– Нехай я спущуся на землю цілий і здоровий. Хоч би що там ще трапилося, хай я цілий і здоровий опинюсь на землі.

Висловив він це побажання саме вчасно, бо одежа на ньому, нагрівшись з шаленого лету в повітрі, вже почала тліти. Він добре таки бебехнувся, але не забився, бо потрапив наче б то на купу недавно скопаної землі. Якась велика маса металу і каменю, дуже схожа на дзвіницю з дзиґарями, що стояла серед базарної площі, гримнулася додолу біля містера Фосерінґея, відскочила від землі й розпалася, мов вибухла бомба, на каміння, цеглу та цемент. На один з найбільших уламків нанесло корову, і вона розбилась об нього, як яйце. Розлігся такий гуркіт, що проти нього найоглушливіший грім, який містерові Фосерінґею доводилося чути на землі, видававсь не гучнішим за шелест пороху; після того почулося ще кілька тихших відлунків. Над землею бушував борвій, містер Фосерінґей ледве зміг підвести голову, щоб подивитися навкруги. Він був такий задиханий і очманілий, що не міг відразу второпати, де він і що сталося. Першим ділом він помацав собі голову і впевнився, що розмаяне вітром волосся – то справді його власне волосся.

– Господи боже мій! – прохрипів містер Фосерінґей, через вітер насилу розтуливши рота. – Ото ж ускочив! Що це зіпсувалось? Буря і грім! А всього хвилину тому була чудова погода. То Мейдіґ призвів мене на це. Який вітер! Якщо я й далі робитиму такі нісенітниці, зі мною, напевно, трапиться найгірше лихо... Де ж той Мейдіґ? Що за чортів гармидер!

Він розглянувся навколо, скільки це дозволяло його пальто, що загорнулось йому на голову. Світ справді мав напрочуд химерний вигляд.

– А втім, небо лишилося на своєму місці, – зауважив містер Фосерінґей. – Тільки саме небо не зрушилося зі свого місця. Проте навіть воно має такий вигляд, немов от-от налетить страшна хуртовина. А над головою сяє Місяць. Зовсім так, як було колись. Видно, неначе опівдні. А щодо решти... Де місто? Де... де все? І звідки взявся цей шалений вітер? Я не замовляв вітру.

Містер Фосерінґей спробував був стати на ноги, але йому не пощастило підвестися. Він упав і силкувався хоч рачки триматися землі. Повернувшись плечима до вітру, він дивився на світ, заллятий місячним сяйвом, а поли його пальта тріпались у нього над головою.

– Таки щось добре попсувалося, – сказав містер Фосерінґей, – а що саме, – один бог знає. ,

Навкруги, в блідому місячному сяйві, крізь хмари пороху, які гнала, завиваючи, буря, не видно було нічого, крім брил землі, що розсипалися, та куп безформних уламків; не було ні дерев, ні будинків, ні звичних предметів – нічого, крім безмежного хаосу, що поволі губився в темряві серед смерчів і вихорів, у блискавках і гуркотнечі дедалі потужнішої хуртовини. Близько містера Фосерінґея мертво-бліде сяйво освітлювало якийсь предмет. Колись то, може, був берест, а тепер від нього лишилася тільки купа трісок, що здвигалась від верху до низу; подаль з іншої купи уламків стирчали покручені залізні бантини – видимо, рештки зруйнованого віадука.

Справа в тому, що коли містер Фосерінґей спинив обертання Землі, він забув звеліти, щоб зупинилися і різні дрібні речі, що містяться на її поверхні. А Земля крутилася так швидко, що її поверхня на екваторі пролітає понад тисячі миль на годину, а в наших широтах близько половини цього.

Тому і місто, і містер Мейдіґ, і містер Фосерінґей, все і всі миттю полетіли вперед зі швидкістю майже дев’ять миль на секунду, тобто значно швидше, ніж коли б ними стрельнули з гармати. Отже, всі люди, всі живі істоти, всі будинки, всі дерева, весь видимий світ, – усе неслося вперед, трощилось і руйнувалося дощенту. Отак стояла справа.

Звісно, містер Фосерінґей був нездатний зрозуміти все це як слід. Але він бачив, що з його чудом трапилась якась помилка, і його охопила незмірна огида до будь-яких чуд. Тепер навколо нього стало темно, бо хмари скупчились і зовсім затулили місячне сяйво; в повітрі пролітали буйні хвилі граду; жахливий рев вітру й води виповняв небо і землю. Прикривши очі рукою, крізь пил і сніг з дощем містер Фосерінґей побачив у блискавичному світлі велетенський бурун, що насувався просто на нього.

– Мейдіґу! – пролунав здушений голос містера Фосерінґея серед розбурханих стихій. – Сюди! Мейдіґу! Стій! – крикнув містер Фосерінґей воді, що наближалась. – Богом тебе заклинаю, стій! Одну хвилину! – звернувся він до грому і блискавки. – Зупиніться на одну хвилину, поки я зберу думки... Що ж його робити тепер? – питав він. – Що мені робити? Господи! Хоч би Мейдіґ був тут! Знаю, – промовив містер Фосерінґей. – Господи, дай, щоб цього разу вийшло добре!

Він і тепер стояв рачки плечима до вітру, зосереджений на одній думці, щоб усе полагодити.

– Ах! – сказав він. – Нехай жоден з моїх наказів не здійснюється, поки я не скажу: «Гайда»!.. Боже світе! І чому з самого початку це не спало мені на думку!

Він підвів свій здушений голос і кричав дедалі голосніше, марно бажаючи почути самого себе серед шаленої хуртовини.

– Отже, я починаю! Пам’ятайте добре, що я допіру сказав. По-перше, коли все, що я звелю, здійсниться, нехай зникне моя чудодійна сила, нехай моя воля стане така, як в усіх людей, а всім небезпечним чудам буде край. Вони мені не до вподоби. Краще б я їх і не творив. Буде з мене! Це по-перше. А по-друге – нехай я опинюся знову там, де я був перед тим, як почалися чуда; нехай усе зостанеться так, як було, перш ніж перекинулася та проклята лампа. Це справа серйозна, але остання. Зрозуміло? Жодних чуд, усе по-старому, я знов у «Довгому Драконі» перед своєю пів пінтою пива. Це все! Так.

Він уп’явся пальцями в землю, заплющив очі і вимовив:

– Гайда!

Усе вщухло. Він помітив, що стоїть на ногах.

– Це ви так кажете, – промовив чийсь голос.

Фосерінґей розплющив очі. Він був у шинку «Довгий Дракон» і сперечався з Тодді Бімішем про чуда. Невиразна думка про щось важливе, але забуте, майнула була в його і зразу зникла. Ви розумієте, за винятком того, що він утратив свою чудодійну силу, все лишилося по-старому, отже розум і пам’ять у містера Фосерінґея були такі самі, як на початку цієї історії. А тому він абсолютно нічого не знав з того, про що ми тут розповідали, не знає й досі. І між іншим, певна річ, він і досі, не вірить у чуда.

– Кажу вам, що справжніх чуд не буває, – сказав він, – хоч би що там ви говорили. Я ладен навести вам безперечні докази.

– Це ви так думаєте, – сказав Тодді Біміш. – Доведіть, якщо можете.

– Слухайте, містере Бімішу, – сказав містер Фосерінґей. – Давайте з’ясуємо, що таке чудо. Це щось супротивне природі, викликане силою волі...

Він сидить не далі як за десять ярдів від мене. Обернувшись, я можу бачити його, і коли я зустрічаюсь із ним очима (а це трапляється часто), я помічаю в його погляді вираз...

У цьому погляді переважає благальний вираз, але є в ньому і певна домішка підозріливости.

Та чорт із нею, з тією підозріливістю! Вже коли б я схотів, то давно розказав би про нього. А я мовчу, справді, мовчу, і він би повинен був почувати себе зовсім добре – якщо така товста, опасиста істота може почувати себе добре! Та хто б мені повірив, якби я й розказав?

Бідолаха Пайкрафт! Величезна, незграбна драговина! Найтовщий клубмен у Лондоні!

Он він сидить за одним із клубних столиків у великій ніші біля каміна і все щось там жує. Чим це він напихається? Придивившись, я ловлю його на тому, як він відкушує шматок гарячого, намащеного маслом печива до чаю, не зводячи з мене очей. Та чорт із ним і з його очима, що стежать за мною!