилася.

А тепер чудовисько знову повстало, намагаючись керувати ним. Невже демон весь час був усередині, непокоїв його вві сні та незмінно складав компанію, чекаючи своєї миті? Чи його щось розбудило?

Ніколаї подивився на шпильки, що розбігалися навсібіч мапою. Невже вони справді складалися у візерунок, чи Юрій лише бачив бажане? А може, цей буцімто простодушний фанатик веде якусь підступнішу гру?

– Пробач мені, Юрію, – озвався король, – але ти прагнеш, щоб равканська церква визнала Дарклінґа Святим. Тож у тебе безліч причин пов’язувати ці явища з Беззоряним.

– У мене немає підстав брехати, – заперечив чернець. – Кілька днів тому в Зморшці з’явився знак – озерце з чорного каміння, затемнене сонце.