Звичайно, досада його і розчарування були дуже великі. Він ще раз (так само даремно) завітав до крамаря на Ґрейт-Портленд-Стріт і вдався з оголошеннями до таких періодичних видань, що могли потрапити в руки збирачеві bric-a-brac’y{29}. Він написав теж листи до «The Daily Chronicle» і «Nature», але ці часописи, підозрюючи містифікацію, просили його ще раз подумати, перш ніж друкувати листи; крім того, його попередили, що ця дивна історія, на жаль, позбавлена найменшої правдоподібности, може пошкодити його репутації як дослідника. До того ж, на нього чекала невідкладна власна праця. Отже за місяць чи близько того, якщо не рахувати випадкових відвідин деяких крамарів, мусив він, на превеликий свій жаль, покинути шукати кришталеве яйце, і його досі не знайдено. Проте іноді, каже він мені, і я не маю підстав не йняти йому віри, нападає його раптовий запал, коли він кидає найневідкладніші свої справи і знов починає шукати.

Чи зостанеться кришталь загубленим назавжди, чи ні, важко тепер сказати. Так само сумнівне й питання про єство його та походження. Якщо покупець – колекціонер, можна було б сподіватися, що розпити містера Вейса дійшли б до нього через крамарів. Містер Вейс спромігся ж знайти пастора і «східного чоловіка», що приходили до містера Кейва, – то були не хто інші, як превелебний Джеймс Паркер і молодий принц Боссо-Куні з Яви. Їм я завдячую деякими подробицями. Принцом керували попросту цікавість і марнотратство. Він тому так жадав купити, що Кейв виказував таку чудну неохоту продати. Дуже можливо, що купив кришталь випадковий покупець, а зовсім не колекціонер, і, може, тепер кришталеве яйце за одну милю від мене прикрашає якусь вітальню або править десь за прес-пап’є, і його чудові властивості нікому не відомі. Почасти саме думка про можливість такого випадку і підказала мені скласти це оповідання в такій формі, щоб його зміг прочитати звичайний аматор «легкої лектури».

Мої власні думки в цій справі збігаються з думками містера Вейса. Я гадаю, що між кришталем на щоглі на Марсі і кришталевим яйцем містера Кейва існував якийсь фізичний, тепер абсолютно нез’ясовний зв’язок; крім того, ми обидва вважаємо, що земний кришталь послали – може, за давніх давен – з планети на Землю, щоб дати спроможність марсіянцям ближче ознайомитися з нашими справами. Можливо, що десь на нашій земній кулі існують допарки і до кришталів з інших щогл. Жодна теорія галюцинацій не спроможна з’ясувати цих фактів.

Першого дня нового року три обсерваторії майже одночасно сповістили, що хід планети Нептуна, найдальшої з усіх планет, що обертаються круг Сонця, зробився дуже неправильним. Оджілві ще передніше звернув увагу на загадкове зменшення її швидкости в грудні. Такі новини навряд чи розраховані на те, щоб зацікавити світ, бо ж більшість його мешканців ніколи й не чули про існування планети Нептуна. Так само, коли потім відкрито було бліду далеку крапку світла близько збунтованої планети, то й це не справило поза колами фахівців-астрономів великого враження. Проте люди науки поставилися до цих звісток дуже уважно ще навіть перед тим, як виявилося, що нове небесне тіло швидко зростає і яснішає, що його хід цілком відрізняється від нормального ходу планет і що збочення Нептуна та його супутника зі своєї орбіти набирає тепер небувалої форми.

Мало хто з-поміж тих людей, що не перейшли наукової муштри, можуть уявити собі безмірну відокремленість Сонячної системи. Сонце з плямами його планет, порошинами планетоїдів та найлегшими його кометами плаває в порожній безмежності, яка перевищує всяку уяву. За орбітою Нептуна простягається простір, так само порожній, скільки може пройняти людське спостереження, холодний, німотний і темний, на протязі двадцятьох мільйонів раз по мільйонові миль. Це наймінімальніший підрахунок віддалення, яке треба перетяти, щоб досягти найближчої зорі. І наука людська свідчить, що ніщо, крім небагатьох комет, менш матеріальних, ніж найтонше полум’я, ніколи не перетинало тієї безодні простору, доки не з’явився там оцей мандрівник. То була величезна маса матерії, простора важка, що злинула несподівано з чорної таємности неба на сонячне сяйво. Другого дня її було ясно видно в добрий телескоп як пляму з ледве примітним діаметром в сузір’ї Лева, близько Регула, а незабаром її вже можна було побачити і крізь театральний бінокль.

На третій день нового року газети вперше з’ясували читачам обох півкуль справжнє значення цього незвичайного небесного явища. «Зіткнення Планет» – такий заголовок новині дала одна з лондонських газет і навела Дюшенову думку, що ця дивна планета, мабуть, зіткнеться з Нептуном. Автори передових статей розвелися на цю тему, так що третього січня майже в кожній зі світових столиць очікувано, щоправда, не зовсім свідомо, якихось неминучих подій на небі. І коли ніч обійшла слідом за сонцем Землю, тисячі людей звели очі до неба і побачили... старі, знайомі зорі, такі самі, як завжди.

Так тривало до того часу, коли над Лондоном зайнялася зоря, закотився Поллукс і зірки вгорі зблідли. То була зимова зоря, кволе набігання, крапля за краплею, денного світла, й газові огні та свічки світилися жовтим світлом у вікнах, показуючи місця, де люди не спали. І от полісмен, позіхаючи, побачив її; заклопотані юрби зупинилися на базарах, пороззявлявши роти; робітники, що завчасно повиходили на роботу, молочарі, фурмани газетних фургонів, виснажені й бліді гульвіси, розходячись по хатах, безпритульні волоцюги, вартові на своїй варті, і – по селах – хлібороби, йдучи важкою ходою на поле, браконьєри, добуваючись крадькома додому, вся країна, що ворушилась у досвітніх сутінках, і далеко на морі моряки, дожидаючи дня на вахті, – всі побачили велику білу зорю, що виринула враз на сході.

Вона була ясніша за всі зорі на нашому небосхилі, ясніша навіть за вечірню зорю, коли та доходить найбільшого блиску. Вже збігла година, відколи розвидніло, а вона все ще палала білим розложистим сяйвом, перетворившись з мерехтливої крапки на маленьке променисте кружало.

І там, куди не сягає наука, люди дивились і лякалися, нашіптуючи один одному про війни та моровиці, що їх провіщало це огняне знамено на небі. Сміливі бури, темні готтентоти, негри з Золотого Берега, французи, еспанці, португальці стояли в гарячім промінні світання, стежачи за тим, як заходила дивна нова зоря.

І в сотнях обсерваторій панувало стримане зворушення, що дійшло своєї вершини, за малим не розлігшись здивованим скриком, коли два далекі тіла метнулись одне до одного. Скрізь знялася метушня з фотографічними апаратами і спектроскопами, з усяким приладдям, щоб звіковічити невидане разюче явище, загибель цілого світу. Бо ж справді цілий світ, планета-сестра нашої Землі, багато більша за нашу Землю, так раптово спалахнула поломінною смертю. Нептун дістав відвертого і чесного удару від дивного вихідця із зовнішнього світу, – і тепло, наслідок зіткнення, вмить перетворило обидві тверді кулі у величезну розпечену масу. Того дня ввесь світ побачив за дві години до сходу сонця велику білу бліду зорю. Вона поблякла тільки тоді, коли подалася на захід і сонце знялося над нею. По всіх усюдах дивувались на неї люди, але ніхто не був такий здивований, як моряки, що звикли спостерігати зоряне небо: вони були далеко на морі і нічого не чули про неї, аж от тепер побачили, як вона зійшла, немов маленький місяць, підбилась до зеніту, зависла над головою і поринула на заході, як скінчилася ніч.

І коли незабаром сходила вона над Европою, скрізь збиралися юрби спостережників – на схилах пагорків, на покрівлях будинків, на видних місцях, не відриваючи очей від сходу, де мала зійти велика нова зоря. Її упереджало біле сяйво, біла сліпуча заграва, і ті, що дивились минулої ночі на її народження, скрикнули, побачивши її тепер: