Купівля орхідей завжди має в собі легенький присмак спекуляції, що приємно збурює кров. Ви бачите перед собою темну поморщену грудочку переплутаного коріння, а далі вам доводиться здатись або на свою досвідченість, або на продавцеву пораду, або просто на свій талан, – то вже до чого ви більший маєте нахил. Може виявиться, що рослина напівнежива, або й зовсім мертва; але буває і навпаки, що дуже пощастить із купівлею, і витрачені гроші повернуться вам з лишком. Часом трапляється й так, що перед захопленими очима щасливого покупця поволі, день по дневі, починає розгортатись якась зовсім нова відміна, нова краса, дивна лінія горішньої губи, ніжніше забарвлення, чи то несподівана мімікрія. На тендітній зеленій стеблині розцвітає краса, а з нею разом і гордість, прибуток, ба навіть безсмертя. Для всякого чуда природи потрібна назва, а яка ж може бути краща назва, як не ім’я того, хто відкрив те чудо? «Johnsmithia»{39}! А втім бувають ще й гірші назви.

Можливо, що саме надія натрапити на таку щасливу знахідку підгонила містера Вінтер-Веддерберна відвідувати всі аукціони, де продавалися рідкісні рослини, а може, також і те, що більше нічого в світі не цікавило його. Він був самотній, сором’язливий, досить таки нікчемний чолов’яга і мав доволі грошенят, щоб врятуватись від злиднів, та не доволі нервової енергії, щоб підшукати собі справжню роботу. З неменшим успіхом міг би він збирати марки або монети, перекладати Горація, заводити в палітурки книжки, чи то відкривати нові відміни діатомій. Але якось воно вийшло так, що він захопився орхідеями і посідав маленьку теплицю, якою найбільше пишався.

– Мені чомусь здається, – сказав він якось за кавою, – що сьогодні зі мною конче щось трапиться, – він говорив повагом, так само як і рухався, як думав.

– О, не кажіть такого! – заперечила його економка, що заразом доводилася йому далекою кузиною. Бо ж, як на неї, «щось трапиться» було евфемізмом, що міг мати лише одне значення.

– Ви мене не зрозуміли. Я зовсім не мав на увазі чогось неприємного, хоч я й сам добре не знаю, що, власне, мав я на оці. Сьогодні, – провадив він далі після невеличкої паузи, – у Петерза розпродуватимуть цілу купу рослин з Андаманських островів та з Індії. Піду подивлюся, що там вони мають. Може, часом натраплю на щось цікаве. Буває.

Він подав свою чашку, щоб йому налили кави.

– Чи не та це колекція, що ви мені казали цими днями, – того бідного молодого чоловіка? – спитала кузина, наливаючи йому кави.

– Авжеж, це його колекція, – відповів він і замислився над своєю грінкою.

– Зо мною ніколи нічого не трапляється, – заговорив він знову, думаючи вголос. – Не розумію чому? Іншим завжди щось трапляється. От хоч би Гарвей. Не далі як на тому тижні в понеділок він знайшов шість пенсів, у середу на всіх його курчат напала пошесть, у п’ятницю приїхав з Австралії його брат у перших, а в суботу він зламав собі ногу. Яка сила пригод, не те що в мене!

– А як на мене, то я залюбки відмовилась би від таких пригод, – зауважила кузина, – та й вам з них не велика була б користь.

– Мабуть, що й так, – це трохи неспокійно. Та бачите... зо мною зроду нічого не траплялось. І коли був маленьким, не зазнав жодної приключки, а як виріс, то навіть не закохався й разу. Ні разу не був одружений... Я часто собі думаю, як то почуває себе людина, коли з нею щось трапляється, щось справді надзвичайне. Власник тієї колекції мав усього тридцять шість років, коли помер, виходить, був молодший за мене на цілих двадцять років. А він двічі був жонатий, один раз брав шлюбну розлуку, чотири рази хворів на малярію, раз зламав собі ногу, забив одного малайця, сам був поранений отруйною стрілою. Кінець-кінцем він загинув від п’явок у джунґлях. Безперечно, турбот і хвилювань випало йому чимало, але ж, розумієте, все те, мабуть, було дуже цікаво, за винятком, може, п’явок.

– Я певна, що з того всього не було йому найменшої користи, – переконано заперечила економка.

– Може й так, – згодився Веддерберн і глянув на годинника. – Двадцять три на дев’яту. Я поїду потягом, о дванадцятій без чверти, отже часу задосить. Мабуть, одягну свою альпакову куртку, – сьогодні доволі тепло, – сивого капелюха і руді черевики.

Він глянув у вікно на ясне небо і на осяяний сонцем сад, потім нервово закинув погляд на кузину.

– А я гадаю, що коли ви їдете до Лондона, то найкраще взяти з собою паросолю на дощ, – сказала вона рішучим тоном. – Поки ви повернетеся додому, погода може змінитись.

Містер Веддерберн повернувся додому приємно зворушений. Він купив дещо. Рідко коли траплялося, щоб він не розмірковував довго, купуючи щось, а цього разу з першого погляду зважився.

– Тут є кілька екземплярів Vanda, один Dendrobium, Pa laeonophis, – говорив він за обідом, сьорбаючи суп і милуючися на покупку, що лежала перед ним на бездоганно чистій скатерці. Він поволі доїдав свій обід і переказував кузині все, що стосувалося до його нового придбанку. Він мав такий звичай – ще раз увечері переживати знову кожну свою подорож до Лондона, щоб розважити кузину і для власної своєї втіхи.

– Я почував, що сьогодні зі мною щось трапиться. І я взяв і купив все це. Знаєте, деякі з них, я певен, будуть знамениті. Не знаю вже чому, але цього я певен так, наче хтось сказав мені, що деякі будуть напрочуд гарні. Про оце, – сказав він, показуючи на поморщене коренище, – ніхто не міг сказати, що воно таке. Можливо, що це Раlаеonophis, а може й ні. Може, якийсь новий вид, а то й новий рід. Це останнє, що бідний Беттен додав до своєї колекції.

– Яке бридке на вигляд! І форма така огидна, – зауважила економка.

– А як на мене, воно й форми ніякої не має.

– Терпіти не можу безформних речей, – промовила економка. – Стирчить в усі боки.

– Завтра я заберу його і посаджу у вазон.

– Немов павук, що вдає неживого, – правила своє кузина.

Веддерберн усміхнувсь і, нахиливши голову набік, придивився до кореня.

– Звичайно, на взір грудочка не дуже принадна, але ніколи не можна передбачити, на що перетвориться отакий сухий корінчик. Справді, може статися, що з нього розцвіте чудова орхідея... Скільки в мене праці на завтра! Сьогодні вночі я ще поміркую, що з ним робити, а завтра зрання візьмуся до роботи.

– Бідолаху Беттена знайдено мертвого, чи напівмертвого на зарослому мангровіями болоті, я забув, де саме, – заговорив він, помовчавши. – Тіло його лежало, придушивши одну з оцих орхідей. Кілька день перед тим він нездужав, – у нього було щось подібне до тамтешньої пропасниці, – і, я гадаю, він зомлів. Ті болота з мангровіями дуже шкідливі для здоров’я. Кажуть, що коли він упав, п’явки висмоктали з нього геть усю кров до останньої краплі. Хто знає, чи не та це рослина, через яку він наклав життям?

– Від цього вона не здається мені краща.

– Чоловіки мусять працювати, не зважаючи на жіночі сльози, – глибокодумно сказав Веддерберн.

– Тільки уявити собі – смерть без ніяких вигод, на брудному болоті! Страшно й здумати, – пропасниця, а напохваті нема нічого, крім хлородину й хініну, – коли чоловіків лишити самих, вони тільки й живуть, що хлородином та хініном. Захворій – і нікогісінько навколо, крім жахливих тубільців! Кажуть, що Андаманські острів’яни наймізерніші люди. Принаймні навряд чи вони вміють доглядати хворого, бо не здобули належної науки. І все це для того, щоб кілька чоловіка в Англії мали орхідеї!