– А до біса! – промурмотів містер Гінчкліф і швидким рухом кинув осоружне яблуко за кам’яну стіну фруктового саду край дороги. Коли воно зникло, він якийсь час пожалкував був за ним, та недовго. Він міцніше затиснув у руці палицю й рукавичку і, вирівнявшись, із почуттям власної гідности прискорив кроки, щоб обігнати дівчат.

Але серед нічної темряви містерові Гінчкліфові приснився сон: бачив він долину і палахкотючі мечі, і карякуваті дерева, і знав, що яблуко, яке він так легковажно закинув, було справді яблуком з Древа Пізнання. І він прокинувся, почуваючи себе дуже нещасним.

Ранком жаль розвіявся, а згодом знов вернувся і повертався не раз та гнітив його, – щоправда не в ті часи, коли він був щасливий чи мав багато роботи. Нарешті, одної місячної ночі, годині об одинадцятій, коли ввесь Голмвуд мирно спав, жаль той охопив містера Гінчкліфа з подвоєною силою, а заразом прокинувся в ньому і потяг до пригод.

Містер Гінчкліф викрався з дому, переліз через стіну коло спортивного майданчика, перейшов мовчазним містом, вийшов на дорогу до залізниці і забравсь у той фруктовий сад, куди закинув своє яблуко. Але в росяній траві, серед легких, ледве відчутних на дотик пухових голівок кульбаби не знайшов він нічого.

Поема в прозі.

Не можна напевно сказати, що то була питома властивість. На мою думку, вона з’явилась у нього раптово. І справді, до тридцяти років він був скептиком і не визнавав чудодійних сил. Тут мені найзручніше згадати, що то був невисокий на зріст чоловічок з огнистими карими очима, рудим волоссям насторч, з підкрученими догори вусами і з обличчям у ластовинні. Звався він Джордж Мак-Вертер Фосерінґей – аж ніяк не таке ім’я, щоб від його власника можна було сподіватися чуда – і служив за клерка в Ґомшота. Відмінною його рисою було те, що думки свої він любив висловлювати в безапеляційній формі. Одного разу, саме тоді, коли він категорично запевняв, що чуд не буває, відчув він уперше в собі надприродну силу. Розмова провадилась у шинку «Довгий Дракон», і за супротивника мав він Тодді Біміша, що на всі докази вперто відповідав лише одно: «Це ви так кажете», через що містерові Фосерінґею мало не вривався терпець.

Крім їх обох, були там ще такі особи: дуже запорошений велосипедист, шинкар Кокс і міс Мейбрідж, надзвичайно поважна і трохи дебела служниця «Дракона». Міс Мейбрідж стояла плечима до містера Фосерінґея і мила склянки; інші присутні дивились на нього, більше чи менше глузуючи з недолужности його аргументів. Нарешті, розпалений поводженням містера Біміша, що нагадувало тактику Веллінґтона за оборони Торрес-Ведрас{45}, містер Фосерінґей надумав ужити незвичайного риторичного засобу.

– Слухайте, містере Бімішу, – мовив він. – Давайте з’ясуємо, що таке чудо. Це щось супротивне природі, викликане силою волі, дещо таке, що не може трапитися без втручання хотіння.

– Це ви так кажете, – заперечив Біміш.

Містер Фосерінґей звернувся до велосипедиста, що досі лише мовчки слухав, і той погодився з ним, нерішуче кахикнувши та скинувши оком на містера Біміша. Шинкар відмовився висловити свої думки, і містер Фосерінґей знов повернувся до містера Біміша, який несподівано погодився з його визначенням чуда.

– Наприклад, – провадив далі підбадьорений містер Фосерінґей, – ось що було б чудом. За законами природи ця лампа не може горіти, якщо її перевернуто, адже так, Бімішу?

– Ви кажете, що не може, – відповів Біміш.

– А ви? – спитав Фосерінґей. – Ви гадаєте, що вона може горіти, га?

– Ні, – неохоче відказав Біміш. – Ні, не може.

– Чудово, – підхопив містер Фосерінґей. – Припустімо тепер, що приходить хтось, – я, наприклад, – стає на цьому місці і каже лампі отак, як я можу сказати, напруживши всю силу волі: «Перевернись, не розбившись, і гори далі», і... Агов!

Тут кожен скрикнув би: «Агов!» Неможливе, неймовірне сталося перед очима в усіх. Лампа висіла в повітрі догори низом і спокійно горіла собі далі з перевернутим донизу гострим омахом. Безперечно, це була та сама міцна, як завжди, лампа, звичайна прозаїчна лампа харчівні «Довгий Дракон».

Містер Фосерінґей стояв, витягши вказівного пальця і насупивши брови, немов чекав катастрофічного вибуху. Велосипедист, що сидів близько лампи, втягнув голову в плечі і перескочив шинквас. Усі посхоплювались із своїх місць. Міс Мейбрідж обернулась і скрикнула. Секунд зо три лампа спокійно горіла донизу полум’ям, потім з уст містера Фосерінґея вихопився тихий розпачливий викрик:

– Я не можу більше тримати її!

Похитнувшись, він подався назад, а перевернута лампа раптом спалахнула, впала на край шинквасу, зслизнула, гримнулась на підлогу і погасла.

На щастя, резервуар був металевий, а то ввесь будинок зайнявся б. Містерові Коксу першому повернувся дар розмови і, не прикрашаючи зайвими словами своєї думки, він зауважив, що Фосерінґей дурень. Фосерінґей не мав сили відказати навіть на таке ґрунтовне твердження. Він був надмірно здивований з того, що трапилось. Дальша розмова і трохи світла не навела на всю подію, скільки вона стосувалась до Фосерінґея; всі не тільки приєднались до містера Кокса, а й палко підтримували його. Кожен нападав на Фосерінґея за його безглузду витівку і доводив, що він своєю дурістю може порушити загальний спокій та небезпеку. Самому Фосерінґеєві запаморочилася голова, і він ладен був погодитись з усіма і дуже мляво заперечував, коли йому запропонували забратися геть.

Він ішов додому із спаленілим, червоним обличчям, його комірчик зім’явся, в очах йому пекло, вуха пашіли. Проходячи повз вуличні ліхтарі, він нервово позирав на них. Лише опинившись на самоті в своїй маленькій спочивальні на Черч-Ров, спромігся він серйозно зробити лад своїм спогадам за подію і спитати себе: «Що, власне, сталося?»

Він скинув сюртука і чоботи й, сидячи на ліжку з засунутими в кишені штанів руками, принаймні вдвадцяте переказував те, що говорив у шинку собі на оборону: «Я зовсім не хотів, щоб ця триклята штука перекинулась», – коли це йому спало на думку, що саме тієї миті, як він вимовив свого наказа лампі, він несвідомо пожадав, щоб його слова здійснились, а потім, побачивши лампу в повітрі, відчув, що від нього залежить затримати її в такому стані, хоч і не тямив, як це може статися. Розум у нього не визначався дуже складним мисленням, а то він спинився б думками на цьому «несвідомо пожадав», що стосувалось до одної з найтемніших проблем питання про незалежну волю. Отже ця ідея лише невиразно майнула в його голові, і тому, мабуть, не зробивши з неї жодного логічного висновку, поклав він перевірити її на досліді.

Він рішучо простяг руку до свічки і зосередив думки, хоч і відчував, що робить дурницю.

– Піднесись угору, – сказав він.

Але наступної хвилі сумнів його розвіявся. Свічка піднеслася, повисіла одну мить у повітрі, а коли містер Фосерінґей звів дух, упала з грюкотом на туалетний столик, залишивши містера Фосерінґея в майже цілковитій темряві перед ґнотиком, що блимнув і погас.

Якийсь час містер Фосерінґей сидів у темряві непорушно.

– Таки воно сталося, – сказав він. – Але як його пояснити, – цього я не знаю.

Він важко зітхнув і почав шукати в кишенях сірника. Не знайшовши, він підвівсь і полапав по туалетному столику.

– Де б його взяти сірника? – мовив він.

Він подивився в сюртуку, але й там не було; тоді спало йому на думку, чи не може і з сірниками трапитися чудо: Він простяг руку і похмуро глянув на неї в темряві.

– Нехай у цій руці буде сірник, – сказав він.