Лишається додати, що на Вінцентській Терасі, поза шкільним садком, справді побувала смерть, і, скільки можна було довести, саме в ту мить, як повернувся Плятнер. Помер збірчий і страховий агент. Його вдова, багато молодша за нього, одружилася минулого місяця з містером Вімпером, ветеринарним лікарем з Олбідінґу. Як частина переказаної тут історії ширилася усно в різних варіантах по всьому Сессексвілі, то ця пані дозволила мені згадати її ім’я з тією умовою, щоб я виразно відзначив, що вона рішучо заперечує всі подробиці Плятнерового оповідання щодо останніх хвилин її дружини. Вона каже, що не палила ніякої духівниці, хоч Плятнер ніколи й не обвинувачував її в цьому: її чоловік написав лише одну духівницю, і саме незабаром по їх одруженні. Щоправда, для людини, яка ніколи не бачила тієї кімнати, Плятнер напрочуд точно списав її обставу.

Навіть ризикуючи дістати докір у нудному повторенні, мушу я підкреслити одне застереження, щоб потім мені не накидали, ніби я підтримую легковірні і забобонні погляди. Отже, що Плятнер був зник на дев’ять днів із нашого світу – цей факт, гадаю я, доведено. Та це ще зовсім не доводить правдивости всієї його пригоди. Бо ж і цілком зрозуміло, що й поза просторінню можливі галюцинації. Оце читач в усякому разі повинен твердо пам’ятати.

Коли капітан Жерілью дістав наказ плисти своєю новою канонеркою «Бенжамен Констан» до Бадами на Батемо, віднозі Ґварамадеми{33}, щоб допомогти місцевій людності в боротьбі з мурашками, він подумав, що його начальство хоче поглузувати з нього. Його підвищення на чині мало трохи романтичний характер і не зовсім відповідало всім заведеним правилам. Пристрасть одної видатної бразильської дами і ніжні капітанові погляди відіграли в цій події неабияку роль; «Diario» та «Futuro», на жаль, були дуже непоштиві в своїх коментарях з цього приводу, і він боявся, що тепер дасть їм нову зачіпку для дальших пащекувань.

Капітан був креол і мав про етику і дисципліну такі самі уявлення, як кожний чистокровний португалець. Отже з усіх, хто був з ним на канонерці, він розгортав своє серце тільки перед Голройдом, інженером з Ленкеширу, до речі, користуючися з нагоди вправлятися в англійській мові, – його th{34} мало дуже непевний характер.

– Це все для того тільки, щоб пошити мене в дурні, – казав він. – Що може людина зробити з мурашками? Вони прийдуть і підуть собі.

– Та кажуть, що ці не йдуть, – зауважив Голройд. – Той чоловік... ви казали, що він зветься Замбо...

– Замбо – то така порода метисів.

– Гаразд. Отой Замбо запевняв, що там тікають не мурашки, а люди.

Капітан мовчав і сердито палив цигарку.

– Звичайно, часом таке буває, – промовив він нарешті, – та що з того? Наступ мурашок і інші такі речі трапляються завжди з божої волі. Одного разу мурашки з’явилися у Тринідаді, оті маленькі, що нищать листя на помаранчах та мангових деревах. Яке ж це має значення? Іноді їхні армії навіть забираються в будинки, – є така порода мурашок-войовників. Доводиться тікати, аж доки вони не обчистять увесь будинок. Зате, коли ви повернетесь, то він як новий, – ні тобі таргана, ні блохи, нічогісінько.

– Як каже той Замбо, – заперечив Голройд, – ті мурашки зовсім іншої породи.

Капітан знизав плечима, закурив і всю увагу звернув на цигарку, але незабаром ізнов вернувся до того ж питання.

– Любий Голройде, що ж мені робити з цими чортовими мурашками? Смішно, – додав він подумавши.

Проте по півдні він убрався в повну парадну форму і поїхав на берег. Невдовзі на судно приставили його скрині і глечики, а потім повернувся й він сам. Користуючися з вечірньої прохолоди, Голройд сидів на палубі, курив і з подивом думав про Бразилію. Шостий день пливли вони Амазонкою проти води і вже були за кількасот миль від океану. На захід і схід, наче море, простягалася до самого обрію річна рівнява; на півдні здіймався острів з піщаними берегами, а на них де-не-де купками ріс чагарник. Течія була тиха, як в опусті, вода аж густа від болота. Алігатори та птахи, завислі вгорі над водою, надавали ріці життя, а якесь невичерпне джерело спускало в неї незчисленні стовбури дерев. Безмежний водяний простір захоплював інженера. Місто Алемкер із своєю нужденною церквою, з критими очеретом повітками замість будинків, із полинялими руїнами, що нагадували про кращі колись дні, видавалося краплею в цій пустині природи, шестипенсовою монетою, кинутою в Сахарі. Голройд був молодий чоловік. Це він уперше знайомився з тропіками. Він прибув просто з Англії, де всю природу загнано за огорожу, де канави й дренажі геть зовсім її впокорили. А тут він раптом побачив усю нікчемність людини. Шість день, як вони покинули море і пливуть пустельним фарватером, де людина – таке саме диво, як незвичайний метелик. Котрогось дня покажеться човник, другого – якась далека станція, а іншого – буває й так, що жодного людського сліду не видно. Він став помічати, що людина тут – рідкісний звір і панування її над цією країною дуже непевне.

Він помічав це щораз більше, в міру того як час минав, а він посувався далі своєю покрученою дорогою до Батемо в компанії зі знаменитим командиром, що мав одну велику гармату і наказ заощаджувати набої. Голройд запопадливо вивчав еспанську мову, але далі за теперішній час і іменники ніяк не міг переступити. На судні, крім капітана Жерілью, один тільки негр-паровичник знав декілька англійських слів, та й то немилосердно їх калічив. Молодший офіцер, португалець Да-Кунья говорив по-французькому, але його французька мова дуже відрізнялась від тієї, якої вчився Голройд у Савспорті, – через те їхні зносини обмежувалися привітаннями та лаконічними розмовами про погоду. А погода, як і все в тому диву гідному новому світі, була якась зовсім нелюдська. Удень – спека, вночі – спека; замість повітря – пара, навіть вітер – та сама гаряча пара, тільки тхне гнилим зіллям. Алігатори і дивовижні птахи, всілякі мухи, жуки, мурашки, гадюки і мавпи, здавалось, чудувалися, що тут може робити людина, в цій атмосфері, позбавленій радости – за сонячного світла і прохолоди – вночі. Ніякої одежі не можна було терпіти, а скинувши її, людина важила спектися вдень і дати москітам ширше поле для діяльности – вночі. Коли світило сонце, на палубі можна було осліпнути від яскравого світла, а внизу – задихнутися від задухи. До цього треба додати, що вдень налітали якісь мухи, надзвичайно хитрі і згубні для рук та ніг. Серед усіх цих фізичних страждань єдина розвага Голройдові був капітан Жерілью, але й він скоро надокучив і дедалі робився нудніший. День-у-день оповідав він про свої любовні пригоди і мов на чотках перебирав імення невідомих жінок. Іноді згадували про спорт і стріляли в алігаторів, а часом, правда, дуже рідко, виходили на берег і сиділи день, а то й більше у товаристві тубільців, серед безмежного лісового простору, спочивали, пили. Одного разу, вночі, навіть дійшлося до танців, і вбога Голройдова еспанська мова без майбутнього і минулого часу цілком задовольняла креольських дівчат. Та то були нечасті просвітки в довгому, нудному плаванні тихою рікою під стукіт парової машини, і одне великодушне поганське божество в формі обплетеного бутля раз-у-раз приймало поклоніння в кают-кампанії та мабуть також і на бакові.

На кожній зупинці капітан Жерілью діставав чимраз більше відомостей про мурашок. Кінець-кінцем у нього навіть прокинулася цікавість до своєї місії.