Добродій у жовто-зеленому особливо хвалив це новозаведення.

– Ці енергійні заголовки чудові, – сказав він. – Досить глянути на них, щоб зразу уявити собі ту химерну, буйну добу, коли люди на брудних вулицях натикались на тварин, і за кожним ріжком чигала смерть. Отоді було справді життя! Яким безмежним, яким дивним, мабуть, здавався тоді світ! Були навіть цілі країни ще зовсім недосліджені. За наших часів ніяких див уже не існує, ми провадимо таке розмірене і налагоджене життя, що мужність, сила, вірність, усі шляхетні пристрасті людства, здається, зникають зо світу.

Він говорив без упину в такому дусі, щораз більше захоплюючи дівчат, аж нарешті їх життя у величезному заплутаному Лондоні двадцять другого століття, черговане з повітряними екскурсіями в усі частини земної кулі, почало здаватися їм нудним і одноманітним проти багатобарвного минулого.

Елізабета спочатку зовсім не брала участи в розмові, та потроху ця тема зацікавила і її, і вона соромливо додала кілька своїх зауважень. Але гість, видимо, навіть і не помітив цього. Він оповідав тепер про недавно вигадану методу розважати людей. Їх гіпнотизують і потім за допомогою низки вміло скомбінованих навіювань переносять у якусь далеку історичну епоху. Вони переживають маленький роман у минулому так живо й реально, що, коли прокидаються зі свого сну, то виразно все пам’ятають, неначе все те пережили в дійсності.

– Ми шукали цього способу багато років, – говорив гіпнотизер, – і таки знайшли. Направду, це штучні мрії. Подумайте тільки, які тепер розгортаються перед нами перспективи збагатити людський досвід, повернути людству пригоди, дати людині захисток від скупого, повного суперництва життя, серед якого ми живемо! Тільки подумайте!

– І ви спроможні все це робити? – з запалом спитала компаньйонка.

– Так, тепер це для нас цілком здійсненна річ. Ви можете замовити собі який хочете сон.

Компаньйонку загіпнотизовано першу і, прокинувшись, вона захоплено розповіла, що бачила чудовий сон.

Перейнявшись її ентузіазмом, дівчата теж здалися на волю гіпнотизера і поринули в романтичне минуле. Елізабеті ніхто не пропонував спробувати цієї таємної розваги. Вона спокусилась сама і зважилася перенестися в світ мрій, де немає ні вільного вибору, ні власної волі...

Отак пощастило зробити задуманий лихий учинок.

Наступного ранку, коли Дентон спустився в приміщення під літальною станцією, то не знайшов Елізабети на звичайному місці. Він був розчарований і навіть трошки розгнівався. Не прийшла вона теж і другого і третього дня. Тоді Дентон злякався. Заховуючи від себе самого тривогу, він заходився писати нові сонети, щоб прочитати їх Елізабеті, коли вона прийде.

Три дні змагався він так зі своїм острахом, але далі не міг не визнати голої і холодної істини, що Елізабета зникла. Може, вона занедужала, може, навіть померла. Щоб вона його зрадила, – такого навіть на думку не могло йому спасти. Минув ще тиждень в нудьзі і розпуці, і Дентон зрозумів, що ця дівчина була йому єдиним в світі скарбом, вартим мати, і хай немає жодної надії, – він усе одно шукатиме кохану, доки не знайде.

Дентон мав деякі кошти. Він кинув службу на станції і пустився шукати дівчину, в якій було все його життя. Де вона живе, він не знав, та й дуже мало було йому відомо, хто вона така, бо одну з найбільших принад цього її дівочого роману Елізабета вбачала в тому, щоб її коханий нічого не знав ні про неї, ні про відмінність їх матеріального становища. Міські вулиці бігли перед ним на захід і на схід, на південь і на північ. Навіть за часів Вікторії Лондон був лабіринтом, отой маленький Лондон з мізерним чотиримільйонним населенням, а теперішній Лондон, що його треба було Дентонові дослідити, Лондон двадцять другого століття, мав тридцять мільйонів людности. Спочатку Дентон шукав з неослабною енергією, не лишаючи собі ні часу поїсти, ні поспати. Він шукав тижні, місяці, перейшов усі, які тільки можна собі уявити, ступені втоми, розпуки, зворушення й гніву. Він уже втратив усяку надію, а все ж іще довго тинявся з інерції по місті, зазирав в обличчя, переходив незчисленні вулиці і провулки, підіймавсь і спускався ліфтами цього безкрайого людського вулика.

Аж ось доля змилувалася над ним, і він побачив дівчину.

Було свято. Почуваючи голод, він заплатив за квитка і ввійшов до одної з величезних міських їдалень. Пробираючись поміж столами, він пильно приглядався, за своїм нещодавнім звичаєм, до кожного гурту, повз який проходив.

І враз він спинився, мов прикипів до місця, широко розплющивши очі й розкривши рота. За яких двадцять кроків сиділа Елізабета і дивилася просто на нього. В її погляді, суворому й холодному, як у статуї, не видно було і тіні того, що вона його пізнала.

Вона дивилась на його одну мить і потім відвела погляд.

Коли б він бачив самі тільки її очі, то ще може й вагався б, чи то справді була Елізабета, але знайомий порух руки, маленький, задирливий кучерик, що колихався над її вухом, коли вона повертала голову, доводили, що то вона. Її сусіда, маленький чоловічок у якомусь неподібному вбранні, з виступами та ґулями, надутими повітрям, схожий на якогось кумедного плазуна, щось їй сказав, і вона, поблажливо всміхнувшись, обернулась до його. То був Біндон, що його обрав Елізабеті за дружину її батько.

З хвилину Дентон стояв зблідлий, з безтямними очима. Потім, почуваючи, що мліє, він мусів сісти біля одного зі столиків. Він сидів плечима до Елізабети і довго не зважувався глянути на неї. А коли нарешті озирнувся, то Біндон і двоє інших її сусідів, батько і компаньйонка, уже вставали, щоб іти.

Не маючи сили зрушитися з місця, він сидів і дивився вслід чотирьом постатям, що віддалялись від нього. Він уже ледве бачив їх здалеку, коли враз охопило його божевільне бажання кинутись їм навздогін, і він зірвався на ноги. Одну мить він боявся, що впустив їх з очей, та незабаром знову здибав Елізабету з її компаньйонкою на рухомій платформі одної з вулиць, що перетинали все місто. Біндон і Меріс зникли.

Дентон не міг більше стримуватись. Він почував, що мусить або заговорити з нею зараз, або вмерти. Він протовпився туди, де вони сиділи, і сів поруч їх. Його бліде обличчя сіпалось, мов у істериці.

– Елізабето! – сказав він, узявши її за руку.

Вона озирнулась. На обличчі в неї не відбилось нічого, крім непідробленого здивовання і остраху перед незнайомим чоловіком.

– Елізабето! – крикнув він, і власний голос здався йому чужим. – Люба моя, хіба ви мене не пізнаєте?

Лице в дівчини, як і перше, нічого не виявляло, – тільки тривогу й збентеження. Вона відсунулась від нього. Компаньйонка, маленька сива жінка з рухливим лицем, нахилилась вперед, щоб утрутитись в розмову. Її ясні очі холодно оглянули Дентона.

– Що ви кажете? – спитала вона.

– Ця молода пані, – мовив Дентон, – знає мене.

– Ви знаєте його, моя люба?

– Ні, – відповіла Елізабета чудним голосом, притиснувши до чола руку, так наче переказувала вивчені слова, – ні я не знаю його. Я знаю, що я не знаю його.

– Та як же це?.. Не знаєте мене? Я Дентон, Дентон! Ми ж з вами так багато розмовляли. Хіба ви забули платформу для літаків... наш захисток там, на вільному повітрі... вірші...

– Ні! – скрикнула Елізабета, – ні, я не знаю його. Не знаю. Щось є... Але я не знаю. Я знаю тільки те, що не знаю його.

На обличчі в неї відбивалось безмірне страждання.

Гострі компаньйончині очі перебігали від неї до Дентона.

– Ви бачите, – промовила вона з ледве помітною усмішкою, – вона вас не знає.

– Я не знаю вас, – сказала й собі Елізабета. – Цього я певна.

– Але ж, люба моя, згадайте пісні... вірші...

– Вона вас не знає, – рішуче перебила його компаньйонка. – Ви не повинні... Ви помилились. Ви не смієте розмовляти з нами після цього. Хіба можна чіплятись на вулиці!

– А втім... – почав був Дентон, і якусь мить жалюгідний вираз його обличчя здавався німим протестом проти невблаганної долі.

– Дайте нам спокій, юначе, – знову спинила його компаньйонка.