Велзові часто закидають мінливість його поглядів і позицій. Дивно було б сподіватися, щоб письменник, чиїм ім’ям надписано понад сімдесят томів різноманітних творів, спромігся всі тридцять п’ять років своєї літературної праці додержуватися якоїсь ідеальної простолінійности замолоду обраного шляху. І справді, Велз не уник нашої спільної долі заходити з бігом часу в суперечність із своїм минулим. Проте в цілому його творчість якраз дуже одностайна. Одностайности надають їй немов заздалегідь накреслений для неї єдиний план, виняткова скерованість її в майбутнє і одна улюблена Велзова ідея, що просвічує, наче опівденне сонце, густе парощення його книжок.

Герберт Джордж Велз (Н. G. Wells) народився 21 вересня 1866 року в Кентському передмісті Лондону, в родині дрібного крамаря, а заразом професіонала-крикетиста, і колишньої покоївки. Чемпіонові крикету з крамарюванням не повелося, – він збанкрутував, і його дружина мусила знову піти в найми. Вона стала за покоївку в багатій аристократичній господі, за кільканадцять кілометрів на південний захід від Лондону. При матері жив якийсь час і маленький Велз, набираючись тут, у лакейській, перших вражень підневільного існування. Джозеф Велз, письменників батько, готував сина до того фаху, на якому сам ошукався, і тринадцятилітній хлопчик незабаром опинився за прилавком. Але, очевидно, йому, як і його батькові, не хист був купувати-продавати. На останньому перегоні своєї торговельної кар’єри – прикажчиком у мануфактурній крамниці – він поповняв безсонними ночами ті знання, що виніс із початкової школи, і завзятість та стипендії допровадили його до вищої освіти. Вчився він у Нормальній Школі Наук, педагогічній академії при лондонському університеті. В його житті це були роки змагання зі злиднями, напруженої праці над самим собою, захоплення природознавством, особливо зоологією, яку він студіював у лабораторії славетного Гекслі, бігання по політичних мітингах, де можна було почути тоді між іншим соціаліста-естета Вільяма Морріса. Роки студентські заступила доба учителювання. Лиха пригода під час одної з тих спортивних ігор, у яких кохаються англійці, і внаслідок її – затяжна хворість, що примусила його взятися задля заробітку до журнальної праці, – на цьому, власне, і кінчиться зовнішня біографія Велзова. Далі починається історія його книжок, його світогляду, образів, фабул.

Виступив Велз на літературному полі в середині дев’яностих років. То був кінець «великої вікторіанської ери», смуга впевненого в собі імперіалізму і політичної тиші. Грошова та кредитова система функціонувала без перебоїв, торгівля приносила добрі відсотки, земля кілька літ щедро родила. Поміркований англієць був задоволений зі своїх законів, зі своїх громадських установ, з ідей, що панували в суспільстві. Ідилічний соціалізм фабіанців не лякав, не загрожував, а члени «Соціал-демократичної Федерації» ще тільки крадькома просмикувалися в ради графств і парламент. Запаморочливо зростала промисловість, збільшувався народній добробут. Лондон гарячково перебудовувався. Руйновано десятки старих кварталів, околиці втягувались у столичну зону. В закурене небо здіймалися нові і нові димарі, кидаючи вечорами похмурі відблиски на безлюддя суворих цегляних будівель. На ділових і аристократичних вулицях густішав натовп. Полохали коней перші незграбні конкуренти класичних кебів – автомобілі, залишаючи позад себе серпанок блакитно-сивого чаду. Місто не таїло свого замаху на провінцію. Його чіпкі пальці тяглися до чепурних випасів і пещених нив, обсаджених шипшиною, до романтичних придорожніх заїздів і затишних котеджів у нетрях парків. Вілли нового панства впліталися в стародавнє мереживо ферм, майоратів, маєтків. Крикуча реклама плямила крейдяні і гранітні надмор’я. В цілому королівство й імперія розкошували в благоденстві, у вірі, що державний механізм працює так само незрадно, як годинник на високій Вестмінстерській вежі.

У письменстві йшла повільна зміна генерацій. Імпортоване з Франції «мистецтво для мистецтва» не прищеплювалося. Правда, Оскар Вайлд не зник із пам’яті і в своїй неславі, а піднесений естетизм прерафаелітського братства, Рескіна, Морріса і Волтера Патера поступався місцем символістичній ідеології, проте ні Yellow Book ні Savoy – «Весы» і «Золотое Руно» Англії fin de siècle’я – не утворили такого широкого і тривалого руху, який вигартували Франції в шалених баталіях ефемерні revues нової Плеяди. Залишився без талановитих послідовників і перейнятливий Джордж Мур у своїх спробах акліматизувати в Англії натуралістичний роман; згодом він і сам зрадив Золя, учителя. Мередіс і Томас Гарді, два великі вікторіанці, ще були живі і ніхто не сперечався з ними за верховенство, та перший завжди писав для небагатьох, а останній майже зовсім замовк, як белетрист, у сяйві й славі на своєму сільському Олімпі. Естетизм і реалізм відходили в глиб літературної сцени. На передньому коні була романтика.

Піонер відродженого романтизму, Стівенсон, менш ніж за п’ятнадцять років відсвіжив реквізит авантюрного й історичного роману. Знову зашептались по небезпечних харчівнях непевні матроси, знову блудні сини занудилися з супокою батьківської хати; на вересових стежках залунав уночі в шотландських горах тривожний тупіт таємничих вершників, і в гордих серцях горянок відкрився притулок бунтарям і вигнанцям. Які мізерні цифри – дати і кілометри – розлучали мрійника з його раєм! Забувши один тільки вік, уже можна було плисти на архаїчній шхуні за пригодами і скарбами на загублений острів; дванадцять тисяч миль на південь і схід – і Тихий океан, вичерпавши всю приязнь своїх пасатів, випліскував хире тіло і стомлену душу на відрадний безлюдний берег... Стівенсон дожив до неподільних тріумфів того прямування, в якому блискуче вів перед. Він помер наприкінці 1894 року, саме того року, коли середній смак, вихований на псевдоісторичній фантастиці Райдера Гаґґарда і поліційних пригодах Конан-Дойлевого Шерлока Голмза, вінчав лаврами молодого Ентоні Гопа за його другосортні писання. Однак і справжній національний письменник, романтичний співець британської великодержавности, Редьярд Кіплінґ, уже доходив на ту пору зеніту своєї слави, а перша багатобарвна проза «Стівенсонового спадкоємця», Джозефа Конрада, обіцяла романтику глибшу, трагічну і пристрасну.

Герберт Велз був самотній у цьому оточенні. Тенденції літературної доби відбилися лише на формі його белетристичного первістка і частини дальших його виступів у письменстві. Ні уподобання, ні поривання, ні захвати проводирів неоромантизму йому не передалися. Реаліст із буйною фантазією, з інстинктом ученого-експериментатора і соціолога, він переробив по-своєму схему авантюрного роману і виповнив її свіжим змістом. Його надихала наука, невпинний поступ переможної техніки, несамовитий вихор людських потоків у найбільшому місті, в світовій столиці, де він зріс, де жив.

Дебютуючи року 1895 в красному письменстві «Машиною часу», Велз показав недвозначно, куди скерована його уява. На своїй машині він винісся з дев’ятнадцятого віку на тридцять мільйонів літ вперед у майбутнє земної кулі, щоб, продовживши мало не в вічність перекори сьогочасного суспільства, побачити їх довершеними, доведеними до свого нібито логічного краю, споглянути на атрофію м’язів і розуму, на цілковитий занепад людства. І хоч на такі безмірно далекі мандрівки він більше ніколи не зважувався, проте принада невідомого, сподіваного і можливого зосталась і надалі найгострішим стимулом його творчости.