– Усе це, – раптом заявив Жерілью, – мов навмисне так склалось, щоб пошити мене в дурні. Все чисто, від початку до краю!

Вони об’їхали кругом те місце, де лежав чистий, білий кістяк, оглядаючи його з усіх боків, а тоді повернулись на канонерку. Тут капітанове вагання дійшло жахливих розмірів. Було наказано розвести пару, і по півдні судно рушило далі проти води немов для того, щоб роздобути які відомості. Надвечір вернулись назад і закинули якоря. Зірвалась громовиця, пронеслася зі страшною силою, а після того настала чудова ніч, прохолодна і тиха, і всі полягали спати на палубі. Тільки Жерілью не спалось, він увесь час крутився і щось бубонів. На світанку він розбудив Голройда.

– Господи! – скрикнув той. – Що там таке?

– Я вирішив, – відповів капітан.

– Що? Висідати? – спитав Голройд, швидко підводячись.

– Ні! – заперечив капітан і стримано помовчав. – Я вирішив, – сказав він удруге.

Голройд нетерпляче тріпнувся.

– Авжеж, – вів капітан далі. – Я пальну в них з великої гармати!

Жерілью справді так і зробив. Тільки небо знає, що подумали про те мурашки, але він таки встругнув цю штуку. Він пустив у мурашок два набої, додержуючи всіх правил. Команда понапихала собі вати у вуха, і все мало такий вигляд, ніби починається неабияке діло. Перший раз гармата вдарила в стару цукроварню і розтрощила її, а другий набій зруйнував занедбаний хлів позад тами. Після того Жерілью посіла неминуча реакція.

– Погано, – сказав він до Голройда, – зовсім погано. Це не робота! Треба їхати назад... по інструкції. Та й метушня ж здійметься там з приводу цих набоїв! Чорт знає, що буде! Ви собі й уявити не можете, Голройде...

Він стояв і без міри здивовано дивився на світ.

– Та що ж інше можна було зробити? – викрикнув він.

По півдні канонерка рушила назад за водою, і ввечері частина екіпажу відвезла лейтенантове тіло і поховала його на березі в такому місці, де ще не було нових мурашок.

Я уривками почув цю історію від Голройда з три тижні тому.

Ці нові мурашки запали йому в голову, і він приїхав до Англії, маючи на думці, за його висловом, «підняти людей» на них, «поки ще не пізно», Він каже, що вони загрожують Британській Гвіані, звідки до місць їх теперішнього поширення якихось тисячу миль, не більше, – і Міністерству колоній варто було б зразу вжити заходів проти цього лиха. Він із запалом примовляє: «Адже ці мурашки обдаровані розумом! Ви тільки подумайте, що це значить!»

Безперечно, мурашки ці – серйозне лихо, і бразильський уряд добре зробив, пообіцявши п’ятсот фунтів нагороди тому, хто винайде певний спосіб винищити їх. Немає сумніву і в тому, що за ті приблизно три роки після того, як вони вперше з’явились на пагорках за Бадамою, вони дуже поширили свій терен, фактично посівши весь південний берег ріки Батемо на протязі майже шістдесятьох миль; вони вигнали звідти всіх людей, заволоділи всіма плантаціями й осадами, взяли на абордаж і захопили щонайменше одне судно. Кажуть навіть, що якимсь зовсім незрозумілим способом вони переправилися через доволі широку відногу Капуарани і сягнули вперед на багато миль у напрямку до Амазонки. Певна річ, вони багато розумніші і в них далеко краща організація, ніж в усіх відомих досі мурашиних порід. Замість жити розпорошеними громадами, вони зорганізувалися в одностайне суспільство, – по суті, в єдину націю. Найбільша їх особливість і безпосередня загроза полягають не так у цьому, як у свідомому користуванні отрутою підчас боротьби з дужчими за них ворогами. Ця їх отрута, мабуть, дуже подібна до гадючої; цілком імовірно, що вони сами виробляють її і що більші з них особні носять на собі гольчасті кристали цієї отрути, коли нападають на людей.

Звичайно, дуже важко дістати докладніші відомості про цих нових конкурентів людини в її боротьбі за панування на земній кулі. Жодний самовидець їх діяльности, – крім Голройда, що мав нагоду лише побіжно спостерігати її, – не пережив зустрічі з ними. На Горішній Амазонці розповсюдились найдавніші легенди про їх відвагу і розум, і ці легенди дедалі ширяться в міру того, як уперте просування вперед нових завойовників розпалює людську уяву страхом. Ходять чутки, ніби ці маленькі істоти користуються інструментами, ніби вони обізнані з огнем, металами і найхитрішими способами інженерної науки – останнє дивом вражає нас, північан, що ніколи не бачили таких споруджень, як от тунель, прокладений 1841 року мурашками в районі Ріо-де-Жанейро під Параїбою в тому місці, де вона завширшки така, як Темза біля Лондонського мосту. Мало того, про них кажуть, що вони навіть мають організовану і детально розроблену методу робити записи і поширювати знання, аналогічну нашим книжкам. Досі їх активність виявлялась у тому, що вони неухильно просувалися вперед і осідали, винищуючи або примушуючи людей тікати з тих місць, куди вдиралися ці нові завойовники. Число їх швидко зростає, і Голройд цілком переконаний, що вони кінець-кінцем витіснять людей з усієї тропічної Південної Америки.

А чому б їм спинитися на тропічній Південній Америці і не піти далі? Так чи не так, тепер вони там. Якщо вони й далі просуватимуться з такою швидкістю, як просувалися досі, то року 1911 чи близько того дійдуть до Капуаранської залізниці і примусять європейських капіталістів звернути на них увагу.

У 1920 році вони будуть на половині дороги до Амазонки. В 1950 або, скажімо, в 1960 році, не пізніше, – гадаю я, – відкриють вони Европу.

Чоловік зі шрамом на обличчі перехилився через стіл і глянув на мій пакунок.

– Орхідеї? – спитав він.

– Еге, декілька, – відповів я.

– Циприпедеї?

– Здебільшого.

– Може, щось нове? Хоча не може бути. Років з двадцять п’ять, а то й двадцять сім тому я все повитягав звідси, з цих островів. Коли ви знайшли щось нове, то вже справді зовсім нове. Після мене небагато лишилось.

– Я не колекціонер, – зауважив я.

– Тоді я був молодий, – провадив він далі, – і як я тоді ганяв по світі! – він зміряв мене очима. – Я пробув два роки в Східній Індії і сім років у Бразилії. Потім поїхав на Мадагаскар.

– Я знаю кількох дослідників на ймення, – сказав я, передчуваючи цікаве оповідання. – Для кого ви збираєте?

– Для Давсона. Чи вам доводилося коли чувати ім’я Бутчер?

– Бутчер... Бутчер? – ім’я здавалось мені ніби знайоме, за хвилину я пригадав. – Ага! – сказав я. – То ви позивалися з Давсоном, правили з нього судом свою платню за чотири роки... потрапили на безлюдний острів...

– До ваших послуг, – промовив чоловік зі шрамом, уклоняючись. – Цікавий випадок, правда? Я сидів там на острові і збивав собі копійчину, нічого не роблячи, а вони не мали змоги звільнити мене. Мене частенько дуже тішило думати про це. Я навіть підрахував, скільки мені належить, – шмат грошей! – і прикрасив цифрами ввесь той благословенний острівець.

– А як це сталося? – спитав я. – Не пам’ятаю добре всіх обставин.

– Гаразд... Ви чули про епіорнісів?

– Чув дещо. Не давніше, як місяць тому, перед самим моїм від’їздом, Ендруз казав мені, що він працює над новим видом. Вони здобули велику гомілку, здається, з ярд завдовжки. Мабуть, добре було страховище.

– Залюбки вірю вам, – сказав чоловік зі шрамом. – Це були страховища. Синдбадова птиця Рок – то не що інше, як легенда про них. А коли знайшли вони ті кості?

– Три чи чотири роки тому... Коли не помиляюся, – 91-го року. Чому ви питаєте?

– Чому? Та тому, що я знайшов їх ще, мабуть, перед двадцятьма роками. Якби Давсон не вклеїв тоді дурня з моєю платнею, забряжчали б у його кишені грошенята... Я нічого не міг вдіяти, коли того клятого човна понесло за водою!