Надвечір вітер ущух. Сонце заходило серед осяйного спокою, і чоловік, що мав колись срібну уздечку, нарешті обережно видерся з яру положистим схилом, та тепер він вів за собою білу коняку, що колись належала маленькому наймитові. Він був не від того, щоб повернутись до свого коня і зняти з нього срібну уздечку, але насувалася ніч, і він потерпав, щоб часом не знявся вітер і не застав його в долині; до того ж йому була огидна думка, що кінь його, мабуть, увесь обплутаний павутинням, а то й об’їдений доволі негоже.

І коли він подумав про те павутиння та про всі небезпеки, що перетерпів тієї днини, і про те, як він урятувався від них, руки його мимоволі намацали маленький амулет, що висів у нього на шиї. Серце йому переповнило почуття вдячности, і він міцно стис свою святиню. В ту саму мить глянув він вниз, у долину.

– Я занадто піддався пристрасті, – сказав він. – Дівчина прийняла заслужену кару. Її супутники теж, безперечно...

Та що це? Ген-ген у другому кінці долини, подаль порослих лісом схилів, він виразно побачив у світлі заходу легенький димок, що здіймався вгору.

Вираз спокійної покори на його обличчі раптом заступили гнів і подив. Дим? Він повернув білого коня і спинився, вагаючись. Трава тихенько зашелестіла під подихом вітерця. Віддалік на очереті заколивалось пошматоване сіре простирало. Він поглянув на павутиння, глянув на дим.

– Кінець-кінцем, може, це й не вони, – промовив він нарешті.

Але він знав, що помилки не могло бути.

Подивившись ще якийсь час на дим, він сів на білого коня.

Йому довелося прокладати собі дорогу між осілими масами павутиння. Чомусь на землі валялось багато мертвих павуків, а ті, що зостались живі, злочинно бенкетували, поїдаючи трупи своїх товаришів. На цокіт кінських копит вони розбігалися врозтіч.

Пора їх минулася. Без вітру, що міг би підняти їх з землі, без простирадел їм до послуг, вони не могли заподіяти йому ніякої шкоди, незважаючи на всю свою отруту.

Від тих, що, на його думку, надто близько підходили до нього, він відмахувався своїм поясом. А одного разу, коли кілька їх перебігало незахищеним місцем, у нього з’явилось бажання злізти з коня і потоптати їх ногами, але він переміг те бажання. Раз-у-раз повертався він на сідлі і позирав на дим.

– Павуки, – мурмотів він щохвилини. – Павуки!.. Добре, добре!.. Другого разу треба буде й собі виткати павутину.

Ви, мабуть, чули про Геплея, – не про В. Т. Геплея-сина, а про славетного Геплея, того Геплея, що відкрив Periplaneta Hapliia, Геплея-ентомолога.

Якщо так, ви, напевно, знаєте і про велику ворожнечу між Геплеєм і професором Повкінзом, а все ж деякі з наслідків їх ворогування, можливо, будуть вам нові. Для тих, хто нічого не знає про цю ворожнечу, треба сказати на пояснення кілька попередніх слів, та коли лінивому читачеві неохота читати їх, він може лише перебігти їх очима.

Дивна річ, до якої міри поширена необізнаність з такою по правді важливою справою, як оце ворогування між Геплеєм та Повкінзом. Знов же і та полеміка, що збурила Геологічне Товариство і стала за цілу добу в науці, залишилась, я в цьому твердо переконаний, невідомою поза межами цієї корпорації. Мені навіть доводилося чувати, як люди з найкращою загальною освітою переказували про знаменні сцени, що відбувалися на зборах Товариства, немов про якісь суперечки парафіяльної громади. Але ж велика ненависть поміж англійськими й шотландськими геологами триває вже півстоліття; вона «залишила безліч глибоких слідів у науці». А інцидент з Геплеєм та Повкінзом, хоч, може, в ньому й більше особистого, розпалив такі ж глибокі, якщо не глибші пристрасті. Пересічна людина і тями не має про той запал, що додає дух науковому дослідникові, не уявляє собі, яке шаленство можуть збудити в ньому чиїсь заперечення. Це odium theologicum{40} у новій формі. Є, наприклад, люди, що радо спалили б сера Рея Ланкастера із Смісфілду за його статтю про молюсків в Енциклопедії. Це фантастичне заведення крилоніжців до відділу Головоногих... Та я відбіг від своєї теми – від справи Геплея – Повкінза.

Усе почалося багато років тому, коли Повкінз переглянув питання про Microlepidoptera (байдуже, що то за штука) і заперечив існування того нового виду, що його відкрив Геплей. Геплей, людина із сварливою вдачею, відповів ущипливою критикою на всю Повкінзову класифікацію{41}. Повкінз у своїй «Відповіді на декілька зауважень»{42} натякав на те, що Геплеїв мікроскоп так само має хиби, як і Геплеєва здатність спостерігати, і назвав свого критика «безвідповідальним дурноляпом». (На той час Геплей ще не був професором). Геплей відповів Повкінзові{43} і в своїй статті згадував про «заплутаних компіляторів», і мовби побіжно назвав Повкінзову працю «чудом нездарности». Почалася смертельна боротьба. А втім, читача навряд чи зможуть зацікавити подробиці того, як сварились один з одним ці два великі чоловіки та як незгода поміж ними дедалі ширилась, поки від Microlepidoptera не перейшли вони до суперечок з приводу першої-ліпшої ентомологічної проблеми. Траплялися пам’ятні події. Засідання королівського Ентомологічного Товариства іноді нагадували засідання палати депутатів. Загалом, як на мене, Повкінз більше наближався до істини, ніж Геплей. Але Геплей майстерно вмів вдаватися до риторики, посідав нечасте в людей науки почуття гумору і був обдарований надзвичайною енергією; до того ж він дуже гостро відчув образу, коли піддали сумніву його відкриття. А тим часом з Повкінза була людина мнихувата; він висловлювався прозаїчно, постаттю скидався на бочку і надто сумлінно ставився до видачі посвідок, у зв’язку з чим на нього мали підозру, що він торгує посадами при музеї. Тому молодь групувалася навколо Геплея і плескала йому. Боротьба точилась довго. Зловісна з самого початку, вона обернулася кінець-кінцем на нещадну ворожнечу. Чергування успіхів і невдач в кожного з обох суперників, – то Геплеєвих мук з приводу будь-якого Повкінзового тріумфу, то перемог першого над останнім, – усе це більше стосується до історії ентомології, ніж до теми нашого оповідання.

Але року 1891 Повкінз, останнім часом підупалий на силах, опублікував свою працю про «мезобласт» нетлі «Адамова голова». Що таке мезобласт нетлі «Адамова голова» – це не має значення для нашого оповідання. Та Повкінзова розвідка була набагато гірша за попередні його твори, і це розгорнуло перед Геплеєм перспективи, яких він палко очікував протягом багатьох років. Він працював, мабуть, і вдень і вночі, щоб якнайкраще використати свою перевагу.

У старанно розробленій доповіді він розбив Повкінза до ноги, – можна собі уявити чорне скуйовджене волосся і химерний блиск у темних очах цього чоловіка, коли він нищив свого супротивника. Повкінз заперечував нерішучо, невдало, з болісними павзами, а все ж злісно. Всі розуміли, що він хоче вразити Геплея, та ніяк не спроможеться. Але майже ніхто з його слухачів – сам я не був на тому засіданні – не побачив, який він хворий.

Геплей звалив з ніг свого опонента і мав намір доконати його. Незабаром він почав брутальну атаку на Повкінза, видрукувавши дослід про розвиток нетлі взагалі, – дослід, що свідчив про силу зажитої праці, але був написаний у гостро полемічному тоні. Як видно з редакторської примітки, різкість цього тону, друкуючи розвідку, ще трохи пом’якшили. Розвідка мала примусити Повкінза згоріти з сорому. Йому не лишалося жодного порятунку; критикові аргументи були убивчі, і весь тон до неможливости зневажливий, – страшна річ зазнати такого людині на старості літ.