– З чого він помер? – гукнув капітан.

Голройд зрозумів з відповіді португальця, що тіло надто об’їдене, щоб можна було щось сказати.

– А що там спереду? – спитав Жерілью.

Лейтенант пройшов кілька кроків наперед і почав відповідати по-португальському, та враз замовк, струсив щось з ноги, зачовгав чобітьми, наче силкуючись роздушити щось невидиме, і швидко попростував до борта, потім опанував себе і обережно повернув до трюму. Зійшовши на передній поміст, звідки звичайно веслують, він постояв якийсь час, нахилившись над другим трупом, голосно застогнав і пішов назад до каюти, рухаючись дуже напружено. Він обернувся й заговорив до капітана. Цього разу тон в обох був холодний і почтивий, – цілковита протилежність образам і лайці, що лунали кілька хвилин перед тим. Голройд впіймав лише уривки доповіді.

Він знову взявся за бінокль і був здивований, побачивши, що мурашки позникали з усіх видних місць на палубі. Він навів бінокля на тіні під помостом, і йому видалося, що звідти виглядають тисячі сторожких очей.

Було встановлено, що куберту покинуто, але на ній аж кишіло мурашок, і послати на неї людей не було змоги; отже вирішили взяти її на буксир. Лейтенант пішов на ніс, щоб прилагодити кодолу, а люди в шлюпці стали на ноги і наготовилися допомагати йому. Голройд, як перше, уважно розглядав баркас через бінокль.

Йому щораз більше починало здаватися, що на куберті відбувався якийсь великий прихований рух. Він помітив, що багато великих мурашок, – деякі зо два дюйми завдовжки, – прудко перебігали в темряві з одного місця на одне, тягаючи якийсь чудної форми вантаж, невідомо нащо призначений. На видноті вони пересувались не колонами, а розгорнутими, негустими лавами, дивно нагадуючи сучасне піше військо, що наступає під огнем. Безліч їх скупчилось під захистом одежі мерця, а вподовж борта, куди мав незабаром підійти Да-Кунья, зібрався цілий мурашник.

Голройд не бачив, як вони кинулися на лейтенанта, але й на хвилину не мав сумніву, що вони напали на нього за справжнім, наперед обміркованим планом. Нараз лейтенант скрикнув і з прокльонами почав бити себе по ногах.

– Мене вжалено! – гукав він з докором і ненавистю, обернувшись лицем до Жерілью.

Він зник за бортом, скочив у шлюпку і зразу кинувся в воду. Голройд почув, як сплеснула вода.

Троє чоловіка, що були з ним у шлюпці, витягли його і перенесли на канонерку. Тієї ж ночі він помер.

Голройд і капітан вийшли з каюти, де лежало роздуте, скорчене лейтенантове тіло, і, спинившись на кормі канонерки, дивилися на зловісне судно, що вони тягли за собою на причалі. Ніч була темна, непроглядна. Тільки примарні сполохи блискавки час від часу краяли пітьму. Куберта – невиразний, чорний трикутник – гойдалась на хвилях за кормою, її вітрила обвисли і лопотіли, а дим, вилітаючи разом з іскрами із труб пароплава, стеливсь над її загойданими щоглами.

Жерілью раз-у-раз повертався до тих неприємних слів, яких наслухався від лейтенанта, коли той горів у передсмертній пропасниці.

– Він казав, що я вбив його, – протестував капітан. – Яке безглуздя! Адже хтось був мусів піти. Бо що ж нам робити, – тікати тільки з’являться ці прокляті мурашки, чи що?

Голройд нічого не відповів. Він думав про те, як дисципліновано переходили маленькі чорні істоти освітлені сонцем мостини палуби.

– Йому й годилося йти, – правив своє Жерілью. – Він загинув, виконуючи свої обов’язки. Чого ж тут скаржитися? Убив!.. Сердешний хлопець просто... як би його висловитись... блудив словами. Він був несповна розуму. Він уже пух від отрути... Брр!..

Настала довга мовчанка.

– Ми затопимо баркаса... спалимо його.

– А потім?

Це питання розсердило Жерілью. Він підтяг угору плечі і розкинув руки.

– Що ж тут можна вдіяти? – звереснув він злісно. – Принаймні, – додав він мстиво, – я спалю живцем кожну мурашку на цій куберті.

Голройд не мав охоти розмовляти. Десь далеко заводили мавпи, сповняючи задушливу ніч зловісними звуками, а коли канонерка наблизилась до чорних таємничих берегів, до цих звуків долучилося ще тужливе квакання жаб.

– Що ж тут можна вдіяти? – вдруге сказав капітан після довгої павзи, і враз перейнявшись енергією і люттю, вилаявсь і надумав негайно спалити «Санта Розу». Всім на канонерці цей намір припав до смаку, кожний заходився допомагати. Матроси підтягли кодолу, перетяли її, спустили човна і підпалили куберту клоччям з гасом. Незабаром вона весело затріскотіла й запалахкотіла в безмежній тропічній ночі. Голройд дививсь, як жовте полум’я здіймалося серед мороку і як синьо-багряно спалахувала блискавка над верховіттям дерев, і в цьому непевному світлі вимальовувались їх чорні силуети.

Позад Голройда стояв паровичник і теж стежив. Він був схвильований до самих надр своїх лінгвістичних знань.

– Saüba трісь-трісь! – вигукував він. – Хо-хо! – і він аж сідався з реготу.

Але Голройд думав про те, що ті маленькі створіння на підпаленому баркасі теж мають очі і розум.

Усе це справляло на нього враження чогось неймовірно безглуздого і несправедливого, – та що тут можна було вдіяти? Другого дня вранці, коли канонерка нарешті добилася до Бадами, це питання ще настирливіше стало перед ними.

У містечку Бадамі, з усіма його вкритими листям і комишем будинками та хлівами, з зарослою стелюхами цукроварнею, з невеличкою тамою, збудованою з дерева і очерету, панувала того гарячого ранку велика тиша. Не видно було жодної ознаки життя. А чи були там мурашки, – з такої відстані важко було роздивитись.

– Усі мешканці повтікали, – сказав Жерілью, – проте ми можемо дещо зробити: ми будемо кричати і свистіти.

Разом з усіма і Голройд кричав і свистів.

Ніщо на березі не змінилось, і капітана опав найприкріший сумнів.

– Одне тільки можемо ми зробити, – вимовив він нарешті.

– Що саме? – спитав Голройд.

– Кричати й свистати знову.

Так вони і зробили, та й цього разу без жодного наслідку.

Капітан ходив по палубі і вимахував руками, немов розмовляв сам з собою. Видно було, що голова його напружено працювала. З уст йому вихоплювались уривані фрази, і з них можна було зрозуміти, що він звертався до якогось уявного громадського трибуналу чи то по-еспанському, чи то по-португальському. Звиклі вже до звуків чужої мови Голройдові вуха вчули щось ніби про набої. Раптом, очутившись від своїх тривожних дум, капітан вдався до нього англійською мовою.

– Любий Голройде! – вигукнув він і, враз урвавши, закінчив своїм улюбленим запитанням. – Що ж тут може зробити людина?

Узявши з собою біноклі, вони сіли в човен і підпливли ближче до берега, щоб оглянути місцевість. Уздовж краю так-сяк збудованої тами чорніла сила-силенна великих мурашок, що неначе спокійно стежили за човном. Жерілью стрельнув у них з револьвера, але без найменшого успіху. Голройдові здалося, ніби він пізнає якісь чудернацькі земляні спорудження, що тяглися між найближчими будинками, – можливо, то була праця мурашок, завойовників людських осель. Обминувши таму, дослідники побачили поблизу кістяк людини, чистий, блискучий, з пов’язкою на стегнах. Вони спинились на якийсь час, розглядаючи кістяк.

– Мені доводиться дбати про їх життя, – несподівано вимовив капітан.

Голройд обернувсь і здивовано поглянув на нього, не зрозумівши зразу, що він мав на увазі ту не дуже приємну мішанину рас, з якої складався його екіпаж.

– Послати людей на берег не можна, ніяк не можна. Вони будуть отруєні, почнуть пухнути, пороздимаються, будуть ображати мене і помруть... Ні, це зовсім неможливо. Якщо висідати, то тільки мені самому, в грубих чоботях, тримаючи своє життя у власних руках. Може, я й зостанусь живий. Знов же, чи не краще й мені не сходити на берег?.. Не знаю, нічогісінько не знаю.

Голройд подумав собі, що він знає, але нічого не сказав.