Наостанку перед ним стало неприємне питання, як його бути з Дентоном. Біндонові потрібна була вся його щойно народжена великодушність, щоб примиритися з Дентоном. Кінець-кінцем ліки та близькість смерти допомогли нещасній людині, якої ніхто не хотів зрозуміти, проковтнути і цю прикрість. Коли він зробить будь-яке обмеження щодо Дентона, коли виявить найменшу недовіру до цього юнака, то Елізабета може неправдиво витлумачити його, Бендонів, заповіт. Нехай же лишається з нею її Дентон. В своїй великодушності він, Біндон, мусить стерпіти й це. Треба думати в цій справі лише про Елізабету.

Він звівся, зітхнувши, на ноги, дошкандибав до телефону і сполучив себе зі своїм нотарем. Через десять хвилин засвідчений заповіт, скріплений відбитком великого заповідачевого пальця, вже лежав у конторі в нотаря за три милі від Біндонової кімнати. Після того Біндон кілька хвилин просидів нерухомо, поринувши в думки.

Раптом він очутився від своїх неясних мрій і притиснув руку до хворого боку. В наступну мить зірвався на ноги і кинувся до телефону. Товариство Безбільної Смерти рідко коли одержувало від своїх клієнтів такі поспішні замовлення.

Отак вийшло, що Елізабета і Дентон не розлучились і проти всіх сподівань визволилися з рабської неволі, якої були доскочили. Елізабета вибралася з тісного підземного закамарку металобитників, нужденних обставин життя і праці в синій робітничій одежі, наче прокинулась після тяжкого кошмару. Доля знову вивела наше подружжя на сонячне світло. Тільки вони довідались про заповіт, сама думка пробути ще один день в отій скруті зробилася їм нестерпуча. Вони негайно знялися ліфтами й сходами на ті поверхи, де не бували, відколи спіткало їх лихо. Спочатку над усіма Елізабетиними почуттями панувало почуття визволення. Вона й думати не могла про те, що перетерпіла, живучи в підвалі. Минуло багато місяців, і лише тоді почала вона згадувати зі спочуттям тих змарнілих жінок, що й досі сиділи внизу, пошепки переказуючи одна одній плітки, згадуючи колишні розкоші, вистукуючи своїми молоточками і висилюючись коло марудної праці.

Навіть вибір помешкання, в якому оселилися тепер Дентони, відбивав це палке почуття визволення. На Елізабетине бажання вони найняли квартиру на самому краю міста; вони мали майданчик на покрівлі і балкон на міській стіні, широко відкриті для сонця і вітру, з виглядом на околиці, на небо.

На оцьому балконі й відбувається остання сцена нашої повісти. Був літній вечір, заходило сонце, і блакитні серрейські{24} пагорки чітко вимальовувалися в далині. Дентон стояв, спершись на балкон, і дивився в далечінь, а Елізабета сиділа поруч нього. Краєвид був просторий, розлогий, бо балкон висів на п’ятсот футів над рівнем землі. Подовжасті лани Харчового Товариства, тут і там попереривані руїнами (кумедні хатки та повітки) колишніх передмість, перетяті блискучими смугами угнійних каналів, зливалися ген-ген попід далекими пагорками в один різнобарвний килим. Там колись було становище дітей Уйї{25}. Тепер по схилах тих далеких пагорків ліниво працювали якісь високі машини, кінчаючи робочий день, а на вершках височіли вже спинені повітряні турбіни. Великим південним шляхом мчали величезні мотори, везучи робітників Робітничого Товариства. Праця в полі скінчилась, і вони поспішали додому вечеряти. В повітрі мріло з десять маленьких приватних аеропланів, прямуючи до міста. Ця картина, така звичайна Дентонові та Елізабеті, викликала б подив і недовіру в їх предків. Дентон відірвався від неї і полинув думками в далекі прийдешні дні, марно силкуючись уявити собі цю саму місцевість через двісті років, та, безсило відступивши, повернувся до минулого. Він мав деякі знання з дедалі багатшої на досвід історії і міг уявити собі мальовниче задимлене місто вікторіанської доби з вузькими брукованими дорогами і просторими майданами, з погано розпланованими і не краще забудованими передмістями, з нерівними огорожами, маленькі села і мізерний Лондон доби Стюартів{26}; Англію перших монастирів, ще давнішу Англію за часів римського панування і нарешті – дику країну з де-не-де розкиданими халупами войовничих племен. Ті халупи, мабуть, виникали і знову зникали на протязі багатьох віків перед тим, як з’явилися римляни, так що доба римських таборів і міст була неначе подією вчорашнього дня. Та ще й давніше, задовго до перших халуп, у цій долині жили люди. За тих предковічних часів, – проте з геологічного погляду зовсім недавніх, – тут існувала ця сама долина, отам здіймались ті самі пагорки, хіба що трошки вищі і з вкритими снігом шпилями, і Темза текла, як тепер, з Котсволдзьких високостей і вливалася в море. Але люди мали тільки подобу людську, вони були жалюгідні виплодки темряви й неуцтва, беззахисні жертви хижих звірів і поводей, хуртовин, моровиць і безнастанного голоду. Вони ледве-ледве могли відстояти своє існування серед ведмедів, левів та інших страхіть минулого. Тепер принаймні декотрі з цих ворожих сил подолано...

Якийсь час Дентон стежив думками за безкраїм видовищем минувшини, що вставало перед його очима. Піддаючися неясному інстинктові, він силувався визначити і своє місце, і свою вагу в загальній схемі розвитку.

– То був випадок, доля, – заговорив він. – Щастя нам допомогло. Ми видерлися. Так вийшло, що ми видряпались. І не власними силами... А проте... Ні, я не знаю.

Він довго мовчав і потім почав знову:

– Зрештою – часу ще багато. Люди існують яких двадцять тисячоліть, а життя – двадцять мільйонів років! І що таке покоління? Що таке покоління? Життя безмірне, а ми такі малі. Але ми мислимо, ми почуваємо. Ми не бездушні атоми, ми – частина життя в межах сили нашої і нашої волі. Сама смерть – теж частина життя. Живі чи мертві, ми потрібні для розвитку і вдосконалювання... Час спливатиме, і люди, може, стануть розумніші... мудріші... Чи зрозуміють вони коли?

Він знову замовк. Елізабета нічого не відповіла на ці слова, тільки з безмежною ніжністю подивилася на його замріяне лице. Цього вечора думки в неї були якісь мляві. Її посідало почуття цілковитого задоволення. Через хвилину вона легенько поклала свою руку на руку чоловікові. Він погладив Елізабетину руку, не відриваючи очей від розлогого, затканого золотом вечірньої заграви краєвиду. Так вони сиділи, доки не зайшло сонце, доки Елізабета не затремтіла з холоду.

Дентон враз очутився від своїх просторих дозвільних марень і пішов принести дружині шаль.

З рік тому, недалеко «Сімох Циферблатів» існувала маленька і дуже брудна не вигляд крамничка. Над нею жовтими, побляклими від негоди літерами написано було ім’я власника: «К. Кейв, натураліст і антиквар». У вітрині тієї крамнички містились найрізноманітніші речі: кілька слонових ікол і розрізнені шахи, чотки і зброя, скринька зі штучними очима, два тигрових черепи та один людський, кілька мавпячих маняків (один з них держав лампу), поїдених міллю, старовинний комод, струсеве яйце чи щось подібне до нього, геть чисто засліджене мухами, рибальське приладдя і надзвичайно брудний порожній скляний акваріум. За того часу, як починається це оповідання, там був ще уламок кришталю, обточений на взір яйця і блискуче вилощений. Саме на нього дивилися двоє людей, що стояли перед вітриною: один – високий худорлявий пастор, другий – чорнобородий смуглявий молодик у скромному одягові. Смуглявий юнак щось говорив, палко жестикулюючи, і, здавалося, дуже бажав, щоб його супутник купив цю річ.

Тим часом, як вони стояли там, до крамниці ввійшов містер Кейв; він щойно пив чай і ще дожовував хліб з маслом. Коли він побачив цих людей та об’єкт їх спостережень, його обличчя витяглось. Він винувато озирнувсь і тихенько причинив двері. То був маленький дідок з блідим лицем і чудними водянистими блакитними очима; волосся в його було брудно-сіре; він був у приношеному синьому сюртуку, старомодному циліндрі і в килимових, стоптаних на закаблуках капцях. Стояв, спостерігаючи обох розмовників. Пастор засунув руку в кишеню штанів, подивився на пригорщу монет і задоволено всміхнувся. Містер Кейв видавався ще пригніченішим, коли обидва ввійшли до крамниці.