Ну, Пайкрафте, я зваживсь! Як вам кортить бути поганцем, як ви поводитись так, наче не маєте мене за чесну людину, то я отут-о, під самими вашими заплилими салом очима, спишу геть усе – усю щирісіньку правду напишу про вас, Пайкрафте! Людина, якій я допоміг, яку я підтримав, віддячила мені тим, що через неї клуб мені остогид, остобісів; а все від цього вічного плачливого благання: «Не зрадьте!» – що я читаю в його погляді.
І потім, навіщо він завжди їсть та їсть безперестанку?
Отже тут буде сама правда, щира правда, нічого більше, крім правди.
Пайкрафт!.. Я познайомився з ним в оцій самій кімнаті, де палять сигари члени клубу. Я був тоді ще молодий, недосвідчений член клубу, і він це запримітив. Я сидів собі самотою, шкодуючи, що в мене так мало знайомих з межи членів клубу; коли це раптом підійшов він, – оцей-о величезний, мандрівний фасад із цілої серії підборіддів і живота, – підійшов, рохнув і сів у крісло поруч мене. Після того він ще довго сопів, довго витирав сірника і вже по тому, як запалив сигару, завів зо мною мову. Що він тоді сказав, не пригадаю, – здається, щось про сірники, що зле запалюються, бо він і потім раз-у-раз спиняв лакеїв, що проходили повз нього, і вичитував їм за сірники отим своїм тоненьким співучим голосом. Так чи не так, – одне слово, ми почали розмовляти.
Він говорив про всяку всячину, дійшов до спорту, а звідти перейшов до моєї постаті та кольору мого обличчя.
– З вас мусить бути гарний крикетист, – сказав він.
Згоден, я дуже, дуже тонкий, аж дехто вважає мене за сухорлявого; не заперечую й того, що я трохи смуглявий, проте... Ні, ні! Я зовсім не соромлюсь, що моя прабабка була індуска, але ж, з усім тим, я аж ніяк не бажаю, щоб кожний перехожий з одного погляду прозирав її крізь моє обличчя. Ось чому я з самого початку настроївся вороже проти Пайкрафта.
А він заговорив про мене з одною лише метою – звести мову на самого себе.
– Я гадаю, – сказав він врешті, – ви віддаєте на моціон не більше часу, ніж я, і, можна думати, їсте теж не менш від мене, – як усі надміру огрядні люди, він собі думав, що мало їсть, – а отже, – і він усміхнувся, скривившись, – між нами є різниця.
І от він почав без кінця-краю розповідати, який він товстючий, – і що він робив, щоб схуднути, і що він далі збирається робити, щоб схуднути, і що йому радять зробити, щоб спасти з тіла, і що роблять, за його відомостями, в таких випадках подібні до нього товстуни.
– А priori, – сказав він, – можна гадати, що харчування регулюється дієтою, а міра засвоювання – медикаментами.
Від усього цього можна було задихнутися. В мене весь час було таке враженню, наче я переївся пудингу. Я почував, що пухну, слухаючи його.
У кожному клубі такі зустрічі і розмови неминучі. Та настав час, коли мені видалось одного разу, що я вже забагато терплю від них. Він справді надто помітно в’язнув до мене.
Тільки я входив до курильні, Пайкрафт відразу ж перехильцем сунувся мені назустріч, а коли я снідав, він частенько підходив і починав обжиратися навколо чи побіч мене. Часом мені видавалось, що він липне до мене, як смола. Він був докучний і разом з тим не такий боязкий, щоб додержувати певних меж у стосунках зо мною. З першої зустрічі я помітив у його поводженні щось особливе. Він начебто був переконаний, що я щось можу, що в мені є для нього якась далека виключна можливість, котрої ні в кого більше не було.
– Усе чисто віддав би я, щоб спала ця сить, – говорив він, – усе чисто, – і при цьому позирав на мене поверх своїх товстезних щік та живота.
Бідолаха Пайкрафт! От він ізнов подзвонив, – напевно, замовить собі ще печива до чаю!
А одного разу він приступив навпрямки до справи.
– Нашої фармакопеї, – почав він, – нашої західної фармакопеї ніяк не можна назвати останнім словом медицини. На Сході, мені казали...
Він замовк і затопив у мене свої риб’ячі очі, ну, справді, наче якась потвора з акваріуму.
Я знічев’я розсердивсь на нього.
– Слухайте, – сказав я, – хто це вам роздзвонив про рецепти моєї прабабки?
– А хіба що? – спробував він виправдатись.
– Кожної зустрічі з вами на цьому тижні, – провадив я далі, – а зустрічалися ми таки частенько, – ви все натякаєте мені на цю мою маленьку таємницю.
– Ну, гаразд, – відповів він, – коли вже шило виткнулось із мішка, я признаюсь: справді, так воно і є. Я чув...
– Від Петтісона?
– Не безпосередньо, – відповів він.
Гадаю, що тут Пайкрафт збрехав.
– Петтісон зажив того зілля, – зауважив я, – на свій власний ризик.
Він затис губи і схилив голову.
– З рецептами моєї прабабки, – сказав я, – треба вміти поводитись. Мій батько замалим не примусив мене дати йому обітницю...
– А все ж не примусив?
– Ні, не примусив. Але він застеріг мене. Він і сам одного разу був спробував...
– А!.. А як ви гадаєте?.. Припустімо... припустімо, що поміж ними знайдеться один...
– Це дуже цікаві документи, – зауважив я. – Вже одно те, як вони пахнуть... Ні!
Та Пайкрафт, зайшовши так далеко, наважився доконче примусити мене, щоб я пішов ще далі. Я завжди трохи боявся занадто дратувати його, щоб він часом несподівано не звалився на мене і не роздушив мене. Мушу признатися, мені не стало мужности. Та й Пайкрафт цей остогид мені. Я дійшов нарешті до такого стану, що ладен був сказати йому: «Що ж, зважтеся!» Незначна пригода з Петтісоном, що на неї я натякнув, була зовсім інша. Зараз вона нам нецікава, але ж, в усякому разі, я знав тоді, що той рецепт, якого я вжив, зовсім безпечний. Про решту рецептів я знав менше, і був у мене певний сумнів щодо їх безпечности.
А навіть хоч би Пайкрафт і отруївся?
Не можу не признатися, що отруїння Пайкрафта видалося мені грандіозним заповзяттям.
Того ж вечора видобув я із своєї заповітної скриньки оту дивовижну, сандалового дерева, шкатулку, від якої тхнуло таким чудним духом, і переглянув у ній сухі, лопотючі пергаменти. Той добродій, що писав рецепти для моєї прабабки, видимо, любив пергаменти різного походження і писав над усяку міру нерозбірно. Деяких рецептів зовсім не можна було вчитати, незважаючи на те, що моя родина з покоління в покоління служила в Індії і тому не забувала мови гіндустані{49}; правду кажучи, тут взагалі, не було жодного манускрипта, що давався б прочитати до кінця. А втім, я досить швидко знайшов потрібний мені рецепт і потім довго просидів на підлозі коло скрині, розбираючи його.
– Дивіться, – сказав я другого дня Цайкрафтові, не даючи його жадібним рукам вихопити в мене клаптик пергаменту.
– Скільки можу розібрати, це і є рецепт на ліки, щоб позбутись ваги. («А!» – зітхнув Пайкрафт). Я не зовсім певен, що це якраз він. І як хочете послухатися моєї поради, забудьте про нього. Бо треба вам знати, – задля вас, Пайкрафте, я плямую свою кров! – мої індійські предки, як я собі їх уявляю, були досить таки непевні жартуни. Розумієте?
– Дайте, я спробую, – сказав Пайкрафт.
Я відкинувся на спинку крісла.
Моя уява порвалась була зробити величезне зусилля і безсило впала.
– В ім’я боже! – скрикнув я. – Пайкрафте, ви уявляєте собі, який ви будете на вигляд, коли схуднете?
Та ніякі розумні доводи не могли пройняти його. Я лише примусив його дати мені обітницю, що при мені, хоч би що там трапилося, він і слова більше не промовить про свою огидну огрядність, і віддав йому після того маленький клаптик пергаменту.
– Мерзосвітна штука, – сказав я.
– Дарма! – відповів він і взяв.
Він так і вп’явся очима в шкураток.
– Але ж... але ж... – вимовив він.
Він саме побачив, що рецепта написано не по-англійському.
– Коли здолаю, – сказав я, – я вам його перекладу.
І я зробив це, як міг.
Після того ми не розмовляли тижнів зо два. Тільки він наближався до мене, я хмуривсь і відмахувався, і він додержувався нашої угоди; все ж під кінець другого тижня був він такий же гладкий, як завжди.
