– А звідки міг я знати?

– То вже не наша справа – бігати за вами, – байдуже зауважив лікар, здіймаючи ниточку зі свого пурпурового рукава. – Та й чому, власне, мали ми рятувати вас особисто. Бачте, з нашого погляду люди з таким напрямом думок і такими пристрастями, як у вас, мусять перевестися, безперечно мусять.

– Перевестися?

– Авжеж! Вимерти. Це неминуче.

Лікар був молодий чоловік з ясним лицем. Він з посмішкою подививсь на Біндона.

– Треба вам знати, ми провадимо далі свої досліди. Ми даємо поради, коли людям стає здорового розуму слухатися нас. І ми чекаємо на свій час.

– Чекаєте на свій час?

– Так, чекаємо. Бачте, нам ще бракує багатьох знань, щоб перейняти на себе керування всім.

– Керування всім?

– Не хвилюйтеся, прошу. Наука ще дуже молода. Їй доведеться ще не одне покоління розвиватися. Ми знаємо тепер доволі для того, щоб бачити прогалини в наших знаннях. Проте, однаково час наближається. Ви, звісно, не бачите цього. Але, між нами кажучи, ви, багачі та верховоди, зі своїми особистими вподобаннями, зі своїм патріотизмом, релігією тощо, натворили силу всякої плутанини. Хіба не так? От хоч би взяти оті підвали, чи інші такі речі. Серед нас багато дехто мріє про той час, коли в нас буде доволі знання, щоб керувати чимсь більшим за вентиляцію та водопостачання. Знання, бачите, збільшується. Наука зростає. І квапитися, забігати вперед на скількись там поколінь абсолютно нема потреби. Прийде день, – а він безперечно прийде, – коли люди будуть жити інакше, – лікар задумливо глянув на Біндона, – але перед тим багато хто повинен вимерти.

Біндон спробував був вичитати цьому молодому чоловікові, як недоречно і непристойно говорити такі речі хворому, а тим паче яка це невихованість, яке зухвальство провадити подібні розмови з ним, людиною поважною і впливовою, що посідає видатне становище в офіційному світі. Він говорив, що лікарям за їх послуги платять, – він особливо підкреслював слово «платять», – отже не мають вони права і на хвилину відхилятися від своїх безпосередніх обов’язків і порушувати «всякі такі питання».

– А ми таки порушуємо, – наполягав лікар, і терпець Біндонові остаточно ввірвався.

Не тямлячися з гніву, він покинув лікаря і вернувся додому. Ще тільки того б бракувало, щоб ці неуки і шахраї, нездатні врятувати життя такій впливовій людині, як він, сміли марити відібрати в законних власників контроль над суспільством і накинути всьому світові казна яку тиранію! Проклята наука! Він лютував і ярився, думаючи про ці зухвалі мрії, доки знов не закололо в боку. На щастя, ліки першого лікаря були в кишені, і він негайно випив потрібну дозу.

Вони загамували біль і дуже заспокоїли його. Він зміг сісти у вигідне крісло поруч бібліотеки – збірки фонографічних записів – і подумати про своє гірке становище. Обурення перейшло, гнів і біль ущухли під непомітним впливом ліків, лишилося тільки зворушення. Він глянув навколо, обвів очима розкішну напоєну жагою обставу своїх апартаментів – статуї, скромно позавішувані картини, – усю цю наочну видимість виплеканого, витонченого пороку, і натиснув кнопку. В повітрі забриніла ніжна мелодія пастушої сопілки з «Трістана»{23}. Біндон переводив погляд з одної речі на одну. Всі вони були занадто пишні, крикучі, безсоромні, але вони належали йому. Вони в матеріальній формі відбивали його ідеали, його уявлення про красу, про те, що бажане і має ціну в житті. І от тепер мусить він, як звичайнісінька людина, покинути їх, розпрощатися з ними. Він здавався сам собі тонким і ніжним полум’ям, що догоряло. «Так догоряє і гасне кожне полум’я», – подумав він, і на очі йому навернулися сльози.

Потім йому спало на думку, що він самотній. Ніхто не любив його, нікому він не потрібний! Кожної хвилини можуть початися страшні болі. Хоч би як він стогнав, кричав, – ніхто не зверне на те уваги. А за день чи два, кажуть оті лікарі, йому доведеться на все горло кричати. На цій думці згадав Біндон слова свого духовного напутника про занепад віри і братерньої любови, про загальне зіпсуття світу. Його власна, Біндонова доля цілком стверджувала цю сумну істину. Така людина, як він, витончений, багатий, впливовий, пристрасний, цинічний, багатоликий Біндон, можливо, здригатиметься з болю, і не знайдеться в цілому світі жодного відданого, щиросердного створіння, що здригалось би разом з ним. Жодної простої і вірної душі нема коло нього... і нема пастушка, що грав би йому на сопілці. Невже всі прості й вірні істоти позникали з цієї жорстокої вимогливої Землі? Він питався себе, чи знають ці жахливі вульгарні людці, оці юрби міських сновиг, що він, Біндон, думає про них. Коли б вони знали, хтось із них, напевно, спробував би заслужити собі кращої думки. Світ, безперечно, дедалі гіршає. Він зробився неможливий для Біндонів. Колись, може, згодом... Адже єдине, чого він усе життя своє прагнув, то було спочуття. Він пошкодував з хвилину, що не лишає після себе ні сонетів, ні загадкових малюнків, нічого такого, що зберігало б пам’ять про нього, доки не знайшлась би нарешті яка спочутлива душа.

Він ніяк не міг повірити, що те, що насувалось на його, було цілковите зникнення. Коли він допитувався про смерть у свого приємного духовного напутника, той звичайно відбувався набридлими туманними метафорами. Проклята наука! Вона підірвала всяку віру, всяку надію. Зійти зо світу, покинути театр, гомінкі вулиці, справи, бенкети, чари жіночих очей і знати, що ніхто й не помітить цього! Навпаки, світ стане ще щасливіший!

Він згадав, що ніколи не був щирим: може, через те і не знаходив він ні в кому симпатії? Мало хто знав, яка тонка і глибока душа криється за машкарою його глузливого цинізму. Вони не зрозуміють, що вони втратили з його загибеллю. Елізабета, наприклад, і гадки не мала...

На якийсь час він спинився думками на Елізабеті. Як мало розуміла вона його!

Думати про це було нестерпно важко. Щонайперше мусить він полагодити цю справу. Він зрозумів, що йому ще лишається дещо зробити в житті, що боротьба його за Елізабету навіть тепер не дійшла краю. Він не зможе мати її, як палко мріяв, але зможе лишити в її душі незабутній спогад про себе.

Ця думка сповнила його радістю. Він залишить такий глибокий слід у її душі, що вона довіку жалітиме, навіщо відштовхнула його. Передусім хай побачить вона його великодушність. Так, великодушність! Бо він кохав її безкорисливо, з гідною подиву величчю серця. Досі це не було йому так ясно, але, звичайно, тільки їй він покине усе своє багатство. Цей розв’язок справи відразу здався йому єдиним можливим і неминучим. Вона думатиме ввесь час, який він був добрий, який шляхетний. Діставши з його рук усе те, що робить життя стерпним, вона згадуватиме з невимовним жалем свою холодність і зневагу до нього. А як їй захочеться висловити свій жаль, вона побачить, що навіки пропустила цю можливість, – зустріне замкнені двері, зневажливе мовчання і бліде, мертве лице. Він заплющив очі і сидів так якийсь час, силкуючись уявити себе самого з блідим, мертвим лицем.

Поклавши собі відписати Елізабеті все своє добро, Біндон не заспокоївся на тому. Перш ніж оформити цю справу, він старанно обміркував усі її подробиці, бо випиті ліки, крім дрімоти, навіяли на нього шляхетну меланхолію. Де в чому він відступився від первісного свого плану. Адже, якщо він залишить Елізабеті всю свою власність, то й просякнута похіттю обстава його помешкання теж припаде їй, а йому з багатьох причин це аж ніяк не бажано. Кому ж тоді відписати кватиру і меблі? В теперішньому своєму стані йому довелося чимало помучитися з цим питанням.

Нарешті він спинився на думці лишити цю частину майна в спадщину симпатичному представникові модної релігії, розмови з яким давали йому стільки втіхи.

– Він зрозуміє, – сказав Біндон, чутливо зітхнувши. Він добре знає, що таке зло, і дивні чари Сфінкса Гріха йому теж трохи знайомі. – Так, він зрозуміє.

Цими словами Біндон хотів виправдати певні нездорові і ганебні ухили від нормального життя, до яких призвели його недобре скерована чванливість і розпусна цікавість. Деякий час він сидів, роздумуючи про те, як багато було в ньому давньоеллінського, італійського, неронівського тощо. От навіть тепер... чом би йому не спробувати написати сонета, щоб лунав у прийдешніх віках його проникливий голос – жагуче, зловісно, тужливо? Забувши про Елізабету, він півгодини порався з сонетом, та тільки зіпсував три фонографічні плитки, дістав головний біль, мусив випити, щоб заспокоїтись, другу дозу ліків і вернувся до думок про свою шляхетність та до первісних свої намірів.