І тоді, заступаючи небо, почали набігати хмари, грім і блискавиця оповили світ пишними шатами, над усією Землею перейшла така злива, якої ніколи не бачило людство, і там, де недавно палали навпроти хмарового намету червоним огнем вулкани, потекли струмки болота. Скрізь збігали з суходолу води, залишаючи після себе замулені руїни, і Земля з її безладдям, з усім, що спливало на її водах, з мертвими тілами людей і тварин – її дітей – нагадувала розмитий бурею берег. Багато днів стікала вода з суходолу, забираючи з собою ґрунт, дерева і будівлі, накопичуючи велетенські загати, викручуючи глибокі яруги. Дні блиску і спеки поступилися місцем дням темряви. І ввесь той час, довгі тижні і місяці, двигтіла і стрясалась земля.

Але зоря проминула Землю, і зголоднілі люди, лиш поволі добираючи смілости, вже могли повертатися назад до своїх зруйнованих міст, до похованих під заваллям і намулом житниць, до затоплених нив. Ті судна, – не багато таких було, – що врятувались від тогочасних бур, добулися, приголомшені і пошпетані, обережно зондуючи свою путь поміж новими зазначками й обмілинами, до знайомих гаваней. І коли шторм ущух, клімат скрізь зробився тепліший, Сонце збільшилось, а Місяць зменшився до одної третини колишнього свого розміру, і зміна всіх його фаз забирала тепер вісімдесят діб.

Та про нове братерство, що постало між людьми згодом, про рятування законів, книжок і машин, про дивні переміни в Ісландії, Гренландії і на берегах Баффінової затоки, що їх моряки, прибувши туди невдовзі, побачили зеленими і розкішними, аж очам своїм не хотіли вірити, – про все це не каже нічого ця історія. Мовчить вона теж і про просування людства, відколи Земля зробилась тепліша, на північ і на південь до самих бігунів. Вона говорить тільки про з’явлення та зникнення зорі.

Марсіянські астрономи (бо й на Марсі є астрономи, хоч і як неподібні до людей ці істоти), звичайно, були дуже зацікавлені цими подіями. Певна річ, вони, розглядали їх зі свого власного погляду. «Беручи на увагу великий розмір і високу температуру ядра, кинутого крізь нашу Сонячну систему на Сонце, – писав один марсіянець, – нас не може не вражати, що Земля, якої воно замалим не торкнулося, зазнала так мало шкоди. Всі знайомі нам обриси суходолів і морів залишились незмінні, і єдина реальна переміна полягає, здається, у зменшенні білої смуги (гадають, що то лід) навколо кожного з обох бігунів».

Це тільки доводить, якими малими можуть здатися людські катастрофи на віддаленні кількох мільйонів миль.

АРМАГЕДДОН{30}.

Чоловік з блідим обличчям ввійшов у вагон на станції Реґбі. Він не поспішав, хоч носильник підгонив його, і ще навіть тоді, як стояв він на платформі, я зауважив, який у нього виснажений вигляд. Зітхнувши, він сів у кутку проти мене, спробував був закутатися в свій плед і застиг, втопивши непорушний погляд просто себе. Коли це він відчув, що я дивлюся на нього, скинув на мене очима і мляво простяг свою руку за газетою. Потім знову глянув на мене.

Я вдав, ніби читаю. Побоювався, що мимоволі збентежив його, і дуже здивувався, коли він заговорив зо мною.

– Пробачте, – спитав я, – що ви сказали?

– У цій книжці, – повторив він, показуючи кощавим пальцем на мою книжку, – написано про сни?

– Звичайно, – відповів я, бо книжка та була «Тлумачення снів» Фортнем-Роско, і заголовок її стояв на оправі.

Незнайомий помовчав трохи, наче шукаючи слів.

– Так, – промовив він нарешті, – та вони нічого не можуть сказати вам про це.

Я спершу не зрозумів був.

– Вони нічого не знають, – додав він.

Я подивився на нього уважніше.

– Сни бувають різні, – вів він далі.

Проти цього я не суперечив.

– Я вважаю... – він спинився вагаючись. – Чи вам коли снилися сни? Я хочу сказати – яскраво.

– Я рідко коли бачу сни, – відповів я. – Навряд чи випадає мені бачити хоч би зо три таких яскравих сни за рік.

– Ага! – мовив він спроквола, наче про щось думаючи. – Ваші сни не сполучаються з вашими спогадами? – спитав коротко. – Це ніколи не збивало вас з пантелику? Траплялося таке з вами, чи ні?

– Майже ніколи. Хіба що зрідка спливає якийсь сумнів, та й то на короткий час. Гадаю, що це мало з ким трапляється.

– А він згадує про це? – незнайомець показав на книжку.

– Він каже, що часом таке буває, і пояснює все, як це роблять звичайно, підвищеною чутливістю, зауважуючи, ніби це трапляється як виняток, а не як правило. Вам, мабуть, відомі ці теорії.

– Дуже мало. Знаю лише те, що вони помилкові.

Його млява рука якийсь час бавилася віконним ременем.

Я хотів був повернутися до своєї книжки, і це десь певно підказало йому нове запитання. Він нахилився вперед і майже торкався мене.

– Чи бувають так звані сни з продовженням, – оті, що сняться ніч за ніччю?

– Гадаю, що бувають. Про такі випадки пишуть в усіх книжках про психічні хвороби.

– Про психічні хвороби? Так. Там мабуть що й пишуть. Це найпридатніше місце для них. Та що я хотів сказати?.. – він глянув на свої кощаві пальці. – А чи завжди це – сни? І чи сни це, чи щось інше? Може, це щось інше?

Я урвав би цю настирливу розмову, коли б не ота напружена тривога на його обличчі. Як зараз бачу його погаслі очі, почервонілі вії, – вам, певно, відомий такий погляд.

– Я не обстоюю своєї думки, – сказав він, – та це мене вбиває.

– Сни?

– Коли хочете, зовіть це снами. Ніч за ніччю. Яскраво!.. Так яскраво... Це все (він показав на місцевість, що мріла за вікном) видається нереальним в порівнянні з тими снами. Я ледве пам’ятаю, хто я, яка моя професія... – він спинився. – Навіть тепер...

– Сон ще триває, хочете ви сказати? – спитав я.

– Він скінчився.

– Тобто?

– Я вмер.

– Умерли?

– Мене розчавлено, вбито, і тепер моє я, все те, чим я був у тому сні, – мертве. Мертве назавжди. Бачте, мені снилось, що я інша людина, живу в іншій частині світу і в іншому часі. Мені снилося це з ночі в ніч. Кожної ночі я прокидався в іншому житті. Живі сцени, живі події – поки не прийшов кінець.

– Поки ви не вмерли?

– Поки я не вмер.

– А з того часу?

– Ні, – сказав він. – Дякувати богові, то був кінець сну...

Я зрозумів, що не відбудуся від цього сну. До того ж мені треба було ще цілу годину їхати, вже смеркало, а Фортнем-Роско не дуже цікава книжка.

– Живете в іншому часі... – зауважив я. – Ви хочете сказати, в іншому столітті.

– Так.

– В минулому?

– Ні, в майбутньому.

– Наприклад, в тритисячному році?

– Не знаю, в якому році. Я знав уві сні, тобто коли спав, та не тепер... не тепер, коли я не сплю. Я багато чого забув, відколи прокинувся, хоч знав усе, коли впав... Вони називали роки не так, як ми звемо... Як то вони звали їх? – він приклав руку до чола. – Ні, – сказав він, – я забув.

Він безсило всміхнувся. Яку хвилину я боявся, що він не розкаже свого сну. Загалом я ненавиджу тих людей, що розповідають про свої сни, але це був особливий випадок. Я навіть допоміг йому.