– Виходить, вони знали за гіпнотизм?

– Безперечно! Вони використовували його для безвільних зубних операцій і таке інше... Ця синя штука надзвичайно смачна. Що воно таке?

– Не маю й тями, – відказав Меріс, – але згоден, що дуже смачна. Беріть ще.

Гіпнотизер ще раз похвалив страву і під час короткої паузи знову зробив їй належну оцінку.

– Розмова про ці історичні романи, – заговорив Меріс робленим недбалим тоном, – нагадала мені... гм... гм... про те, що я мав на увазі, коли просив вас... коли я висловив бажання побачитися з вами... – він спинився і перевів дух.

Гіпнотизер, не перестаючи їсти, уважно глянув на нього.

– Справа в тому, – вів далі Меріс, – що в мене... факт той, що в мене є дочка. Я, бачте, дав їй, е... найкраще виховання. Вчителі... не було такого більш-менш видатного лектора на світі, що до нього вона б не мала телефонного проводу... Танки, вміння триматись і поводитися, мистецтво, розмови, філософія, художня критика... і все таке, – він зробив широкий рух рукою. – Я збирався видати її заміж за одного свого доброго приятеля, Біндона зі Світляного Товариства... знаєте, такий собі звичайний, невисокий на зріст чоловік, правду кажучи, де в чому не зовсім приємний, але загалом чудовий чолов’яга... чудовий.

– Так, – сказав гіпнотизер. – Що ж далі? Скільки їй років?

– Вісімнадцять.

– Небезпечний вік... ну?

– Бачте, вона, здається, занадто захопилася історичними романами... занадто... до такої міри, що навіть свою філософію занедбала. Запаморочила собі голову нісенітними думками про вояків, що билися з отими, як то їх? – з етрусками, чи що?

– З єгиптянами.

– Еге, мабуть з ними. Знаєте, вони воювали мечами, револьверами, всякою такою зброєю, – вічне проливання крови, – жах який! І ще набралася вона думок про молодих хлопців на міноносках, що висаджували в повітря... еспанців, скільки я пригадую, та про всяких одчайдушних авантурників, і кінець-кінцем переконала себе, що може віддатися, тільки покохавши, і що бідолаха Біндон...

– Мені траплялися такі випадки, – зауважив гіпнотизер. – А хто ж другий юнак?

– Не знаю, як його й відповісти, – сказав Меріс із виразом спокійної покори. – Він, – йому з сорому притишився голос, – він простий службовець на одній з платформ, де пристають паризькі аероплани. Він, як то говориться в романах, гарний на вроду, дуже молодий і дуже ексцентричний. Захоплюється старовиною, вміє читати й писати. Моя дочка теж уміє. І замість розмовляти телефоном, подібно до всіх розумних людей, вони пишуть і передають одно одному... як то воно...

– Записочки?

– Ні, не записочки... Ага, поеми, от що.

Гіпнотизер підвів брови.

– А як вона спізналася з ним?

– Випадково. Вона приїхала з Парижу і, виходячи з аероплана, спіткнулась і впала йому на руки. Досить було одної тієї хвилини, щоб сталося лихо.

– Так, так... Це все?

– Усе. Звісно, все. Справу треба припинити зразу. Саме про це я й хотів порадитись з вами. Що треба зробити і що можна зробити? Я не гіпнотизер, і мої знання дуже обмежені. Але ви...

– Гіпнотизм – не чародійство, – зауважив чоловік у зеленому, поклавши обидві руки на стіл.

– Правда, це так, а все ж...

– Людей не можна гіпнотизувати без їхньої на те згоди. Коли їй стало сили волі відмовитись від одруження з Біндоном, то, певно, стане й на те, щоб не дозволити гіпнотизувати себе. Та коли б пощастило загіпнотизувати її, – однаково, хто б це зробив, – усе було б гаразд.

– А ви б могли?

– Звичайно. Аби лише вона далася загіпнотизувати, а тоді ми зможемо навіяти їй, що вона мусить одружитися з Біндоном, що це її неминуча доля, або що той молодик – мерзенний, і що самий вигляд його повинен викликати в неї огиду, чи щось подібне. Або ж, якщо ми спроможемось усипити її міцніше, то зможемо навіяти їй, щоб вона навіть зовсім забула його.

– Оце було б найкраще.

– Але вся справа в тому, як її загіпнотизувати. Певна річ, ви сами в жодному разі не повинні пропонувати їй цього. Нема сумніву, вона й так уже не вірить вам у цій справі.

Гіпнотизер спустив голову на руку і задумався.

– Дуже воно прикро, що людина не може розпоряджатися своєю рідною дочкою, – похмуро вимовив Меріс.

– Дайте мені ім’я та адресу панночки і розкажіть усе якнайдокладніше. До речі, чи не йдеться тут про гроші?

Меріс з хвилину вагався.

– Справді, є певна сума... і навіть чимала, – в акціях Товариства Шляхів. Її залишила дівчині мати. Саме через це найбільше й досадно.

– Розумію, – сказав гіпнотизер і вів далі допит.

Розмова затяглася надовго.

А тим часом Елізабета Меріс, як вона вимовляла, своє ім’я, або Єлисавета Морріс, як вимовив би її предок з дев’ятнадцятого століття, сиділа собі в затишній дожидальні під тією платформою, де приставали паризькі літаки. Поруч дівчини сидів її стрункий вродливий коханий і читав їй свою поему. Він написав її, вартуючи на станції. Коли юнак скінчив, обоє деякий час мовчали. І от, немов їм на розвагу, з’явився на небі і почав спускатися великий аероплан, що повертався того ранку з Америки.

Спочатку він був наче маленька, довгаста, ледве помітна у височині, серед пір’ястих хмар, блакитна плямка. Вона швидко ширшала, щораз робилася біліша, і незабаром уже можна було розглядіти ряди вітрил, кожне кількасот футів завдовжки, потім вузький корпус, що вони підтримували, і нарешті сидіння для пасажирів, – неначе довгу лінію цяток. Літак спускавсь, а закоханим здавалося, що він здіймається вгору. Тінь від його наближалася до них, стрибаючи по дахах міських будинків. Почувся свист завихреного повітря і пронизливий, дедалі гучніший гудок, що сповіщав про прибуття машини. І враз зойк сирени знизився на дві октави, аероплан промчав і спустився, і небо над головою знов стало чисте і ясне. Дівчина глянула ніжними очима на Дентона, що сидів поруч.

Він заговорив до неї тією особливою мовою, що складається з самих здрібнілих та пестливих слів, якою, здавалось їм, тільки вони і вміли говорити, хоч цією мовою споконвіку розмовляли всі закохані. Він говорив їй про те, як колись, такого ж ранку, вони теж здіймуться в небо, перемігши всі завади на своєму шляху, і полетять в сонячне Місто Насолоди, туди, в далеку Японію, на край світу....

Вона любила слухати його мрії, але їй страшно було знятись і полинути, і на всі його благання, щоб якнайшвидше настав той ранок, вона відповідала: «Згодом, мій любий, нехай но!»

І після того повітря розітнув пронизливий свист. Дентонові треба було вертатись до своїх обов’язків на платформі. Вони розлучилися так, як розлучаються всі закохані з давнього давна. Вона пройшла коридором до ліфту, спустилася вниз і вийшла на одну з тодішніх лондонських вулиць, покриту скляною покрівлею для захисту від негоди і повну платформ, що безупинно рухались в усіх напрямках. На одній з тих платформ вона доїхала до свого приміщенні в Жіночому Готелі. Телефон сполучав його з усіма найкращими лекторами цілого світу, але в серці в дівчини ще сяяло сонце літальної станції, і проти того сяєва мудрість найкращих лекторів здавалася їй зовсім нерозумною.

Полудень вона перебула в гімнастичній залі, а тоді пообідала в товаристві з двома своїми подругами та їхньою спільною компаньйонкою: в заможних класах ще зберігся звичай брати даму-компаньйонку до безматірних дівчат. Компаньйонка тієї днини мала гостя, чоловіка в жовто-зеленому вбранні, з блідим обличчям і виразними очима. Він говорив дивовижні речі, між іншим вихваляв нещодавно виданий історичний роман дуже популярного тогочасного белетриста. Звичайно, сюжет роману взято з давніх часів, з доби королеви Вікторії. Опріч інших цікавих новозаведень автор, наслідуючи старовинні книжки, дав окремий заголовок кожному розділові, наприклад: «Як візники з Пімліко{5} затримали омнібуси з Вікторії{6} та про великий побій у дворі Палацу», або: «Як вбито на Піккаділлі{7} полісмена, коли той виконував свої обов’язки».