– Я доконче мушу позбутись його, – несподівано промовив чоловік, що сидів у кутку купе.

Містер Гінчкліф не дочув і підвів голову. Він захоплений був радісним спогляданням прив’язаної до його портпледа корпораційної шапочки, цього зовнішнього і наочного доказу того, що він дістав науковий ступінь, – захоплений був радісним цінуванням її краси і мріями про втішне майбутнє, які збуджувала в ньому нова шапочка. Бо ж містер Гінчкліф оце саме склав іспити при Лондонському університеті і їхав на посаду молодшого викладача в середній школі у Голмвуді – місце вельми завидне. Він здивовано втупив очі в свого попутника, що сидів у дальшому кутку.

– А чом би й не віддати його кому? – спитався той. – Віддати геть! Справді, чом би не віддати?

То був високий, чорнявий чоловік, з засмаглим і все ж блідим обличчям. Він сидів, склавши навхрест руки і міцно притисши їх до грудей, а ноги простягши на протилежне місце для сидіння. Він посмикував себе за кінчик чорного обвислого вуса, не відводячи очей від носаків своїх черевиків.

– А чом би й не віддати? – сказав він іще раз.

Містер Гінчкліф кашлянув.

Незнайомець підвів очі – чудні, темно-сірі очі – і мало не хвилину неуважно дивився на містера Гінчкліфа. Потім обличчя йому пожвавіло.

– Так, – мовив він спроквола. – Чом би й ні? Віддати, та й по всьому.

– Боюся, що не зовсім розумію вас, – обізвався містер Гінчкліф і знову кашлянув.

– Не зовсім розумієте мене? – машинально перепитав незнайомець, переводячи свій чудний погляд від містера Гінчкліфа на портплед з нарочито виставленою шапочкою і назад – на зніяковіле обличчя містера Гінчкліфа.

– Бачите, ви так несподівано заговорили, – виправдувався містер Гінчкліф.

– А чом би й ні? – спитав незнайомець, думаючи про щось своє. – Ви студент? – звернувся він до містера Гінчкліфа.

– Так, я екстерном учуся в Лондонському університеті, – з нестримною пихою відповів містер Гінчкліф і нервово поправив собі краватку.

– Отже, шукаєте знання, – сказав незнайомець і, несподівано спустивши ноги на підлогу, сперся руками на коліна і затопив погляд у містера Гінчкліфа, наче зроду не бачив студента.

– Так, – промовив він і підніс догори вказівного пальця. Потім підвівся, зняв із сітки валізу і відчинив її. Мовчки добувши звідти щось кругле, загорнуте кілька раз у срібний папір, він розгорнув і подав містерові Гінчкліфу... невеличке, з гладенькою шкуркою, золотисто-жовте яблуко.

Містер Гінчкліф здивовано витріщив очі, аж рота розкрив. Він і не зрушився, щоб узяти подавану річ, – якщо тільки справді вона призначалась йому.

– Це, – почав чудний незнайомець, дуже поволі вимовляючи слова, – це яблуко з Древа Пізнання. Погляньте – воно маленьке, блискуче і дивне – Пізнання!.. І я віддаю його вам.

Містер Гінчкліф якийсь час напружено думав, і враз в голові йому сяйнула думка, що все з’ясовувала: «божевільний!» Божевільним не можна перечити. Він трохи нахилив голову набік.

– Яблуко з Древа Пізнання, он воно що! – промовив містер Гінчкліф, дивлячись зі влучно вданим зацікавленням на яблуко, а потім перевів очі на свого супутника. – А хіба вам самому не хочеться з’їсти його? Крім того, як це ви його роздобули?

– Воно не псується. Вже третій місяць воно в мене – завжди таке ж гарне, гладеньке і спіле, таке ж спокусливе, як оце ви його бачите, – він спустив руку на коліно і замислено подивився на яблуко. Потім знову почав загортати його в папір, так наче передумав віддавати його.

– Та як ви роздобули його? – вдруге запитав містер Гінчкліф. – І звідки ви знаєте, що воно справді з того Древа?

– Я купив його, – почав незнайомець, – три місяці тому – за ковток води і шматочок хліба. Мені дав його, – за те, що я врятував його від смерти, – один вірменин. Вірменія! Що за чарівна країна! Найкраща країна в світі! Країна, де ще й досі цілий стоїть Ноїв ковчег, похований в льодовцях Арарата. Той чоловік, кажу я, втікаючи разом з іншими від нападу курдів у гори, опинився в пустельній місцевості, – в таких місцях, куди рідко коли заходить людина. Курди не кидали погоні, і втікачі забились на схил серед верхогір’я, порослий зеленою, гострою, як лезо ножа, травою, що безжально різала і дряпала їх. Та курди гнались за ними слідом, і вони примушені були йти серед тієї трави. Найгірше було те, що стежки, які вони протоптували ціною своєї крови, полегшували путь погоні. Втікачів усіх перебили, живий зостався лише той вірменин та ще один. Вони чули голосіння й крики своїх друзів і шелест трави під ногами в курдів, – трава була висока, вища від чоловіка. Потім розлігся ще крик, на нього відповіли інші, і коли вірменин нарешті зупинився, навколо панувала тиша. Він знову кинувся тікати, поранений і закривавлений, не розуміючи, що сталося, і біг, доки не добився до скелястої кручі над безоднею; тоді, озирнувшись, побачив він, що трава вся горіла, і дим від пожежі, мов серпанок, здіймався між ним і його ворогами.

Незнайомець спинивсь.

– Ну, і що ж? – спитав Гінчкліф. – Що ж по тому?

– Так він стояв змордований, спливаючи кров’ю, що бігла з порізів від гострої трави; скелі навколо сліпучо поломеніли проти надвечірнього сонця, все небо було як розтоплена мідь, і дим від пожежі несло прямо на нього. Зоставатися тут він не міг. Не смерти, а муки страшився він! Віддалік, по той бік димової завіси, чув він крики і зойки. Кричали жінки. І от він почав здиратися стромовиною на скелі, серед кущів із сухим віттям, що кололи його мов терня, і нарешті перехопивсь через гірський кряж і сховався за ним. Там він зустрів свого товариша, пастуха, що так само врятувався. Холод, і голод, і спрага були їм ніщо проти курдів, тому вони подалися ще вище, до самих верховин, серед снігів і льодів. Цілих три дні блукали вони.

На третій день примрілось їм видиво. На мою думку, з голодними це часто трапляється, – якби ж тільки не цей плід, – він підніс догори загорнуте яблуко. – До того ж, я чув щось подібне і від інших верховинців, що знали уривками ту саму легенду. Було це надвечір, коли на небі займалися зорі; мандрівники спустились гладенькою узбіччю скелі у велику темну долину, порослу дивними, карякуватими деревами, а на тих деревах висіли маленькі кульки, наче опуклі світлячки, – дивні, круглі, жовті огники.

Враз, за багато миль, внизу, в долині, засвітилося золоте полум’я і почало поволі посуватися вперед через долину. На тлі його виразно вирізьбились чорні силуети дерев, а всі узгір’я і постаті двох людей облило розтопленим золотом. Чувши про гірську легенду, вони відразу зрозуміли, що побачили Едем чи то його ворота, і мов підтяті попадали долілиць на землю.

Коли вони зважились підвести очі, в долині якийсь час було темно, та незабаром ізнов засвітилося те саме світло, – мов огненний бурштин.

Побачивши те, пастух скочив на рівні ноги і з криком кинувся бігти вниз, назустріч огневі, а його супутника напав такий страх, що він залишився на тому ж місці.

Він стояв, дивом вражений, приголомшений і переляканий, і дививсь, як віддалялася постать його товариша. Той мчав устріч мандрівному полум’ю, та ще не відбіг він далеко, як почувся гуркіт, наче гримнув грім, зашуміли незримі крила, швидко пролітаючи над долиною, і все навколо пойняв найбільший жах. Тоді чоловік, що потім дав мені яблуко, завернув назад, сподіваючись врятуватися.

І тут, коли він стрімголов дряпався нагору, тікаючи від страшного гомону в нього за плечима, наскочив він на одно з тих карякуватих дерев, і з його вітей спав йому просто в жменю спілий плід. Оцей-о плід. Зараз же після того над ним прошуміли незримі крила і розітнувся гуркіт грому. Він упав і зомлів, а коли очутився, то побачив, що лежить серед обгорілих руїн рідного села, де я разом з іншими ходив коло поранених. Галюцинація? Та ж він усе ще стискав у руці золотий плід з того дерева. Були там і інші люди, що чули про легенду, і знали, що то міг бути за плід, – він помовчав. – І ось він тут, – закінчив незнайомець.