Отже, перша частина його плану здійснилась, і він міг піти до Меріса і сповістити його, що молоде подружжя дожилося до відчаю.

– Тепер ваша черга братися до діла, – сказав він, – і виявити всю свою батьківську ніжність. Вона вже кілька місяців ходить у синьому полотні; вони туляться в одній з халуп Робітничого Товариства, а дитина їхня вмерла. Тепер вона зрозуміла, сердешна дівчина, чого вартий її чоловік і який він їй оборонець. Тепер вона побачить усе в іншому світлі. Підіть ви до неї, – мені поки що не можна показувати, що я причетний до цієї справи, – і натякніть, що їй конче треба розлучитися з ним.

– Вона вперта, – сказав непевно Меріс.

– З характером! – викрикнув Біндон. – Це надзвичайна, надзвичайна дівчина!

– Вона відмовиться.

– Безперечно, відмовиться. Ви навіть не дуже напосідайте. Хай вона поміркує собі. Потім прийде день, – живучи в цьому закамарку, серед жахливих обставин, вони не витримають і посваряться. А тоді...

Меріс подумав і зробив так, як йому сказано.

А тим часом Біндон, умовившись зі своїм духовним напутником, вибрався в монастирський захисток. То була чудова місцинка, отой монастир Гейсманітської секти, напоєний сонячним промінням, з найчистішим на ввесь Лондон повітрям, зі справжніми зеленими затишними полянками під голим небом. Тут спокійне дозвілля єдналося з монастирською суворістю. Разом з іншими мешканцями монастиря Біндон брав участь у простій і здоровій трапезі та в деяких чудових церковних співах, а решту часу був зовсім вільний і заглиблявсь у думки про Елізабету, про те, як з першої зустрічі з нею очистилася його душа, і про те, чи дасть йому досвідчений і приємний панотець дозвіл одружитися з нею, не зважаючи на гріх шлюбної розлуки, а там... Біндон притулявся плечима до колони і поринав у мрії про перевагу чистого кохання над іншими формами пристрасти. Він нездужав, його трусило, у грудях і в спині було якесь незвичне почуття, вся шкура чудно йому боліла, але він силкувався не звертати уваги на ці дрібниці. Все те, звичайно, – відгомін попереднього життя: тепер він зрікається його навіки.

Вийшовши з монастиря, він насамперед поспішив до Меріса, щоб дізнатися яких новин про Елізабету. Меріса видимо посідало почуття, що він – зразковий батько, до самих глибин серця зворушений бідою своєї дитини.

– А яка вона бліда, – розповідав він схвильованим голосом, – яка бліда! Коли я почав просити її, щоб вона покинула його, повернулась додому... знову була щасливою… вона схилила голову на стіл, – він засопів, – і заплакала.

Із хвилювання Меріс замовк і не міг говорити далі.

– Ах! – зітхнув Біндон, шануючи це шляхетне горе. – Ой-ой! – раптом скрикнув він зовсім іншим тоном і схопився рукою за бік.

Меріс, що заглибився у свою тугу, злякано зиркнув на нього.

– Що таке? – спитав він стурбовано.

– Страшенно заболіло. Вибачте... Ви розповідали мені про Елізабету...

Меріс, висловивши належне співчуття, провадив далі своє оповідання. Виявилося, що є деяка надія на успіх. Елізабета, зворушена тим, що батько не зрікся її зовсім, відверто розповіла йому про всі свої злигодні та відразу до теперішнього свого життя.

– Так, – сказав Біндон, – вона буде моя! – і саме в ту мить його ізнов гостро кольнуло.

Проти цих низьких страждань панотець порівнюючи мало чим міг йому допомогти. Він більше ладен був дивитись на них і взагалі на тіло, як на ілюзію, і вважав, що лікувати хвороби треба споглядальним життям. Отже Біндонові довелося звернутися до одного з представників ненависного йому класу, до лікаря, дуже тямущого і надзвичайно неввічливого.

– Треба оглянути вас, – сказав лікар і зробив це з найогиднішою безцеремонністю. – Чи у вас були коли діти? – між іншим звернувся до нього цей брутальний матеріаліст з таким нахабним запитанням.

– Ні, скільки знаю, – відповів Біндон, надто здивований, щоб стати в обороні своєї гідности.

– Ага, – буркнув лікар і знов заходився вистукувати та вислухувати його. На той час медицина саме набирала наукової точности. – Вам найкраще не гаяти часу, – сказав він, – і відразу замовити собі безбільну смерть. Що швидше, то краще.

Біндон аж рота роззявив. Лікар удався в докладне технічне пояснення його недуги, але він не хотів розуміти.

– Як же так? – перебив він лікаря. – Невже ви хочете сказати?.. А ваша наука?..

– Ні! – рішуче відповів лікар. – Нічого не можна зробити. Хіба лише біль затамувати, та й годі. Бачте, до певної міри ви самі в усьому винні.

– Замолоду в мене було багато спокус.

– Це великої ваги не має. Спадковість у вас погана, от воно що. Коли б ви й береглися, то й то набрались би клопоту. Вам не треба було родитися, – в цьому вся помилка. Необачність ваших батьків. А ви до того ще уникали всяких вправ тощо.

– Я не мав нікого, хто б міг мені порадити.

– А хіба не було лікарів?

– За молодих літ я був дуже гарячий.

– Не будемо сперечатися. Лихо сталося. Ви пожили на світі. Почати знову життя не можете. Власне, вам і не слід було починати. Кажу навпрямець: безбільна смерть – то все, що вам лишається.

Біндон почував ненависть до лікаря, але мовчав. Кожне слово цього брутального фахівця як ножем різало його витончені почуття. Такий грубіян, такий товстошкурий, – не розуміє нічого делікатного! Проте зчиняти сварку з лікарем не випадало.

– Мої релігійні переконання... – почав був він. – Я завжди ганив самогубство.

– Усе ваше життя було самогубством.

– Нехай так, але тепер я прийшов до поважніших поглядів на життя.

– Ви мусите зробити це, якщо хочете ще трохи пожити. Але ви будете мучитися. І з практичного боку тепер уже пізно. А втім, коли хочете, можу порадити вам деякі ліки. Ви будете дуже страждати. Ці ваші поки що легкі болі...

– Легкі болі!

– Так, то, власне, тільки попередження.

– Скільки часу лишилося мені жити? Я маю на увазі той час, поки ще не почну «дуже страждати», як ви кажете.

– Не так і багато. Днів зо три.

Біндон спробував був сперечатися проти такого скорочення терміну, та в самому розпалі суперечки роззявив рота з болю і схопився за бік. Раптом він усвідомив увесь надзвичайний трагізм свого становища.

– Це жорстоко, – сказав він. – Збіса жорстоко. Я нікому не був ворогом, крім себе самого, – так виходить. Я завжди до всіх ставився добре.

Лікар з хвилину дивився на нього без найменшого спочуття, думаючи собі, яке це щастя, що в його приймальні нема інших Біндонів, з якими довелося б провадити отакі патетичні розмови. Він відчув велике задоволення і, повернувшись до телефону, почав замовляти рецепта в Центральній аптеці.

Його перебив крик, що пролунав у нього за плечима.

– Далебі, – кричав Біндон – вона ще буде моя!

Лікар подивився через плече, побачив вираз Біндонового обличчя і змінив рецепта.

Відбувши неприємний візит, Біндон дав волю своєму гнівові. Передусім він зробив висновок, що лікар не тільки мерзенний грубіян і невиховане бидло, а ще до того й неук, і, щоб дістати потвердження цьому своєму поглядові, відвідав по черзі чотирьох інших фахівців, проте на випадок якої неприємної несподіванки тримав у кишені ліки, що йому виписав перший лікар. Кожному з тих чотирьох фахівців він пояснював, що не може звіритися на досвід, знання, ні навіть на чесність першого лікаря, а тоді вже розповідав про неприємні симптоми, замовчуючи деякі важливіші. Але лікарі самі незабаром виявляли їх, і, хоч кожний не без задоволення вислухував критику на свого колегу, проте жодний з видатних спеціалістів не дав Біндонові ніякої надії, що він може уникнути завислих над ним страждань та безпорадности. Нарешті, під час візиту до останнього лікаря, він розважив собі душу, скинувши з неї тягар тієї огиди до медицини, що набралася в нього за цей час.

– Стільки віків минуло, – викрикнув він із запалом, – а ви нічого не навчилися, тільки вмієте говорити про своє безсилля! Я вдаюся до вас і кажу: «Врятуйте мене», а що ви робите?

– Звичайно, це тяжко вам, – згодився лікар, – але ви самі повинні були берегтися.