– Справедливе бажання, – відказав містер Мейдіґ, – слушна думка, – він зупинивсь і подивився на містера Фосерінґея. – Дар творити чуда – по суті необмежений. Давайте спробуємо ваші сили. Чи вони справді... чи вони справді такі, якими здаються.

І от, хоч як це неймовірно, в кабінеті маленького будинку біля церкви конгрегаціоністів, увечері в неділю 10 листопада 1896 року містер Фосерінґей, під’юджений словами містера Мейдіґа, почав творити чуда. Прошу читача звернути особливу увагу на цю дату. Може, він скаже, а може, навіть уже й сказав, що в цій історії дещо зовсім неправдоподібне, бо якби щось таке справді сталося, то про це тоді ж таки написали б в усіх часописах. Тим подробицям, про які зараз буде мова, найважче пойняти віри, і саме тому, що природним наслідком переказаної тут події між іншим було б те, що читач або читачка вже багато років тому загинули б жахливою, нечуваною смертю. Але ж усяке чудо неймовірне, – на те воно й чудо, – і читач направду був убитий жахливим, нечуваним способом ще 1896 року. В дальшій частині нашого оповідання це стане цілком ясним, цілком переконливим для кожного розсудливого і розумного читача. Та тут не місце кінчати оповідання, що ледве перейшло за першу половину.

Спочатку чуда, що їх робив містер Фосерінґей, були маленькі, несміливі чуда – незначні штучки з чашками та всякими дрібними речами, такі самі мізерні, як і чуда теософів; але, не зважаючи на їх нікчемність, його колега дивився на них з побожним страхом. Містерові Форесінґею дуже кортіло якнайшвидше розв’язати справу з Вінчем, та містер Мейдіґ усе заважав йому. Але ж коли вони зробили з тузінь таких дрібних хатніх чуд, їхня свідомість власної сили зросла, уява їхня піднеслася і честолюбство збільшилось.

Першу спробу ширшого масштабу підказали голод та недбальство місіс Мінчін, економки містера Мейдіґа. Вечеря, до якої запросив панотець свого гостя, була погана і видалася несмачною обом чудотворцям, що добре попрацювали. Проте вони все ж сіли до столу, і містер Мейдіґ, не так сердито, як журливо, почав говорити про несправність своєї економки. Він просторікав, доки містерові Фосерінґею не спало на думку використати цю нагоду.

– Як ви гадаєте, містере Мейдіґу, – спитав він, – чи не буде це надто сміливо, якщо я...

– Любий мій містере Фосерінґею! Звичайно, ні! Я зовсім цього не думаю.

Містер Фосерінґей повів рукою.

– Що ми замовимо? – спитав він тоном щедрого хазяїна, і на замовлення містера Мейдіґа старанно перелічив усі страви, що мали з’явитись.

– Щодо мене, – сказав він, оглянувши страви, які вибрав собі містер Мейдіґ, – то мені завжди до смаку кухоль портеру та добрі грінки з сиром, – оце я й замовлю собі. До бургундського я не дуже охочий, – і перед ним у ту ж мить з’явилися портер і грінка з сиром.

Хазяїн і гість довго сиділи за вечерею, розмовляючи, немов рівні, як це здивовано, з захопленням постеріг містер Фосерінґей, про всі ті чуда, що вони оце творитимуть.

– До речі, містере Мейдіґу, – сказав містер Фосерінґей, – чи не можу я допомогти вам у ваших хатніх справах?,

– Я щось не розумію, – відповів містер Мейдіґ, наливаючи собі склянку чудового старого бургундського.

Містер Фосерінґей здобув собі з просторіні другу грінку і відкусив шматок.

– Гадаю, – вимовив він, – що я можу (цям, цям) зробити (цям, цям) чудо з місіс Мінчін (цям, цям), зробити її справнішою.

Містер Мейдіґ поставив склянку і недовірливо глянув на нього.

– Вона... Вона, треба вам знати, дуже не любить, як хто втручається в її справи, містере Фосерінґею. Та крім того тепер, понад одинадцяту, вона, мабуть, уже лягла й спить. Чи не думаєте ви взагалі...

Містер Фосерінґей обміркував це заперечення і промовив:

– А чом би не зробити цього, коли вона спить?

Містер Мейдіґ спочатку запротестував проти такої ідеї, але нарешті погодився. Містер Фосерінґей вимовив наказа, і обидва вечеряли далі, хоч трошки й були занепокоєні. Містер Мейдіґ розводився на тему про зміни в поводженні економки, яких можна було сподіватись назавтра, з таким оптимізмом, що навіть містерові Фосерінґею, уже трохи підпилому, той оптимізм видався дещо прибільшеним. Саме в цю хвилину згори донісся якийсь гуркіт. Вони запитливо подивились один на одного, і містер Мейдіґ швидко вийшов з кімнати. Містер Фосерінґей чув, як він кликав свою економку, а потім майже нечутними кроками знявся до неї нагору.

Незабаром панотець повернувся; він ішов легкою ходою, а лице його сяяло.

– Дивна річ! – вигукнув він. – І як зворушливо! Надзвичайно зворушливо!

Він почав ходити по килиму перед каміном.

– Каяття, найзворушливіше каяття, висловлене крізь щілину в дверях. Бідна жінка! Яка дивна зміна! Вона встала. Мабуть, зразу встала. Прокинулась і підвелася з ліжка, щоб розбити пляшку горілки, заховану в неї в скриньці. І призналася в цьому!.. Та ж це дає нам... це розгортає перед нами безмежні перспективи. Якщо ми змогли викликати в ній таку чудову зміну...

– Здається, і справді тут необмежені можливості, – сказав містер Фосерінґей. – А щодо містера Вінча...

– Абсолютно необмежені, – потвердив містер Мейдіґ. І, одним змахом руки ухилившись від труднощів питання про містера Вінча, він висунув цілу низку диву гідних пропозицій, що спадали йому на думку в міру того, як він ходив туди й сюди по килиму.

Які то були пропозиції, – це не має значення для нашої історії. Досить згадати, що вони визначались безмірною доброзичливістю, тією доброзичливістю, що з’являється, як відомо, після доброї страви. Проте питання про Вінча залишилося нерозв’язаним. Так само нема рації спинятись і на тому, які саме з містера Мейдіґа пропозицій було виконано. Скажемо лише, що сталися предивні зміни. Пізньої ночі містер Мейдіґ і містер Фосерінґей блукали базарною площею в спокійному місячному сяйві, не помічаючи холоду, в якомусь екстазі чародійства; містер Мейдіґ був увесь – порив і рух, поруч ішов містер Фосерінґей, низенький, кошлатий, уже більше не бентежачись з своєї величі. Вони виправили всіх п’яниць своєї виборчої округи, перетворили все пиво й спирт на воду (в цьому пункті містер Мейдіґ переважив містера Фосерінґея); потім значно поліпшили місцеве залізничне сполучення, висушили Фліндерське болото, поліпшили ґрунт на «Горбі з Деревом» і витравили бородавку у вікарія. І тепер вони йшли подивитися, що можна було б зробити з підгнилим биком Південного Мосту.

– Нашого міста, – задихався з захвату містер Мейдіґ, – завтра не можна буде пізнати. Як усі дивуватимуться, як дякуватимуть нам!

Саме в цю хвилину дзиґарі на дзвіниці вибили третю годину.

– Що це? – скрикнув містер Фосерінґей. – Вже третя година! Я мушу додому. О восьмій мені треба бути на службі. Крім того, місіс Вімз...

– Ми тільки-но починаємо, – відказав містер Мейдіґ, повний солодкого почуття безмежної могутности. – Ми тільки починаємо. Подумайте про все добро, що ми можемо зробити. Коли люди попрокидаються...

– Але... – почав був містер Фосерінґей.

Містер Мейдіґ раптом схопив його за руку. Очі йому нестямно блищали.

– Любий друже, – сказав він, – нема чого квапитись. Гляньте! – показав він на Місяць у зеніті. – Ісус Навин.

– Ісус Навин? – спитав містер Фосерінґей.

– Авжеж, – відповів містер Мейдіґ. – Чом ні? Зупиніть!

Містер Фосерінґей подивився на Місяць.

– Це трохи зависоко, – сказав він, помовчавши.

– Чому? – спитав містер Мейдіґ. – Звичайно, не Місяць повинен зупинитися. Ви спините повертання Землі, ось що. Тоді спиниться час. Нікому від цього не буде лиха.

– Гм! – промимрив містер Фосерінґей. – Добре, – зітхнув він, – я спробую. Ну!..

Він застебнув пальто і звернувся до нашої залюдненої земної кулі з усією вірою в свою силу, на яку був здатний.

– Ану, годі кружляти, чуєш? – сказав містер Фосерінґей.

Ту ж мить він полетів перевертом у повітрі зі швидкістю не одного десятка миль на хвилину. Не зважаючи на безліч кругів, що він пролітав кожної хвилі, він міг міркувати; бо думки – річ химерна: іноді вони течуть повільно, мов смола, а часом линуть швидше за світло. Фосерінґей думав з секунду, потім побажав: