Другого вечора навчання вже не видалося йому таким жахливим, як вперше, а третього – то й зовсім було легко, і Блент навіть похвалив свого учня. Четвертого дня Дентон почав уважати, що тхоролиций робітник, власне, мабуть, добрий боягуз. Минуло два тижні надсадної праці вдень і гарячкового навчання вечорами. Блент присягався, що зроду не мав такого здібного учня, і цілу ніч після того Дентонові снились удари, запотиличники, повибивані очі і всякі бойові хитрощі. Ввесь той час його ніхто не займав, боячись Блента. Потім несподівано стався другий вибух. Одного дня Блент не прийшов на роботу, – він потім признався, що зробив те навмисне. Цілий нудний ранок Білявий, похваляючись, нетерпляче чекав перерви між двома змінами. Він нічого не знав про вечірнє навчання і задирливо натякав Дентонові та іншим, що збирається дещо вчинити, не зовсім приємне декому.

Білявого товариші не дуже полюбляли; після перерви вони без особливої цікавости висипали з робітні подивитись, як він завдасть новакові прочухана. Проте їх настрій відразу змінився, коли Білявий, починаючи бійку, спробував був ударити Дентона в лице, а той надзвичайно спритно ухилився, схопив його сам і кинув з такою силою, що ноги Білявого майнули в повітрі, і в наступну мить голова його опинилася на тій самій купі попелу, де колись спочивала Дентонова голова. Білявий зірвався на ноги, ще блідіший, ніж звичайно, і з лайкою кинувся на Дентона, щоб навіки скалічити його. Кілька разів вони невдало стинались, кілька разів Білявий без наслідку нападав, і це помітно збільшувало його тривогу. Все скінчилося на тому, що він ще раз опинився на землі, а Дентон душив йому коліном груди, вп’явшись руками в його горло. Білявому виступили на очі сльози, почорніло лице. Він пробував пояснити непорозуміння, показуючи зламаний палець, і хрипко щось белькотів висолопленим язиком. З того, як сприйняли цю подію глядачі, було ясно, що Дентон зробився найпопулярнішою людиною в робітні.

Він з належною обережністю пустив свого супротивника і звівся на ноги. Його кров неначе обернулась у рідкий огонь, в усьому тілі почувалась надприродна легкість і сила. Думка, що він мученик цивілізації і раб машини, вивітрилася з його свідомости. Він був мужчина і спромігся завоювати собі місце серед інших мужчин.

Тхоролиций чолов’яга перший підійшов до нього і поплескав його по плечах. Той робітник, що колись пропонував був йому бляшанку з олією, сяяв, як сонце, щиро вітаючи його... Дентон не йняв собі віри, що недавно вдававсь у відчай.

Тепер його посідала певність, що він не тільки повинен усе витерпіти, а й може зробити це. Ввечері, сидячи на своєму вбогому ліжку, він викладав Елізабеті свої нові погляди. Одну половину його обличчя вкривали синці і шрами. Елізабета ні з ким не билася, ніхто не плескав її по плечах, на лиці в неї не горіли свіжі синці, – лише блідість заливала його та кілька нових ліній залягло в куточках губів. Елізабета була жінка і мала свій жіночий талан. Вона мовчки слухала Дентона, пильно дивлячись йому в лице.

– Я почуваю, що є щось, – говорив він, пойнятий новим пророчим настроєм, – якийсь безнастанний розвиток – суть буття, в якому ми існуємо, рухаємося, провадимо наше власне життя. Воно почалося п’ятдесят чи сто мільйонів років тому, воно росте, шириться і неухильно посувається вперед, – уперед, до неприступного нам світу, туди, де знайдеться виправдання всьому сучасному – і моїй бійці, і цим синцям, і всім нашим стражданням. Воно – різець, – так, різець в руках у творця! Коли б тільки міг я віддати тобі своє почуття! Але ти сама відчуєш, я знаю, люба моя, ти відчуєш!

– Ні, – вимовила вона тихо, – я не відчую.

– Може, і я так думав би...

Вона похитала головою.

– Ні, – сказала вона вдруге. – Я теж багато думала. Твої слова не переконують мене.

Вона сміливо і рішучо глянула йому в лице.

– Я ненавиджу це! – сказала вона, задихаючись. – Ти не розумієш, не думаєш! Був час, коли я вірила всьому, що ти казав. Але тепер я порозумнішала. Ти чоловік, ти можеш битися, прокладати собі дорогу. Тобі не страшні синці. Ти можеш бути брутальним, потворним, і все ж зостаєшся чоловіком. Так, це додає тобі сили, робить з тебе справжнього чоловіка. Зі свого погляду ти маєш рацію. Та ми, жінки, неподібні до вас. Ми зовсім інші. Ми надто рано цивілізувались. Цей підземний світ не для нас.

Вона помовчала, а тоді почала знову.

– Я ненавиджу це! Ненавиджу це жахливе полотно, ненавиджу його понад усе, більше за найгірше лихо, що може трапитися з нами! Вся шкура горить від нього! Мені пальці болять з самого дотику до його! А ті жінки, з якими я день-у-день працюю! Я часом цілісінькі ночі не сплю і думаю, що, мабуть, сама роблюся така, як вони...

Вона урвала.

– Я стаю подібна до них! – скрикнула вона палко.

– Але... – заговорив був вражений Дентон і затнувся.

– Ти не розумієш. Що в мене є? Чим можу я врятувати себе? Ти вмієш битися. Бійка – то чоловіча справа. Але... жінки зовсім інші... Я все це передумала. Останній час я тільки те й роблю, що думаю, думаючі вдень і вночі. Глянь на моє лице! Бачиш його колір? Я більше не можу терпіти цього життя. Не можу!... Не можу!..

Вона спинилася, вагаючись.

– Ти не все знаєш, – раптом промовила вона, і на її губах майнула гірка посмішка. – Мене вмовляють покинути тебе.

– Покинути мене!

На відповідь вона тільки кивнула головою.

Дентон зірвався з місця. Вони довго мовчки дивились одно на одного.

Потім Елізабета відвернулась і впала долілиць на вбоге ліжко. Вона ридала, з її уст не вихопилось жодного звука. Тільки тихо лежала, уткнувшись лицем у подушку. Збігла довга хвилина розпачливого мовчання, її плечі почали здригатися. Вона мовчки плакала.

– Елізабето! – прошепотів Дентон. – Елізабето!

Він тихенько сів коло неї, нахилився і нерішуче обняв її, марно шукаючи виходу з цього нестерпного становища.

– Елізабето! – шепнув він їй на вухо.

Вона різко відштовхнула його рукою.

– Я не хочу мати дитини, що буде колись рабом, – сказала вона і, гірко схлипуючи, заридала.

Дентон злякався, аж зблід на обличчі. Він поволі підвівся з ліжка. Внутрішнє задоволення збігло йому з лиця, поступившись місцем безсилій люті. Скаженіючи, він почав клясти ті непереможні сили, що гнітили його, проклинати всю випадковість, усі палкі бажання, всю оману людського життя. Його нужденний голос лунав у цій нужденній кімнаті. Нікчемне, мікроскопічне створіння, він стискував кулаки і погрожував усьому, що його оточало, мільйонам людей навколо нього, своєму минулому і майбутньому і всьому бездушному безмірові неосяжного міста.

Замолоду Біндон грав на біржі і тричі вигравав шмат грошей. Після того йому не забракло тями покинути гру і так на все життя зберегти думку, ніби він неабиякий розумник. Бажання мати вплив і здобути собі поважну репутацію спричинилось до того, що він узяв участь у деяких ділових аферах велетенського міста і кінець-кінцем зробився одним з найвпливовіших пайовиків товариства, якому належали лондонські повітролітальні станції, де приставали літаки з усіх кінців світу. Така була громадська Біндонова доля. В приватному житті з нього був великий епікуреєць. Дальше оповідання – то історія його серця.

Та перш ніж спуститися в такі глибини, треба коротенько спинитися на зовнішньому вигляді цієї особи. Був він чоловік кволий, низенький на зріст, смаглявий. На тонкому підмальованому його виду відбивалися або непевне самозадоволення, або розсудливе розчарування. За тогочасною гігієнічною модою на обличчі в нього, так само, як і на голові, було винищено геть з корінням усе волосся. Зате головний убір повсякчас мінявся разом із убранням, а вбрання міняв Біндон дуже часто.

Часом він носив пневматичний костюм, у пишному стилі «рококо»{22}, і тоді робився широкий і грубий. З-під прозорого самосвітючого капелюха очі його пильно стежили за тим, щоб простіше вдягнені люди віддавали йому належну пошану. А то, щоб підкреслити свою елегантну худорлявість, він затягався у вузьке вбрання з чорного атласу, а щоб надати собі більше гідности, не раз чіпляв під спід широкі штучні плечі, а з них старанно зробленими складками спадала вниз кирея з китайського шовку. Минущим феноменом з’являвся Біндон на сцені вічного театру долі і в класичному своєму вигляді – в щільно присталих до тіла рожевих штанях. Під той час, коли, сподіваючись одружитися з Елізабетою, він прагнув справити на неї гарне враження і причарувати її, а заразом хоч трохи зменшити тягар своїх сорока років, він наслідував тодішніх молодих денді і вбирався в одежу з еластичної тканини з якимись ґулями й рогами. Вони світилися зсередини і, коли він ішов, переливалися всіма барвами. Немає сумніву, що якби Елізабета не віддала була свого серця цьому ледачому Дентонові і якби вона не так кохалася в усьому старомодному, то непевно цей запаморочливий Біндонів шик заполонив би її. Перш ніж з’явитися перед нею в своєму пишному вбранні, Біндон порадився з її батьком, бо належав до тих людей, що охоче дозволяють критикувати свої костюми. Меріс визнав, що жіноче серце повинно цілком задовольнитися. Але випадок з гіпнотизером показав, що він жіноче серце знав не так-то й добре.