– Ізнов та сама нетля! – промовив він і потім додав: – Мені примрілося. Пусте!

Увесь час він виразно бачив, як нетля повзала по карнизі або стрілою літала по кімнаті, і помічав також і те, що доглядачка нічого не бачить і з подивом дивиться на нього. Йому доконче треба опанувати себе. Він знав, що буде йому край, якщо він не опанує себе. Та в міру того, як збігала ніч, жар усе більшав, і вже самий страх побачити нетлю примушував Геплея і справді бачити її. Близько п’ятої години, коли надворі засіріло, він спробував устати з ліжка і піймати нетлю, хоч і відчував у нозі пекучий біль. Доглядачці довелося боротися з хворим.

З цієї причини його прив’язали до ліжка. Тоді нетля посміливішала, і одного разу Геплей відчув, що вона сіла йому на голову. Він почав несамовито бити себе руками, – і йому зв’язали і руки. Після того нетля з’явилася знову. Вона лазила йому по обличчі; він плакав, лаявся, репетував, благав усіх нагнати її, але ніщо не помагало.

Лікар був дубоголовий; він лікував від усіх хвороб і нічогісінько не тямив у психіатрії. Він попросту казав, що ніякої нетлі немає. Коли б він був трохи розумніший, то, може, й врятував би Геплея від його лихої долі, удавши, що вірить у реальність його примари, і накривши йому лице серпанком, як того просив Геплей. Та я вже казав, що лікар був йолоп, і поки нога вигоїлась, Геплей був прив’язаний до ліжка, і примрійна нетля повзала по ньому. Вона ніколи не покидала його, коли він не спав, уві сні ж увижалась йому якимсь страхіттям. Коли він не спав, він прагнув заснути, а заснувши – прокидався з криком.

Через те Геплей доживає тепер свого віку в кімнаті, оббитій подушками, і його мучить нетля, якої ніхто, крім нього, не може бачити. Лікар божевільні каже, що це галюцинація. Але Геплей, у ті хвилини, коли він заспокоюється і може говорити, запевняє, що то дух Повкінза, – отже та нетля – єдиний у світі екземпляр, а тому варто доконче потурбуватись, щоб піймати її.

«А що як я вмру під ним?»

Ця думка раз-у-раз набігала мені, коли я повертався додому від Геддона. Обходила вона самого мене. Я був позбавлений важких турбот одруженої людини і знав, що тільки дуже небагатьох з моїх близьких приятелів смерть моя засмутила б, та й то найбільше тому, що їм довелося б, виконуючи свій обов’язок, віддавати мені останню шану. Я дивом здивувався, а може, відчув і деяке приниження, коли перебрав у думці своїх знайомих і побачив, як мало, десь, певно, знайшлося б між ними таких, що, мабуть, не обмежились би самими вимогами звичайности. Йдучи Прімроз-Гіллем від Геддона, я зрозумів усе це з безщадною ясністю. Приміром, друзі моєї молодости: лише тепер переконавсь я, що наша приязнь була тільки традицією, яку нам нелегко давалося підживляти. Або ж узяти от моїх супротивників, чи то помічників на дальшій моїй життьовій путі: гадаю, що з ними я був холодний або мало товариський, – можливо, це рівнозначні поняття. Та, мабуть, навіть здібність приятелювати залежить від фізичної природи людини. В житті моєму був час, коли я сам досить тяжко журився, втративши друга; але того дня, повертаючись додому, я був немов уві сні. Емоційний бік моєї свідомости спав. Я не відчував жалю до самого себе, ні до своїх друзів і не міг уявити собі, як вони журитимуться за мною.

Мене дуже зацікавило це змертвіння моїх почуттів, – безперечний наслідок загального фізіологічного застою, і думки мої блукали в цьому напрямку. Одного разу, за моєї палкої молодости, несподівано втратив я чимало крови і був на волосинку від смерти. Тепер я пригадав собі, що тоді всі дружні почуття і пристрасті неначе витекли з мене разом із кров’ю, лишивши мені тільки спокійну покірливість долі, осад жалю до самого себе. Минуло багато тижнів, перш ніж колишні честолюбні прагнення, почуття симпатії і всі складні моральні переживання людини знов повернулись до мене. Тепер я вдруге був знекровлений. Уже тиждень, коли не більше, як я почав спадати з тіла. В мене навіть зовсім пропала хіть до їжі. І мені здавалось, що ця закляклість моїх почуттів була наслідком повільного відступу від насолод і страждань, зв’язаних з тваринною природою людини. Я вважаю за доведене, скільки взагалі можна щось довести в цьому світі, – вважаю за доведене, що вищі емоції, моральні почуття, навіть найтонше самовідання любови розвинулось з елементарних бажань і страхів простої тварини: в ці шори вбрано розумову незалежність людини. І можливо, що коли смерть кидає на нас свою тінь, коли зменшується наша активність, припиняється заразом і складний розвиток урівноважених жадань, нахилів та огид, що їх взаємодія керує нашими вчинками. Що ж залишається?

Загроза наштовхнутися на ношака, хлопчини з м’ясної крамниці, раптом повернула мене до дійсности. Я побачив, що йду мостом над каналом Ріджент-парку, рівнобіжним з мостом Зоологічного саду. Хлопчик у синьому вбранні задивився через плече на чорну баржу, що поволі посувалася каналом; її тягнув білий виснажений кінь. Через міст у саду нянька вела троє веселих діток. Дерева були ясно-зелені. Надії весни ще не встигли припасти літнім порохом. У воді відбивалось осяйне, безхмарне небо, лише побрижене довгими хвилями, тремтячими чорними смугами позад баржі. Повівав легкий вітерець, але він не підбадьорив мене, як це звичайно робить весняний вітер.

А може, у цьому змертвінні почуттів була призвістка лиха? Чудно, що я міг виразно, як завжди, міркувати і стежити за плетивом своїх думок; так, принаймні, здавалося мені. Моє самопочуття більше скидалось на спокій, ніж на заціпенілість. Чи мав я які підстави вірити в передчуття смерти? Хіба смертник починає інстинктивно виплутуватись із тенет матерії і почуттів ще перед тим, як ляже на нього холодна рука смерти? Я почував себе дивно відокремленим від життя, від усього оточення і не жалкував за цим. Діти, що гралися на осонні, набираючись сил і досвіду для життєвої боротьби, садовий сторож, що балакав з нянькою, мати, яка годувала дитину, захоплені одне одним юнак і дівчина, що пройшли повз мене, придорожні дерева, які простягали до сонця молоденьке, повне благання листя, легке ворушіння гілок, – колись і я був частиною всього цього, а тепер з цим у мене все було скінчено.

Пройшовши трохи далі головною алеєю, я відчув утому, ноги мені обважніли. Було душно, і я звернув убік, щоб сісти на одному з зелених стільців, що стояли вздовж шляху. За хвилину я закуняв, і течія думок зняла в моїй дрімотній свідомості видиво повстання мертвих. Я сидів на стільці, але мені видавалось, що я вмер, зотлів, розпався на шматки, висох, а одно моє око (я бачив це) виклювали птахи. «Прокиньтесь!» – почувся голос, – і відразу пил на алеї і земля під травою заворушились. Ніколи перше не траплялося мені думати про Ріджент-парк, як про кладовище, а тепер я побачив крізь дерева вкриту позападалими могилами і похиленими надгробками пласку долину, що тяглася так далеко, скільки міг я сягнути оком.

Навкруги зчинився заколот: повсталі мерці, задихаючись, силкувалися виборсатись із ям. З натуги вони обкипали кров’ю; червоне м’ясо відривалось їм від білих кісток. «Прокиньтесь!» – крикнув голос; але я твердо поклав не вставати для такого жаху. «Прокиньтесь!» Мені не хотіли дати спокою. «Годі хропти!» – сказав сердитий голос. Та й добірні ж вислови в цього янгола! Мене смикав продавець квитків на право сидіти на стільці, вимагаючи від мене пенні.

Я заплатив пенні, сунув квитка в кишеню, позіхнув, випростав ноги і, почуваючи себе трохи краще, підвівся і попрямував до Ленгемського майдану. Незабаром я ізнов заблудив у рухливому лабіринті думок про смерть. Переходячи Марілебон-Род, на завороті його в кінці Ленгемського майдану, я ледве встиг ухилитись від дишля кебу і пішов далі з завмерлим серцем і забитим плечем. Я думав, вражений дивом, як би воно було кумедно, коли б мої міркування про можливу завтрашню смерть призвели мене до неї сьогодні.