– Розішліть запрошення, – наказав він. – Нехай розпочнеться видатний королівський роман.

***

Решта дня минула за зустрічами з міністрами, кресленням доріг та акведуків, яких вони не могли собі дозволити, написанням листів до Керчу з проханнями подовжити термін позички та відповідями на старі листи всім, починаючи з маршала-губернатора Мандрівного острова до адміралів їхнього власного флоту, які просили кошти на ремонт равканських суден. Усе це вимагало зосередженості, тактовності й безмежної терплячості, проте жодне з цих завдань не було таким дошкульним, як пошуки королеви. Урешті-решт настав вечір, і Ніколаї був змушений віч-на-віч зустрітися з Зоєю та її армією потенційних наречених.

Ніколаї та його генерал працювали на самоті в королівській вітальні, а в кахляній грубці потріскував вогонь. Кімната досі носила відбиток його батька: золотий двоголовий орел, густі килими, завіси з такої важкої парчі, що здавалося, наче їх можна розплавити й викарбувати з них монети.

Зоїн список тягнувся нескінченно, ім’я за ім’ям, дівчина за дівчиною – просто тобі якийсь марш спраглих до заміжжя дівиць.

– Пошук наречених має стати прикриттям для наших зустрічей з керчинцями й земені, – нагадав король. – Може, зробимо з нього дебютний гамбіт – нехай це буде підготовка до заручин, а не самі заручини?

Зоя розгладила папери перед собою.

– Уб’ємо двох зайців, ваша величносте. Це питання ефективності. І очікування. Тобі потрібна наречена, а ти поки що завидний жених.

– Поки що?

– Ти досі молодий. І ще маєш усі зуби. А равканську армію поки що не зрівняли з землею. Нерішучість не пасує королю. Це на тебе не схоже.

Так, це не було на нього схоже.

Ніколаї чудово ухвалював рішення. Він насолоджувався ними. Наче розчищав у лісі бурелом, аж тут побачив перед собою широку дорогу. Та коли хлопець думав про вибір дружини, гілля навколо густішало, а він усвідомлював, що мріє, щоб його залишили самого в темряві. Ну, може, не зовсім самого. Йому неабияк подобався спокійний затишок цієї кімнати, тепло вогню й незламна гарпія, яка сиділа навпроти.

Зоя ляснула папірчиком, який тримала в руках, привертаючи його увагу.

– Принцеса Егрі Кір-Табан.

– Друга в черзі на шуанський трон, еге ж?

– Так, і одна з найідеальніших кандидаток. Вона молода, приваблива і страшенно популярна серед свого народу. Дуже талановито грає на хатуурі.

– Дванадцяти- чи вісімнадцятиструнному?

– Яке це має значення?

– Потрібно ж мати якісь критерії відбору, Назяленскі. Ти впевнена, що шуанці відправлять саме її?

– Ми надішлемо запрошення королівській родині. Та, зважаючи на те, як люди обожнюють принцесу Егрі, думаю, старша сестра залюбки випхає її подалі з країни. А якщо вони відправлять когось із молодших сестер… – Дівчина стенула плечима. – …це підкаже нам, що міцний союз їх не цікавить. Утім, шуанська наречена звільнить нас від залежності від золота Керчу.

– І як ти гадаєш, як довго Равка залишатиметься незалежною після такого шлюбу? Ми мало не запрошення для них напишемо.

– Ідеального вибору немає, – погодилася Зоя.

– Хто наступна?

Дівчина зітхнула й простягнула йому наступне досьє.

– Ельке Марі Сміт.

Ніколаї глипнув на документи.

– Та їй щойно шістнадцять виповнилося!

– Вона походить із однієї з найвпливовіших родин Керчу. До того ж Аліна була не набагато старшою, коли ти через неї викинув псу під хвіст родинний смарагд Ланцових.

– Мені тоді було стільки ж.

Думки про Аліну незмінно завдавали пекучого болю. Ніколаї знав, що повівся як дурень, зробивши їй пропозицію. Але тоді йому більше потрібен був друг, ніж політичний союзник. Принаймні так здавалося.

Зоя відкинулася на стільці й уважно подивилася на хлопця.

– Тільки не кажи, що досі оплакуєш втрату нашої маленької Сонячної Святої?

Звичайно, оплакує. Аліна подобалася йому, мабуть, він навіть закохався. І, напевно, якась нахабна частина його зовсім не сумнівалася, що дівчина відповість згодою. Зрештою, він був король – і непоганий танцюрист. Але вона знала Дарклінґа краще за всіх. Мабуть, відчула, що саме гноїться в Ніколаї всередині. Минали роки, та її відмова досі його мучила.

– Ніколи не вмів нормально тужити, – пожалівся хлопець. – Утім, мені дуже подобається демонструвати власний профіль, зажурено визираючи з вікна.

– Батьки Ельке Марі Сміт однаково видадуть її заміж, напевно, за якогось крамаря. Переконана, король їй більше припаде до смаку.

– Ні. Наступна?

– Наташа Берітрова, – оголосила Зоя.

– Баронеса Берітрова?

Дівчина уважно подивилася на аркуш.

– Саме так.

– Їй п’ятдесят.

– Вона дуже заможна вдова із землями неподалік від Кар’єви, у будь-якій південній кампанії це може бути стратегічно важливою позицією.

– Ні, Зоє.

Назяленскі закотила очі, але взяла інший аркуш.

– Ліннея Оп’єр.

– Ні.

– Ох, заради всіх Святих та їхніх мук, Ніколаї. Ти вже просто капризуєш. Їй двадцять три, її всі вважають красунею, характер спокійний, а ще талант до математики…

Ніколаї пальцем скинув із манжета порошинку.

– Від зведеної сестри я не міг чекати меншого.

Зоя завмерла. Вона сяяла у своїй кефті, наче ікона, а світло від вогню створювало навколо дівочої голови німб. Ніколаї міг присягнутися, що ще не бачив жінки, якій би синій колір личив більше, ніж їй.

– То, виходить, це правда?

– Як і будь-яка історія, – ухильно відповів Ніколаї. Плітки про те, що він байстрюк, ширилися ще до його народження, і хлопець докладав усіх зусиль, щоб змиритися з цим. Та правду про батьків розповів лише одній людині – Аліні Старковій. То чому ж тепер він звіряється Зої? Дізнавшись про все, Аліна взялася заспокоювати його, переконувати, що він однаково стане чудовим королем. Від Зої такої люб’язності чекати не слід. Утім, він однаково висунув горішню шухляду стола й вийняв мініатюру, яка дісталася йому від матері. Вона віддала її перед тим, як хлопця відправили у вигнання, і розповіла, що його справжній батько – фієрданський корабельний магнат, який колись був посланцем у Ґранд-Палаці.

– Усі Святі, – видихнула Зоя, подивившись на портрет. – Схожість…

– Приголомшлива. Я знаю. – Лише очі були інакші – крихітні цяточки блакитного, а не горіхового кольору. Ну і, звичайно, борода. Проте дивитися на мініатюру було те саме, що зазирнути в майбутнє, побачити Ніколаї, котрий став трохи старшим, трохи похмурішим і міг похизуватися зморшками в кутиках очей.

Дівчина кинула портрет у вогонь.

– Зоє! – вигукнув хлопець і кинувся до камінної решітки.

– Що ти за дурень такий? – кинула вона.

Король простягнув руку, та язики полум’я зметнулися вгору, і він відсахнувся; побачивши, як зайнялося крихітне полотно в рамці, хлопець розлютився.

Він рвучко розвернувся до дівчини.

– Ти забуваєшся.

– Цей портрет був як заряджений пістоль, націлений тобі в серце. – Вона тицьнула Ніколаї пальцем у груди. – У серце Равки. І заради чого ти ладен був ризикувати? Заради дурнуватих сентиментів?

Він схопив її за руку, перш ніж Зоя встигла тицьнути ще раз.

– Я не один із твоїх хлопчисьок, з якими можна гратися й виховувати. Я твій король.

Зоїні блакитні очі спалахнули. Підборіддя задерлося, немов кажучи: «Що таке смертний король для королеви, котра вміє заклинати бурю?»

– Ти мій король. І я хочу, щоб ти залишився моїм королем. Навіть якщо ти занадто недоумкуватий, щоб захистити своє право на трон.

Можливо, її правда, але він не збирався цього слухати.

– Ти не мала права.

– Я присяглася захищати тебе. Захищати це королівство. Я мала цілковите право. – Вона висмикнула руку з його долоні. – А що, як Маґнус Оп’єр приїде до Палацу? Або його разом із тобою запросять на якийсь бенкет у Керчі? Людям достатньо буде глипнути на вас, аби…

– Вони однаково знають, – відповів Ніколаї, відчувши, як його раптово накрила втома. – Чи здогадуються. Адже шепотілися ще до мого народження.