Дентон похитнувся, і комір його киреї, на якому висів собака, віддерся. І цьому собаці теж випало покуштувати рискаля і вийти з лави. Останнього пса, що кусав його за ногу, Дентон простромив мечем.

– До стіни! – крикнула Елізабета.

За три хвилі побій скінчився. Молоде подружжя стояло поруч, а ті п’ятеро собак, що лишились живі, з попущеними вухами і принижено підібганими хвостами, ганебно втекли з бойовища.

Переможці стояли так з хвилину, ледве зводячи дух, а тоді Елізабета пустила з рук рискаля, затулила руками лице і сіла на землю, зайшовшись слізьми. Дентон пильно розглянувся навколо, ввіткнув меча в землю, щоб мати його напохваті, і, нахилившись над дружиною, почав заспокоювати її.

Поволі вони заспокоїлися і знайшли мову. Елізабета стояла притулившись до стіни, Дентон виліз на стіну і сів поруч так, щоб бачити кожного собаку, коли б який надумався вернутись. Двоє з них, принаймні, ще зоставались на пагорку і надокучливо гавкали звідти.

Хоч уся заплакана, Елізабета проте вже почувала себе легше, бо чоловік з півгодини запевняв, що тільки її відважність урятувала йому життя; коли це на думку їй спала нова біда.

– Адже ці собаки належать Харчовому Товариству, – сказала вона хвилюючись. – Не обженемся клопоту.

– Я й сам цього побоююсь. Дуже можливо, що вони позиватимуть нас за збитки.

Павза.

– За стародавніх часів, – ізнов заговорив Дентон, – раз-у-раз траплялися такі оказії.

– Та й ніч же була! – мовила Елізабета. – Другої такої я вже не пережила б.

Він поглянув на неї. Вона змарніла і зблідла на лиці від безсонної ночі.

– Треба вернутись назад, – сказав він, раптом зважившись.

Елізабета подивилася на мертвих собак і здригнулась.

– Ми не можемо тут лишатись, – згодилася вона.

– Треба вернутись, – сказав Дентон знову і озирнувся, чи не надходять ізнов вороги. – Ми прожили тут кілька щасливих днів... Але світ тепер став надто цивілізований. Ми живемо за доби міст. Зоставатися тут надалі – тільки себе занапастити.

– Так. Але що ж нам робити? Як же ми житимемо в місті?

Дентон вагався і стукав корком по стіні, на якій сидів.

– Є ще одна річ; про неї я ніколи не говорив, – почав він і кашлянув, – але...

– Ну?

– Можна б позичити грошей під заставу твоєї майбутньої спадщини.

– Невже можна? – спитала вона палко.

– Звичайно, можна. Яка ти ще дитина!

Елізабета підвелася. Обличчя її проясніло.

– Чом же ти не сказав мені цього перше? – спитала вона. – Стільки часу змарнували ми тут!

Він поглянув на неї і усміхнувся.

– Я гадав, що це має йти від тебе, – сказав він, знову споважнівши. – Мені неприємно було питати в тебе про гроші. Крім того... я сподівався, що нам тут буде добре.

Обоє замовкли.

– Та воно й було добре, – промовив він і знов озирнувся, – поки не почалось усе це.

– Так, перші дні, – згодилася вона, – перші три дні.

Вони споглянули в очі одно одному; потім Дентон зліз зі стіни і взяв дружину за руку.

– Кожне покоління живе по-своєму, – сказав він, – тепер я це добре бачу. Ми народились, щоб жити в місті. Влаштовувати своє життя інакше... Всі ці дні були наче сон, а тепер ми прокинулись.

– Чарівний сон, – промовила вона. – А надто спочатку.

Вони довго мовчали.

– Не треба гаяти часу, – сказав Дентон. – Рушаймо зараз, щоб дістатись до міста, перш ніж пастухи прибудуть сюди. Харчів візьмемо з собою і поснідаємо дорогою.

Дентон ще раз роздивився навколо, і, далеко обминаючи забитих собак, вони перейшли подвір’я і ввійшли до хати замащеними кров’ю сходами. В сінях Елізабета зупинилась.

– Почекай хвилиночку, – сказала вона. – Тут ще є дещо.

Вона зайшла до тієї кімнати, де цвіла блакитна квітка.

Нахилилась і торкнулася її рукою.

– Зірвати її? – промовила Елізабета. – Ні, ні, не можу...

І вона ще нижче схилилася над квіткою і поцілувала її пелюстки.

Потім вони мовчки, рука в руку, перейшли пустир, де колись був садок, вийшли на стародавній шлях і рішучо попростували до далекого міста, до гомінкого машинового міста нової доби, що поглинуло все людство.

Серед усіх винаходів, що змінили життя світу, видатне, коли не перше, місце займають в історії людства вдосконалення в царині транспорту, починаючи з залізниць і кінчаючи, через сто років після них, мотором та патентованим шляхом. Ці вдосконалення і одночасне зростання обмежености зобов’язань акційних товариств, разом з заміною сільськогосподарських робітників досвідченими механіками при кращих машинах, призвели до того, що людство сконцентрувалось у містах, які розрослися до нечуваних розмірів, а також цілком переформували людське життя. Неминучість таких наслідків була тепер, коли все те сталося, до такої міри очевидна, що можна було тільки дивуватися, як це ніхто не передбачав їх заздалегідь. І все ж їх так-таки й не передбачено і не вжито заходів, щоб якось запобігти тому лихові, яке ця революція несла з собою. Людині дев’ятнадцятого віку, здається, і на думку не спадало, що моральні заборони і дозволи, привілеї і поступки, розуміння власности і відповідальности, комфорту й краси, одне слово, все те, що сприяло процвітанню й добробутові держав минулого, надто в хліборобських країнах, щезне в потужній хвилі нових можливостей і нових стимулів. Що громадянин, лагідний і чесний у повсякденному житті, може виявляти, як акціонер, мало не вбивчу зажерливість; що комерційні методи, доречні і поважні за стародавнього сільськогосподарчого побуту, зробляться згубні й смертельні, коли їх ужити в широкому масштабі; що давньоколишня благодійність перетвориться на спосіб розмножувати жебрацтво, а наймана праця обернеться у справжнє витискання поту, і що взагалі доконче треба переглянути і поширити права та обов’язки окремої особи, – цих речей не міг збагнути розум людини, вихованої за архаїчною системою і звиклої до шаблонів мислення, до букви закону. Було відомо, що скупчення людей по містах становить повсякчасну загрозу пошестей у незнаних доти розмірах, отже вживали найенергійніших санітарних заходів і винаходили нові способи боротися з небезпекою. Але те, що зараза азарту і здирства, розкошів і тиранії теж зможе прищепитися в людстві і спричинитись до жахливих наслідків, – це виходило в дев’ятнадцятому столітті за межі розуміння людського. Отак зростання повних тяжкого горя перелюднених міст відбувалось саме собою, наче якийсь неорганічний процес, і йому не могла стати на заваді творча воля людини.

Нове суспільство поділялося на три головні класи. На самому вершку стояв Сплячий Власник{14}, що випадково, не зі своєї волі, зробився незмірно багатим, – потужний, але безвільний і хисткий владар світу, останній аватар{15} Гамлета на Землі. Внизу надсідалася величезна маса робітників, підлеглих велетенським компаніям, що тримали в своїх руках усю владу над світом. Проміжне місце належало дедалі меншому числом середньому класу службовців незчисленних установ, наглядачів, управителів, лікарів, правників, артистів і заможних людей. Усі вони жили в розкошах, спекулювали, та добробут їхній не мав сталосте і цілком залежав від небагатьох верховодів.

Як кохалися двоє представників цього середнього класу, як вони одружилися, перемігши ті завади, що стояли між ними, як по невдалій спробі провадити серед полів просте, старомодне життя – мусили вони досить-таки поквапно повернутись до Лондона, – всі ці події уже переказано. Дентон не мав засобів до життя, отже Елізабета позичила грошей під заставу тих сум, що до її повноліття довірено було переховувати її батькові Мерісові. Їй довелося заплатити великі проценти, бо застава не зовсім була певна. До того ж, арифметика в закоханих частенько буває дуже приблизна й оптимістична. А втім, по їх повороті до міста настала для наших молодих розкішна пора. Вони поклали собі зректися подорожі до Міста Насолоди і не марнувати часу на мандрівки повітрям з одної частини світу в другу, бо хоч вони й розчарувались в сільському житті, проте зосталися вірні своїм старим смакам. Вони опорядили своє невеличке помешкання гарними вікторіанськими меблями і відшукали на Сьомій вулиці, на сорок другому·поверсі, крамницю, де можна було купувати всілякі старовинні друковані книжки. Читати друковані книжки замість слухати фонограф – то була найбільша їхня пристрасть. Коли свого часу з’явилась на світ маленька гарненька дівчинка, то Елізабета, щоб ще більше з’єднати свою родину, якщо це було можливо, не віддала дитини до ясел проти тодішнього звичаю, а надумалася виховувати її сама. Через оце їм збільшили плату за помешкання, але на такі дрібниці вони не зважали. Треба було тільки позичити ще трохи грошей, та й по всій справі.