Він був увесь білий. Може в дванадцятьох місцях на його тілі видно було маленькі круглі плямочки, і з них точилася кров.

Саме на той час через сад ішов чоловік, якого наймали коли-не-коли на поденне. Він бачив, як розбилось вікно, і здивувався, помітив потім, як економка закривавленими руками витягла з теплиці нерухоме тіло. На хвилину в голові йому завихрилися неймовірні гадки.

– Біжіть принесіть води! – крикнула вона, і голос її відразу розвіяв його підозру.

Робітник удух повернувся з водою і побачив, що економка плакала зі зворушення й, поклавши Веддербернову голову собі на коліна, обтирала йому кров з лиця.

– Що таке? – спитав Веддерберн, злегка розтуливши очі, але зараз же заплющив їх знову.

– Ідіть і негайно покличте сюди Анні, а самі миттю катайте до лікаря Геддона, – сказала вона поденному, беручи в нього воду. Побачивши, що він вагається, додала: – Я все розкажу, коли ви повернетесь.

Веддерберн незабаром знову розплющив очі. Помітивши, що він занепокоївся, бачачи себе в такому незвичайному стані, вона пояснила йому:

– Ви зомліли в теплиці.

– А орхідея?

– Я пригляну за нею, – коротко відповіла кузина.

Веддерберн загубив багато крови, але ніяких небезпечних ушкоджень не зазнав. Йому дали горілки з м’ясним екстрактом, перенесли в будинок, на другий поверх, і поклали в ліжко. Економка уривками розповіла лікареві чудну і мало подібну до правди історію.

– Підіть самі в теплицю і подивіться, – порадила вона.

Крізь відчинені двері тягне знадвору холодним повітрям, і нездорові солодкі пахощі майже зовсім розвіялись. На цегляній підлозі серед темних кров’яних плям лежало поламане повітряне коріння, здебільшого уже пов’яле. Саме стебло зламалось, коли рослина падала на підлогу, і пелюстки квітів поблякли і потемніли з країв. Лікар нагнувсь був, щоб краще розглянути квітку, та помітив, що один з повітряних коренів ще ворушиться, і спинився.

Другого ранку дивовижна орхідея ще була в теплиці, але вся почорніла й загнила. Холодний вранішній вітер грюкав незамкненими дверима. Орхідеї містера Веддерберна позморщувались і посхиляли свої голівки, а сам він лежав у себе нагорі. Він увесь аж сяяв і без кінця балакав, у надмірному захваті з своєї дивної пригоди.

Над південь троє переслідників круто об’їхали коліно потоку, і перед ними враз розгорнулась простора долина. Майже непроїзний заломистий яр, укритий рінню, що ним вони так довго гнались за втікачами, перейшов на широке похиле узгір’я, і всі троє, наче з одної спільної волі, з’їхали зі стежки і попростували до невеличкого пагорка, порослого оливними деревами. На пагорку вони спинились: двоє, як їм годилося, трохи ззаду, а третій вершник, з вицяцькованою сріблом уздечкою, – попереду.

Деякий час усі троє пильно вдивлялись у широкий простір, що стелився перед ними внизу і зникав у далечині. Похмуру безрадість укритої жовтою травою долини розбивали лише розкидані де-не-де кущі висохлого терника та неясні обриси іншої, видимо, безводної яруги. Пурпурові далекості ген-ген зливалися з блакитними схилами подальших горбів, – горбів, що, може, були зелені, – а понад горбами, неначе висячи в блакиті, височіло снігове верхогір’я, розростаючись дедалі ширше і вільніше на північному заході, в міру того, як береги долини зближалися. На захід долина тяглася вгору аж до обрію і кінчалася десь під самим небом темною плямою, – там починались ліси. Та не на захід і не на схід дивились, не відвертаючи очей, троє вершників, а тільки вниз, у долину.

Сухорлявий чоловік зі шрамом на губі заговорив перший.

– Ніде не видно, – промовив він, розчаровано зітхнувши. – Що ж, – вони на цілий день випередили нас.

– Але вони не знають, що ми женемося за ними, – зауважив маленький чоловік на білому коні.

– Вона, напевно, знає, – гірко сказав ватажок, більше сам до себе, ніж до інших.

– Хоч би й так, проте вони не можуть швидко посуватись, – на них на всіх усього один мул, а дівчині до того весь сьогоднішній день ще й кров ішла з ноги.

Вершник зі срібною уздечкою люто блимнув на нього очима.

– Ви гадаєте, що я цього не помітив? – гримнув він.

– А все ж не завадить нагадати про це, – прошепотів сам до себе маленький чоловік.

Сухорлявий вершник зі шрамом на губі спокійно дивився просто себе.

– Навряд чи вони встигли переїхати долину, – сказав він. – Якщо ми додамо ходу...

Він поглянув на білого коня і замовк.

– Будь вони прокляті, ті білі коні, – пробурчав вершник зі срібною уздечкою і, обернувшись, скинув погляд на тварину, до якої стосувалася його лайка.

Маленький чоловік спустив очі і, дивлячись кудись униз поміж вухами свого понурого коня, промовив:

– Я зробив усе, що міг.

Двоє інших ізнов якийсь час не відводили очей від долини. Сухорлявий провів поверхнею руки по своїй покаліченій губі.

– Уперед! – раптом скомандував власник срібної уздечки.

Маленький чоловік здригнувся і напнув поводи, за ним і решта двоє, і кінські копита м’яко й дрібно зацокали по сухій траві, – вершники ізнов рушили здоганяти втікачів.

Вони обережно спустилися довгим узгір’ям, продерлись крізь гущавину покручених колючих чагарів, минули рогувате, чудної форми, гілля рослин, що стирчало поміж скелями, і опинились на рівному місці в долині. Сліди тут робилися дедалі непомітніші, бо ґрунт був сухий, неродючий, – тільки й була там припала до землі вигоріла, мертва трава. І все ж, низько понагинавшись над кінськими шиями, раз-у-раз зупиняючись і пильно приглядаючись, ці білі люди якось умудрялися не губити слідів своєї здобичі.

Часом їм траплялись витолочені місця, погнуті й поламані стебла цупкої трави, а інколи навіть доволі помітні сліди ніг. В одному місці, де, мабуть, ступила дівчина, ватажок побачив темну криваву пляму, і крізь зуби вилаяв її за дурний розум.

Сухорлявий не відставав від ватажка, а маленький, поринувши в·думки, скакав на своєму білому коні позаду. Так вони їхали один за одним. Вершник зі срібною уздечкою показував дорогу. Ніхто не промовив і слова. Минув деякий час, і маленькому чоловікові на білому коні почало здаватися, що навколо панує надто велика тиша. Він очутився від своїх мрій. Справді тільки легкий кінський тупіт та брязкіт збруї порушували замислений спокій цієї німотної, наче намальованої долини.

Попереду їхали його господар і товариш, уважно нахиляючись ліворуч уперед і безстрасно погойдуючись у такт із ходою коней. Перед ними бігли загострені тіні, тихі, безгучні їхні супутники, а ближче до нього повз по землі його власний скорчений контур. Вершник озирнувся навколо. Що змінилося? Чому така тиша? І він згадав, що коли вони їхали яром, то від його стінок відбивався луною кінський тупіт, і крім того лунав безнастанний акомпанемент камінців, що обсипались і котилися вниз. А що ж іще?.. Ага, нема найменшого вітру. От воно що! Який пустельний, мовчазний край! Яка одноманітна полуднева дрімота! Небо чисте, порожнє, тільки в горішній долині завис темний серпанок туману.